Через кілька днів батько Хань Фука вирішив, врешті-решт, скликати всіх своїх друзів і рідних, щоб визначити день весілля, але наречений спротивився цьому, заявивши:
– Вибач, тату, якщо ти сприймаєш мої слова як неслухняність, порушення батьківського права вимагати покори від свого сина. Але ж ти знаєш, яким великим є моє бажання досягти довершеності в мистецтві поезії, і хоча дехто з моїх друзів хвалить ті вірші, що я їх складаю, я все ж розумію, що я лишень початківець, що це тільки мої перші кроки на шляху до довершеності. Тому я прошу тебе, дозволь мені усамітнитися на деякий час і присвятити себе вправам із мистецтва складання віршів, бо, як мені здається, коли я керуватиму власним господарством і своєю дружиною, то це не сприятиме моїй повній віддачі таким заняттям. Тепер же я ще молодий і не обтяжений іншими обов’язками і тому хотів би ще деякий час віддатися мистецтву поезії, від якої сподіваюся отримати насолоду й славу.
Його слова дуже здивували батька, і він так відповів синові:
– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на світі, раз ти заради нього готовий відкласти своє власне весілля. Чи, може, між тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так і скажи мені, щоб я міг допомогти тобі помиритися з нею чи підшукати тобі якусь іншу дівчину.
Однак юнак запевняв, що він кохає свою наречену не менше, ніж досі, і що між ним і нею немає й краплі розбрату. Водночас він розповів батькові про дивовижну зустріч, що примарилася йому на святі ліхтарів, про великого Майстра, учнем якого він хотів би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому світі.
– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобі один рік. Нехай цей сон стане на певний час твоєю провідною зіркою, можливо, він посланий тобі невідомим богом.
– Можливо, що мені замість одного року потрібно буде два, – відповів перегодя Хань Фук. – Хто зна?
Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своїй нареченій листа й, попрощавшись з усіма, вирушив у дорогу.
Після тривалого мандрування він досяг гирла великої ріки й невдовзі помітив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетеній циновці сидів той самий старий, якого він бачив біля дерева на березі річки. Він сидів і грав на лютні. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не підвівся і не привітався з прибулим, а тільки посміхнувся до нього, і його пальці ще вправніше та спритніше ковзали струнами, а чарівлива музика пливла, ніби срібна хмарка над долиною, від чого юнак завмер подивований у солодкому замилуванні, забувши геть усе на світі, доки Майстер Божественного слова не відклав свою маленьку лютню і не попрямував до хатинки. Хань Фук зі страхом Божим рушив слідом і віднині став його слугою й учнем.
Поминув місяць, і він навчився зневажати свої складені до цього часу пісні, а затим взагалі викинув їх зі своєї пам’яті[27]. Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. І через кілька місяців він викреслив зі своєї голови й ті пісні, яким його навчили попередні вчителі. Майстер майже не розмовляв із ним[28], він мовчки навчав його грати на лютні, доки не домігся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зіткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вірша, у якому описав політ двох птахів в осінньому небі. Він був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспівав його якось вечірньою порою, неподалік від хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Він тільки тихенько заграв на своїй лютні, і в повітрі цієї ж митті розлилася прохолода, сутінки поспіхом вляглися на землю, подув сильний вітер, хоча це була літня пора, і сірим, немовби враз збліднілим небом, полетіли дві чаплі, яких підганяла палка жадоба мандрів, і все це було таким красивішим і досконалішим, ніж вірші учня, що він сумно замовк і відчув себе нікчемним. Так старий вчиняв щоразу, і коли поминув рік, Хань Фук уже майже довершено володів мистецтвом гри на лютні, – вершини ж поезії здавалися йому щодалі важчими й величнішими.
Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.
Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.
– Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.
І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір. І знову, як і тоді, старий Майстер сидів на скромній циновці перед своєю хатиною та перебирав пальцями струни лютні, і замість привітання він продекламував два вірші про щастя, яке дарує людині мистецтво, глибина та милозвучність яких викликали у юнака сльози в очах.
І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.
Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його[29] і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.
– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.
– О, як я можу ненавидіти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидіти тебе – це все одно, що ненавидіти саме небо!
І він зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрі, затим на флейті й, нарешті, під наставлянням Майстра став складати вірші та поступово, крок за кроком, опанував таємниче мистецтво того, як крізь імовірну простоту й невибагливість думки доходити до душі слухачів і збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.