Часом із заштореної кабіни долинав приглушений сміх, тихий звук поцілунку, уривок якоїсь розмови. Філіппо не був цікавим. Він дивився понад воду то на сонячну Ріву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре[22], то назад на Лев’ячу колону П’яцетти[23]. Він зиркав подеколи на гондольєра, який старанно гріб, хлюпав у воді тонкою гілочкою верболозу, яку знайшов на дні гондоли. Його обличчя було таким відразливим і незворушним, як зазвичай, і нічого не виражало з його теперішніх думок. Він саме згадував свого затонулого песика Фіно й задушеного папугу та розмірковував над тим, як усі земні створіння – звірі й люди – близькі до загибелі, і що на цьому світі ми не можемо нічого знати наперед і єдине, що ми чітко знаємо, так це те, що смерть невідворотна. Він згадав свого батька та свою батьківщину, і все життя… гірка посмішка промайнула його обличчям, коли він згадав, що в усьому білому світі мудрі люди стоять на службі в дурнів, і що життя більшості людей нагадує жалюгідну комедію. Він посміхнувся й подивився на своє розкішне шовкове вбрання.
І в той момент, коли він ще тихо сидів і посміхався, трапилося те, чого він увесь час чекав. Під дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргеріти, яка гукала: «Філіппо, де там твоє вино й келих? Пан Бальдассаре відчуває спрагу й уже настав час принести той напій».
Він відкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сік у келих і долив червоного вина. Маргеріта розсунула фіранки, і карлик запропонував пані персики, а нареченому – келих із напоєм. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоєння.
Пан Бальдассаре взяв келих і підніс його до своїх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, і в його душу несподівано заповзла підозра.
– Стривай! – вигукнув він. – Таким негідникам, як оце ти, довіряти не можна. Перш ніж я вип’ю своє вино, я хочу бачити, як і ти відіп’єш із нього.
Лице Філіппо було таким самим байдужим, як і раніше.
– Вино добре, – проказав він ввічливо.
Однак пан усе ще був нашорошеним.
– Ти що, парубче, не наважуєшся випити? – запитав він з пересердя.
– Вибачте, пане, – відповів карлик, – але я не привчений пити вино.
– Тоді я наказую тобі. Допоки ти не скуштуєш його, мої вуста не вип’ють жодної його краплини.
– Немає про що хвилюватися, – посміхнувся Філіппо, нахилився й узяв келих із рук Бальдассаре, відпив ковток і віддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим і сам одним духом вихилив решту вина.
Було спекотно, лагуна виблискувала сліпучим мерехтінням. Закохані знову знайшли собі затінок за фіранками, а карлик сів збоку на дні гондоли, провів рукою по своєму широкому чолі й зціпив свого відразливого рота, мовби від болю.
Він знав, що за годину його вже не стане. Напій був отруєний. Дивовижне очікування посилювалося в його душі, що так близько стояла біля воріт смерті. Він озирнувся на місто й пригадав думки, у які ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладінь, він переосмислював усе своє життя. Воно було одноманітним і бідним – мудрець на службі в дурнів, жалюгідна комедія. Коли він відчув, що серце його вже б’ється раз більше, раз менше, а чоло зросилося потом, із його грудей вирвався гіркий сміх.
Ніхто цього не почув. Гондольєр уже майже засинав, а за завісою перелякана красуня Маргеріта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподівано зле і який помирав у неї на руках, його тіло вже хололо. Несамовито голосячи, збігла вона донизу. Там, на дні гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрімавши, у своєму розкішному шовковому вбранні.
То була помста Філіппо за смерть свого песика. Повернення нещасної гондоли з двома мерцями навіяло жах на всю Венецію.
Донна Маргеріта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кілька років. Вона сиділа іноді на парапеті свого балкона й вигукувала до кожної гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фіно!» Та її вже всі пізнавали, і ніхто не звертав на неї увагу.
1903
Гра тіней
Широкий фасад замка, збудований зі світлого каменю, виходив великими вікнами на Рейн, на плавні та сповнений світла й повітря ландшафт із води, очерету й верболозу, а гори, що виднілися десь вдалині, вкриті лісом і затягнуті голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якої пропливали хмари, замки й садиби, що їх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вітру й здавалися білими та маленькими. Фасад замка віддзеркалювався гордовито й самовдоволено у воді, що тихо пропливала потоком, і був сповнений гідності та марнославства, мов молода жінка, декоративні кущі звішували своє світло-зелене віття до самісінької води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на воді пофарбовані в білий колір прогулянкові гондоли. На цій яскравій сонячній частині замка ніхто не мешкав. Після того як зникла баронеса, кімнати стояли порожніми, крім найменшої – в ній, як і раніше, жив поет Флоріберт. Пані осоромила свого чоловіка і весь замок, і від веселого численного придворного штату не зосталося затим нічого, крім білих прогулянкових гондол і тихого віршотворця.
Господар замка, після того як його спіткала недоля, мешкав у задній частині будівлі. Вузький двір затіняла велетенська вежа римської епохи, що стояла окремішньо, її стіни були темними й вологими, вікна – вузькими та низькими, до затіненого двору щільно прилягав темний парк із великими групами старих кленів, тополь, а також буків.
Поет жив собі самотинно на сонячній стороні, і його спокій тут ніщо не порушувало. Харчувався він на кухні, а барона не бачив часто цілими днями.
– Ми живемо в цьому замку, неначе тіні, – сказав він своєму приятелю з юнацьких літ, який навідався до нього якось і витримав у непривітних стінах мертвого будинку всього один день. Флоріберт складав у свій час байки й галантні вірші для світського товариства баронеси, а після розпуску домашньої прислуги він став нікому не цікавим, бо його невибаглива натура боялася більше жвавих провулків зовнішнього світу й боротьби за існування, ніж самотності в сумовитому замку. Він уже давно не писав віршів. Коли дув західний вітер, він дивився через річку поверх жовтого очерету на далекі хребти синюватих гір і спостерігав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високі дерева, й складав розлогі поетичні твори, у яких, однак, не було слів, і тому він ніколи не міг їх записати. Один із таких віршів називався «Подих Бога», і в ньому йшлося про теплий південний вітер, а інший – називався «Душевна втіха», і був, по суті, спогляданням барвистих весняних лугів.
Флоріберт не міг ні прочитати ці вірші, ні проспівати їх, бо в них не було слів, але він снив ними й часом тонко їх відчував, надто ввечері. А інакше він проводив свій час здебільшого в селі, де бавився з малими русявими дітлахами чи смішив молодих жінок і дівчат тим, що знімав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливішими були для нього ті дні, коли він бачив фрау Агнес, чарівну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дівчачим обличчям. Він вітався з нею, низько вклоняючись, і прегарна Агнес кивала й сміялася, заглядаючи йому в очі, сповнені сором’язливості, та простувала далі з посмішкою на вустах, мов сонячний промінчик.
Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавілого замкового парку, і який служив раніше баронові для його амурних втіх. Її батько працював лісничим й отримав цей будинок як подарунок від батька теперішнього господаря за якісь особливі заслуги. Вона рано вийшла заміж і повернулася додому молодою вдовою, отож після смерті батька так і мешкала у цьому самотньому будинку одна зі служницею та сліпою тіткою.