До закінчення урочистості, що тривала до опівночі, він, як це дозволяла статечність, увесь час тримався побіля неї, і вона уважно дослухалася до його слів – навіть якщо вони були звернені до когось іншого – з більшою пристрастю, ніж до Євангелія.
Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповідати про свої подорожі й ті небезпеки, які він долав. І робив він це так вишукано й так харизматично, що всі із захопленням слухали його. Насправді ж всі його оповіді були призначені одній-єдиній слухачці, а та уважно слухала його, затамувавши подих.
Він так легко розповідав про найдивовижніші пригоди, ніби кожен слухач сам міг їх пережити. У своїх оповідях він ніколи не висував себе на передній план, як це роблять зазвичай моряки, особливо молоді. Тільки один раз, коли Бальдассаре розповідав про битву з африканськими корсарами, він згадав про своє важке поранення – після цього в нього залишився рубець навскоси через все ліве плече – і Маргеріта слухала, затамувавши подих, із захопленням і з жахом водночас.
У кінці він провів Маргеріту та її батька до їхньої гондоли, а коли попрощався з ними, то ще довго стояв на березі, спостерігаючи за ліхтарями гондоли, що відпливала темною лагуною. І тільки коли гондола зникла з очей, він повернувся до павільйону, до своїх приятелів, де шляхетні молоді люди сиділи в товаристві кількох гарненьких дівчат легкої поведінки за жовтим грецьким вином і солодким червоним алькермесом[14], гайнуючи в такий спосіб решту теплої ночі.
Серед них був і Джамбатіста Джентаріні, один із найбагатших й найжиттєрадісніших юнаків у всій Венеції. Він підвівся назустріч Бальдассаре, подав йому руку і, посміхаючись, промовив:
– Я дуже сподіваюся, що сьогодні, цієї дивовижної ночі, ти розкажеш нам будь-що про свої любовні пригоди з часів своїх мандрів, і гадаю, що цьому не завадить та обставина, що твоїм серцем заволоділа чарівна Кадорін. А чи знаєш ти, що ця прегарна дівчина немов камінь, просто бездушний камінь? Вона – як ті картини Джорджоне[15], красуні на яких бездоганні, але не мають ні плоті, ні крові, вони існують хіба що для того, щоб приваблювати наші погляди. Я серйозно раджу тобі: тримайся якомога далі від неї, чи, може, ти хочеш закінчити на потіху всієї її прислуги так, як третій відкинутий наречений?
Однак Бальдассаре тільки сміявся й не вважав за потрібне виправдовуватися. Він вихилив кілька келихів солодкого маслянистого кіпрського вина і пішов додому раніше за інших. А наступного дня він підібрав вдалий час і розшукав старого синьйора Кадоріна в його невеликому красивому палаццо й спробував усіляко сподобатися йому та завоювати його прихильність.
Увечері в супроводі кількох співаків і музик він дав на честь прекрасної молодої панни серенаду – і, безумовно, з успіхом: красуня стояла наслухаючи біля вікна й навіть на якусь мить з’явилася на балконі.
Звісно, що відразу по тому все місто тільки й гомоніло про заручини: не встиг Морозіні вдягти своє найкраще вбрання, щоб просити в батька Маргеріти руки його дочки, як всі нероби й пліткарки вже тільки те й знали, що базікати про заручини та ймовірний день весілля. Молодий кавалер знехтував заведеним у ті часи звичаєм, згідно з яким свататися належало не самому кавалеру, а через одного або двох друзів, яким доручалося виступати від його імені. Але невдовзі всезнайки-пліткарки могли тішитися: їхнє передбачення збувалося.
Як тільки синьйор Бальдассаре висловив батькові Маргеріти своє бажання стати його зятем, той дуже знітився.
– Дорогий мій, молодий пане, – промовив благально старий синьйор, – бачить бог, я високо ціную честь, яку Ви виявили моєму дому. Проте я хотів би настійливо попросити Вас відмовитися від Вашого наміру – так ми з вами уникнемо непотрібного засмучення й усіляких ускладнень. Оскільки тривалий час Ви мандрували далеко від Венеції, то, можливо, й не уявляєте собі, у які лихі ситуації кинула мене нещасна дівчина, відмовивши без будь-якої на те причини двом достойним кавалерам. Вона взагалі не хоче нічого чути про кохання та чоловіків. Визнаю, що я й сам дещо розпестив її, і я надто слабкий, щоб своєю суворістю перебороти її впертість.
Бальдассаре вічливо вислухав його, але від свого наміру не відмовився, натомість він намагався всіляко розвіяти побоювання старого пана й піднести йому настрій. Врешті-решт ґречний пан пообіцяв поговорити зі своєю дочкою.
Можна здогадатися, якою була відповідь синьйорини. Звісно, вона вигадувала зарозуміло всілякі дрібні відмовки, знову розігруючи перед своїм батьком неприступну панну, але у своєму серці вона сказала «так» ще до того, як її про це попросили.
Одразу після отримання її відповіді Бальдассаре навідався ще раз, тепер уже з вишуканим коштовним подарунком і надів на палець коханої золоту шлюбну обручку, і перший із чоловіків поцілував її у чарівні горді вуста.
Ось тепер венеціанцям було на що дивитися, про що трубити на все місто й чому заздрити. Ніхто не міг пригадати такої розкішної пари. Вони обоє були високі й стрункі, втім, панна була трішки нижчою від свого кавалера. Вона була білявка, а він – брюнет. Вони обоє ходили з високо піднесеною головою й трималися незалежно, адже ніхто з них ні в найменшому не поступався іншому: ні в родовитості, ні в гордовитості.
Тільки одне не подобалося прегарній нареченій: її шляхетний наречений заявив, що найближчим часом він повинен ще раз поїхати на Кіпр, щоб завершити там якісь дуже важливі для нього справи. А відразу після його повернення мало відбутися весілля, якому вже заздалегідь, мов якомусь народному гулянню, раділо все місто. А тим часом наречений і наречена безперешкодно втішалися своїм щастям. Синьйор Бальдассаре виявляв своїй коханій постійні знаки уваги, дарував подарунки, співав серенади під балконом, улаштовував всілякі сюрпризи, і там, де тільки було можливо, завжди був поруч із Маргерітою. Не дотримуючись старих звичаїв, молодята дозволяли собі усамітнюватися й вільно прогулювалися в закритій гондолі.
Якщо Маргеріта була зарозумілою та навіть дещо жорстокою, що для зніженої молодої аристократичної панни взагалі не було чимось дивним, її наречений був пихатим і не звик поважати інших людей. До того ж усе його життя як моряка та успіхи серед жінок аж ніяк не сприяли ушляхетненню його норову.
Чим запопадливіше, як наречений, він вдавав приємну й моральну людину, тим дужче тепер, коли мети вже було досягнуто, віддавався своїй натурі й інстинктам. Коли він ще жив разом із батьками, до того ж як моряк і багатий купець, він звик розкошувати, віддаючись своїм забаганкам й упередженням, не зважаючи на думки інших людей. Було дивним, що від самого початку йому дещо не подобалося в оточенні нареченої, а найбільше папуга, песик Фіно та карлик Філіппо. Коли він їх бачив, то часто злився й робив все, щоб помучити їх або подратувати їхню господиню. І не раз траплялося, що коли він заходив до будинку і його гучний голос лунав на гвинтових сходах, песик, гавкаючи, тікав від нього, а птиця починала кричати й бити себе крилами. Карлик вдовольнявся тим, що кривив губи й уперто мовчав. Задля правдивості мушу сказати, що Маргеріта, якщо не задля тварин, то все ж задля Філіппо, закидала іноді слівце й пробувала заступитися за бідного карлика, але, звісно, вона не наважувалася дратувати свого коханого й не могла, або й не хотіла, ставати проти його жорстокості.
З папугою було покінчено дуже швидко. Коли одного дня пан Морозіні знову дражнив птаха, штрикаючи до нього ціпком, той, розлючений, склював йому руку й розірвав до крові міцним і гострим дзьобом один його палець, після чого пан розсердився й наказав скрутити птахові шию. Птицю викинули в темний вузький канал із заднього двору будинку, і за нею ніхто не поплакав.