Мишанич Ярослав - Державець стр 3.

Міркуйте тепер, чи складно було королю утвердитися в Італії, якби він дотримувався вищеназваних правил, підтримував і захищав своїх численних і слабких прихильників, які боялися – хто Церкви, хто – венеціанців і були змушені йти за ним. З їхньою допомогою Людовік легко захистив би себе від значно могутніших суперників. Та ледве він опинився в Мілані, як все зробив навпаки – посприяв папі Олександру, коли той захопив Романью. Разом із тим король навіть не помітив, що відштовхує від себе прихильників і людей, які довірилися йому, послаблює свій вплив і підсилює Церкву тим, що додає до її величезної духовної влади ще й світську. Услід за цією першою помилкою невідворотно сталися й інші. Врешті-решт, щоб погамувати захланність Олександра й завадити йому заволодіти Тосканою, король був змушений вступити на територію Італії. Мало того, що він підніс Церкву й залишився без союзників; його жадання сягнули Неаполітанського королівства й він розділив його з королем Іспанії, і якщо до цього доля Італії була в його руках, то тепер він завів собі товариша, щоб у всіх честолюбців і незадоволених цієї країни був покровитель. Разом із цим Людовік видалив з королівства того, хто міг би платити йому данину й замінив його на правителя, що погрожував вигнати його самого. Звісно, бажання здобувати – річ цілком звичайна й зрозуміла, і коли люди прагнуть до цього, зважаючи на свої сили, то їх будуть хвалити, а не засуджувати, та коли вони не можуть і домагаються здобутків будь-якою ціною, то у цьому прихована помилка, варта докору. Якщо сили Франції дозволяли їй напасти на Неаполь, так і слід було вчинити, якщо ж не дозволяли, то не варто було ділити його ще з кимось. Подібна угода з венеціанцями в Ломбардії заслуговує на виправдання, тому що дозволила французам закріпитися в Італії; випадок з Неаполем підлягає осуду, бо тут не було такої ж необхідності.