Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».
Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда,[6] здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.
Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі – у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував прихильність в серцях матерів і, подібно до лютого лева, що у давні часи колисав ягня, годинами сидів з якимось малюком на коліні, розмірено гойдаючи ногою ще і колиску.
За всіх своїх інших обов'язків він був також регентом і клав у кишеню чимало блискучих срібних шилінгів, навчаючи місцеву молодь співу псалмів. Сповнений гордості і пихи, у недільні дні він займав своє місце на хорах церкви, попереду групи добірних співаків; стоячи тут, він вважав в глибині душі, що пальма першості, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всіх, хто молився, і досі в цій церкві можна почути якісь дивні рулади і завивання. Та хіба лише в церкві! Їх можна почути навіть за півмилі звідси, по той бік ставка з млином; стверджують, ніби вони є прямими нащадками тих самих рулад і тих завивань, які колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощів і вивертів, або, як то кажуть, «всіма правдами і неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слід сказати, непогано; тож усім, хто не має ані найменшого уявлення про зусилля, яких потребує інтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.
Сільський вчитель – зазвичай особа, яка має певну шану і вагу серед жіночої половини села; на нього дивляться, відверто сказати, як на білоручку, як на людину якоюсь мірою близьку до панів, незрівнянно більш освічену і тонку в поводженні, ніж неотесані сільські хлопці, як на людину, яка поступається вченістю хіба що священику. Відтак його прихід до будинку здатен здійняти сполох за чайним столом у фермера – доводилося ставити на стіл понадштатну страву у вигляді тістечка, ласощів або при нагоді навіть срібний парадний чайник. Саме з цієї причини нашому вченому чоловікові надзвичайно таланило також на усмішки місцевих дівчат. А яка картина відкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах між недільними службами, коли він виблискував розумом у дівочому товаристві на церковному подвір'ї! Він зривав для дівчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишніх дерев, читав усі без винятку могильні епітафії, коли прогулювався, оточений їхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкі сільські телепні ніяково плелися позаду та ладні були луснути з досади і заздрили його спритності й розкутості.
Завдяки кочовому способу життя він до того ж являв собою своєрідну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повні короби місцевих пліток, а отже його завжди зустрічали з неприхованим задоволенням. Окрім цього, жінки поважали в ньому людину неймовірної ерудиції, оскільки він прочитав від А до Я кілька книжок і знав напам'ять «Історію чаклунства в Новій Англії» Коттона Мезера, в непогрішність якої, слід зазначити, вірив усією душею.
Загалом, він був химерним поєднанням лукавства і простодушності. Його пристрасть до надприродного і здатність перетравлювати взаємовиключні речі були воістину вражаючими, причому обидві названі властивості зміцнювалися в ньому у міру тривалості перебування в цій зачарованої місцевості. Для його ненажерливої глотки не існувало ані надто грубої, ані занадто безглуздої байки. Як часто і з якою насолодою, закінчивши після полудня заняття в школі, розтягувався він на пишному ложі з конюшини на березі маленького потічка, що дзюрчав близько шкільної будівлі, і віддавався тут вивченню сповнених жахіть стародавніх повістей Мезера, аж поки сутінки не покривали друкованої сторінки непроникною сіткою імли! І потім, коли він прямував повз болота, струмок і моторошний ліс до будинку того фермера, де цього разу перебував на постої, всякий звук, всякий голос природи, що лунали цієї зачарованої години, бентежив його розпалену уяву: стогін дрімлюги, що лунав зі схилу пагорба, квакання деревної жаби, цієї передвісниці негоди і бурі, тужливі крики сови або раптовий шурхіт стривоженого в хащах птаха. І навіть світляки, які найяскравіше виблискують у найбільш темних місцях, час від часу, коли на шляху раптом спалахне особливо яскрава точка, змушували його зупинятися з переляку. А якщо якийсь дурний жук чіпляв його в безглуздому своєму польоті, бідолаха ладен був від страху віддати Богові душу, бо вважав себе відзначеним дотиком чаклуна. Єдиний засіб, до якого він вдавався в таких випадках, – чи то щоб звільнитися від болісних думок, чи то щоб відігнати злі сили, – спів псалмів, і простодушні мешканці Сонної лощини, сидячи вечорами на ґанку своїх будинків, щоразу здригалися від страху, слухаючи його гугняві мелодії, безперервні і нескінченні, що доносилися з далекого пагорба чи з боку оповитою імлою дороги.
Ще одним джерелом, звідки він черпав свої моторошні насолоди, були довгі зимові вечори, які він проводив зі бабусями-голландками: вони сиділи біля вогню, пряли свою вічну пряжу, в печі лускали і шипіли яблука, а він слухав їхні розповіді про духів, примар, нечисті поля, нечисті мости, нечисті струмки і особливо – про вершника без голови, або, як інколи його величали, Ґессенця з лощини. Він в свою чергу тішив їх історіями про чаклунство, зловісні знаки, недобрі прикмети і таємничі звуки – все, про що на початку заселення аж гудів Коннектикут, і лякав їх майже до нестями оповідями про комети, падаючі зірки і той тривожний факт, що земля, поза сумнівом, крутиться, і що половину доби вони проводять вниз головою.Та якщо, затишно вмостившись біля каміну, – кімнату в таких випадках осявало багряне полум'я дрів, що потріскували у вогнищі, і сюди, ясна річ, не посмів би сунути носа жоден привид, – Ікабод діставав від усього цього нескінченне задоволення, то за наступного повернення до себе додому йому доводилося розплачуватися жахливими страхами. Які лишень грізні тіні й лики не чатували на нього серед тьмяного і примарного освітлення заметільної ночі! З якою тугою поглядав він на мерехтіння далекого вікна і вогник, що ковзав над безлюдною рівниною! Скільки разів зупинявся він, напівмертвий від страху, перед запорошеним снігом кущем, який, немов привид в савані, перекривав йому шлях! Скільки разів застигав від жаху, зачувши на мерзлому снігу свої власні кроки і побоюючись озирнутися назад, щоб не побачити у себе за спиною якесь чудовисько, що переслідує його по п'ятах! Скільки разів, зрештою, порив вітру, що завивав між деревами, доводив його майже до безтями, бо йому здавалося, начебто це мчить щодуху гессенець, що як завжди о цій порі шукає свою голову.