Та коли захоплюють території країни, відмінної за мовою, звичаями й інституціями, ось тут починаються труднощі, і щоб не втратити їх, знадобляться велика удача й велике уміння. Найкращий і найдієвіший спосіб у цьому випадку полягає в тому, щоб завойовник сам оселився в тих краях. Це забезпечить завоюванням надійність і довготривалість; так вчинив турецький султан із Грецією. Якби він не переніс туди своєї резиденції, він би там нізащо не втримався, незважаючи на всі інші заходи, якими він скористався для збереження цієї держави. Коли ти знаходишся на місці, ти можеш розпізнавати майбутні заколоти ще в зародку й легко їх придушувати; в іншому випадку звістка про них доходить лише тоді, коли вони вже у розпалі й пізно щось робити. Крім того, ти не залишаєш країну на розграбування своїм чиновникам; для підлеглих буде полегшений прямий доступ до володаря, внаслідок чого у доброчесних громадян з’являється більше підстав для прихильності, а у бунтівників – для побоювань. Ворог іззовні добре подумає, перш ніж напасти на ці володіння. Таким чином їх буде дуже складно відібрати у володаря, який туди переселився.
Другий чудовий спосіб полягає в тому, щоб заснувати одну-дві колонії, які б приєднали цю місцевість до нової держави. Інакше доведеться утримувати там велику кількість солдатів, і піхоти, і кінноти. Колонії коштують недорого; вислати й утримувати колоністів не коштує для володаря майже нічого, адже в цьому випадку збитки отримають лише ті мешканці, у яких відбирають їхні будинки й землі на користь поселенців, а ці мешканці є невеликою частиною нових підданих і вони не можуть завдати шкоди володарю через свою бідність і роз’єднаність. З одного боку, якщо решту не утискувати, то вони не матимуть підстав для хвилювання, а з другого – вони будуть поводитися обережно, навчені чужим прикладом і остерігатимуться, щоби з ними не вчинили так само. Я вважаю, що колонії не потребують витрат, вони надійніші й викликають менше незадоволення. Незадоволені ж є нешкідливими, як я вже сказав, через те, що вони бідні й роз’єднані. З цього приводу доведеться зауважити, що людей треба або милувати, або страчувати, адже невеликі кривди завжди будуть спонукати до помсти, а за великі люди помститися не можуть. Таким чином, кривдячи, треба усунути можливість помсти. Та якщо замість колонії застосовується озброєний гарнізон, він потребує набагато більших витрат і, врешті-решт для охорони нових володінь знадобляться всі кошти держави. Надбання таким чином перетвориться на збиток. До того ж, розквартирування військ у різних місцях завдасть набагато більшої шкоди й завдасть утисків усьому населенню, всілякий страждає від цих незручностей і стає ворогом нового володаря, та ще й небезпечним ворогом, який після поразки залишився у власному домі. Отже, з будь-якої позиції такий спосіб захисту своїх володінь настільки невигідний, наскільки вигідним є заснування колоній.
Той, хто знаходиться у чужорідній, як було сказано вище, провінції, повинен ще взяти під свій захист її дрібних сусідів, намагаючись послабити найбільш впливових і остерігатися, щоб не з’явився привід для втручання у справи цієї області в другого володаря, такого ж могутнього, як і він сам. А привід до того, щоб скористатися незадоволенням надміру честолюбних чи наляканих мешканців, завжди з’явиться, про що ми знаємо через закликання етолійцями римлян до Греції – взагалі, у всі завойовані ними провінції римлян запрошувало місцеве населення. Щойно чужоземний завойовник вторгнеться до якоїсь країни, як усі дрібні правителі приєднуються до нього і це цілком зрозуміло, бо ними рухає ненависть до колишнього поневолювача, тож завойовнику нема чого турбуватися про те, як привабити цих людей на свій бік; вони всі зразу ж приєднаються до його нових володінь. Йому слід лише стежити, щоб вони не отримали забагато сил і впливу. Його власних сил і прихильності прибічників цілком достатньо, щоб впоратися з суперниками й цілковито оволодіти новою провінцією. Але той, хто не застосує цих заходів, скоро залишиться без придбаного, до того ж спізнає численні труди й турботи.
Римляни неухильно дотримувалися цих правил у захоплених ними провінціях: вони засновували колонії, прихиляли до себе менш впливових осіб і ні в чому їм не потурали, ослаблювали більш впливових; чужоземним володарям вони не залишали жодного шансу. Я скажу лише на прикладі Греції. Ахейців і етолійців римляни перетягли на свій бік; Македонське царство було приниженим і звідти вигнали Антіоха. Однак, заслуги ахейців і етолійців не стали достатньою підставою для того, щоб розширити їхні володіння; жодні запевняння Філіпа в дружбі не завадили римлянам послабити його, а могутність Антіоха не переконала їх визнати його право на володіння бодай якоюсь територією в Греції. Римляни в цих випадках чинили так, як належить чинити всім розумним володарям: їхні помисли були не лише про нинішні, але й про майбутні турботи, вони шукали шляхів, як з ними впоратися. Адже, якщо передбачити заздалегідь, то легко знайти вихід, а коли біда наблизилася, хвороба стає невиліковною й ліки вже не допоможуть. Виходить так, як лікарі кажуть про сухоти, що спершу їх легко вилікувати, але важко розпізнати, та з часом, якщо з самого початку вона була занедбана, хвороба стає очевидною, але важко лікується. Те саме й у державних справах: якщо знати заздалегідь (що можуть лише дуже мудрі люди) про загрози й нещастя, то їх можна виправити, але якщо цього не зробити й загроза стала видимою для кожного, тут вже нічого не поробиш.
Римляни відчували наближення біди здалеку і завжди запобігали цьому, не боячись заради цього навіть розпочати війну, бо знали, що війни не уникнути, а можна лише відтягнути її для чужої вигоди. Вони вирішили воювати з Філіпом і Антіохом у Греції, щоб не воювати з ними потім в Італії; колись вони могли уникнути обох війн, та не захотіли цього. Вони ніколи не дотримувалися того правила, яке віддавна твердять мислителі нашого часу: «Скористатися перевагами очікування». Перевага римлян полягала лише у власній доблесті й поміркованості, але ж часи приносять із собою всілякі зміни, за яких добро перекидається на зло, а зло – на добро.
Та повернімося до Франції й подивімось, чи застосувала вона хоча б один з наведених способів. Я буду розповідати не про Карла, а про Людовіка, тому що він найдовше втримався в Італії й те, що він зробив, помітно набагато виразніше. Ви можете переконатися, що він постійно чинив навпаки стосовно того, що варто було зробити для зміцнення своїх володінь в чужомовній країні.
Король Людовік опинився в Італії завдяки побажанням венеціанців, які збиралися скористатися його приходом, щоб заволодіти половиною Ломбардії. Не буду дорікати королю за цей вчинок: маючи бажання закріпитися в Італії, він не мав союзників всередині країни й усі двері були перед ним зачинені через спогади про його попередника Карла, тому обирати собі друзів було не на часі. Людовик міг би досягнути своєї мети, якби не припустився жодних інших помилок. Якби він зайняв Ломбардію, то повернув би французам повагу, яку ті втратили за Карла; Генуя поступилася, флорентійці уклали з ним союз; маркіз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентівольї, господиня Форлі, правителі Фаенци, Пезаро, Ріміні, Камеріно, Пьомбіно, мешканці Лукки, Пізи, Сієни – всі хотіли з ним приятелювати. Ось тоді венеціанці й усвідомили всю необдуманість свого вчинку: замість кількох містечок в Ломбардії вони зробили короля володарем двох третин Італії.