Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.
Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.
Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!
Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.
Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?
Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».
І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила її, не було більше потреби пригадувати далеке й поминуле, і все, що завдавало болю, відпало від неї. Гора обвалилася, і зрівнялася із землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашуміло безмежне море, а над ним проробляли свій шлях сонце й зірки.
1915
Поет
Подейкують, буцімто в молоді літа китайський поет Хань Фук[24] був спонукуваний дивовижним прагненням пізнати все на світі й досягти в усьому довершеності, що бодай якось стосувалося поезії. В той період він ще проживав на своїй батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений із дівчиною з порядної родини; дівчину він обрав сам за своїм уподобанням і за допомогою своїх батьків, які дуже пишалися своїм сином. Зоставалося тільки обрати найсприятливіший день для укладення шлюбу[25] й розпочати приготування до весілля. Хань Фуку тоді було двадцять років, і був він вродливим юнаком, скромним у спілкуванні й приємним у поведінці, освіченим у науці й, незважаючи на свої молоді літа, завдяки своїм кільком чудовим віршам уважався у своїй країні вже доволі відомим літератором. Не походячи з особливо заможної родини, він усе ж міг сподіватися на непогані статки, які могли ще більше зрости завдяки посагу нареченої, а оскільки наречена була до того ж ще й гарна і доброчесна дівчина, то, як здавалося, для повного щастя юнакові не бракувало більш нічого. Однак сам він не почувався цілковито задоволеним, бо його серцем володіло марнославне бажання стати довершеним поетом.
Та ось одного вечора на святі ліхтарів[26] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом ріки. Він притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалі ріки велику кількість тріпотливих вогнів, що кудись пливли; він побачив у човнах чоловіків, жінок і молодих дівчат, які віталися одне з одним, і які у своєму святочному вбранні світилися, немов розкішні квіти. Він чув невиразне мурмотіння залитої світлом ріки, чув спів жінок, бриніння цитри й солодкі звуки флейти, і понад усім цим бачив блакитну ніч, що висіла, як церковна баня. І серце юнака затріпотіло, коли він, волею своєї примхи уподібнившись самотньому глядачеві, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання піти до людей і повеселитися разом із ними, насолодитися святом у колі друзів, поруч із нареченою ще дужче, ще нестримніше хотілося йому окинути все це своїм допитливим поглядом чутливого спостерігача, ввібрати в себе, нічого не пропустивши, й зобразити в довершених віршах синяву ночі, танець вогнів на воді, як і людські веселощі та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березі ріки, схилившись над водою. Він відчув, що жодне свято, ніякі веселощі на цій землі ніколи повністю не ощасливлять його і не розвіють нудьгу і сум, що навіть у бурхливому вирі життя він так і буде чужинцем, самотнім спостерігачем. Він відчував, що його душа з-поміж багатьох інших улаштована так, що він приречений відчувати водночас радість бачення земної краси та приховане бажання чужинця. І від цього йому ставало сумно, й він замислювався над своєю долею. Його думки досягли невдовзі своєї мети: він зрозумів, що істинне і повне задоволення стане для нього доступним тільки тоді, коли він зможе показати світ у своїх віршах так довершено, що у цих образах володітиме просвітленим й увіковіченим світом.
Не встиг Хань Фук отямитися й розібратися, чи це йому так сниться, чи це насправді з ним так відбувається, як до його вух долинув тихенький шурхіт. І в ту саму мить він побачив біля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловіка поважного віку у фіалковому вбранні й з гідними поваги рисами. Випроставшись, він ушанував незнайомця вітанням, як це належить вчиняти щодо вельмож і старійшин. Однак той тільки посміхнувся і промовив кілька віршів, у яких було все, про що юнак щойно розмірковував і що сам відчував. І вірші ці, складені за правилами великих майстрів, були такими чудовими й довершеними, що у юнака від подивування мало серце не стало.
– Хто ти, незнайомцю, що вмієш читати з моєї душі й промовляєш такі чудові вірші, які я ще жодного разу не чув ні від кого зі своїх учителів? – вигукнув юнак і низько вклонився.
Незнайомець знову посміхнувся, але цього разу посмішкою людини, що досягла довершеності, і проказав у відповідь:
– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину біля джерела великої ріки у північно-західних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.
І, проказавши таке, старий відійшов у вузьку тінь, що її відкидав стовбур дерева, і тієї ж митті безслідно зник. Марно оглядався і шукав його Хань Фук – незнайомець як крізь землю провалився, і юнак вирішив, що це й справді був сон, який спричинила втома. Він спішно попрямував до човнів і приєднався до свята, однак серед розмов і звуків флейти йому постійно вчувався таємничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетіла слідом за ним, бо він сидів байдужий до всього, занурений у мрії в самому розпалі веселощів, і щасливі люди довкола дразнили його своєю залюбленістю в життя.