На борту китобійного судна «Бедфорд» перебувала наукова експедиція. З палуби хтось помітив на березі дивну істоту. Вона рухалася по піску до води. Визначити, що це за істота, члени експедиції не могли і, будучи допитливими, сіли в човен і вирушили до берега. Там вони побачили якусь істоту – щоправда, ще живу, але яку ледь можна було назвати людиною. Сліпе і без свідомості – вона звивалася на землі наче величезний черв'як. Більшість його рухів були безрезультатні, але вона все ж виявляла велику завзятість. Звиваючись і перекочуючись, істота посувалася вперед зі швидкістю приблизно декількох десятків футів на годину.
Три тижні потому чоловік лежав на ліжку китобійного судна «Бедфорд» і зі сльозьми, які струміли змарнілим обличчям, розповідав, хто він і що пережив. Він говорив незв'язно про свою матір, про сонячну місцевість в Південній Каліфорнії, про будинок серед апельсинових гаїв і квітів.
За кілька днів він сидів за столом з вченими і офіцерами корабля. Він насолоджувався видом великої кількості поданих страв, ревниво стежачи за тим, як зникала їжа. Кожен шматок, що з'їдається, він проводжав поглядом, повним глибокого жалю. Його переслідував страх, що запаси провізії вичерпаються. Він був при здоровому глузді, але під час їжі ненавидів цих людей і постійно розпитував кухаря, юнгу, капітана про запаси провізії. Вони його заспокоювали незліченну кількість разів. Але він не вірив і підглядав у комору, щоб упевнитися на власні очі.
Помітили, що людина ця повніє. Він ставав товщім щодня. Вчені качали головами і будували теорії. Вони обмежили його порції за столом, але, незважаючи на це, він все одно товстішав – немов розпухав під своїм одягом.
Матроси сміялися. Вони знали, в чому тут справа. І коли вчені стали за ним стежити, вони теж дізналися. Вони побачили, як він крадеться після сніданку і, подібно жебраку, з простягнутою рукою, просить матроса. Матрос сміється і дає йому шматок морського сухаря. Той жадібно його хапає, милується ним, як скупець золотом, і ховає за пазуху. Те ж він робив і з подачками інших матросів.
Вчені не показали виду. Вони залишили його в спокої, але непомітно оглянули його ліжко. Воно була кругом обкладене сухарями, і в матраці виявилися сухарі, кожен куточок і щілина були забиті крихтами. І однак він був при здоровому глузді. Він тільки вживав заходів проти можливого голодування. Він повинен одужати від цієї нав'язливої ідеї, говорили вчені. І справді, він одужав, раніше навіть, ніж якір «Бедфорда» загримів у бухті Сан-Франциско.
Едгар Алан По
Золотий жук
What ho! What ho! This fellowis dancing mad!He hath been bitten by the Tarantula.All in the wrong
(Гей-гей! Той xлоп стрибаєяк скажений!Його, мабуть, тарантул укусив).
Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан – місто своїх предків – і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.
Цей острів має дуже особливий вигляд. Там мало чого є, окроме морського піску; а завдовжки він має щось із три милі. Він ніде не має більше, як чверть милі завширшки. Він відділюється від суходолу ледве помітною річкою, що вимила собі путь у гущавині очеретів і намулу, де гніздилося безліч болотної птиці. Рослинність там, як і можна заранше вгадати, скудотна, принаймні низкоросла. Високих дерев зовсім немає. Коло західнього краю, де стоїть форт Мавлтрі і де втікачі від чарлстонської куряви й лихоманки наймають улітку злиденні дерев’яні дачі, росте колюча карликова пальма; та ввесь острів, за виїмком оцього західнього краю і твердої білої смуги при березі моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мірту, що його так цінують в Англії садівники. Той кущ тут буває в п’ятнадцять і двадцять футів заввишки; він утворює майже неминучий підлісок, і від його аромату важніє навколо повітря.
У самім серці цього чагарнику, поблизу вже східного найбільш відлеглого краю острова, Леґран сам собі побудував маленьку хатку, в якій він жив, коли я з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часі переросло в дружбу – багато було в тім відлюдькові такого, що могло викликати цікавість і повагу.
Він був добре вихований, мав багатий і незвичайний розум, але його заїдала мізантропія і швидка зміна настроїв, піднесених і меланхолійних. У нього було багато книг, та він рідко з них користувався. Його головні розваги були риболовля чи блукання вздовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах – Сваммердам сам міг би позаздрити на його ентомологічні колекції. У цих екскурсіях його звичаєм супроводив старий негр на ім’я Джупітер, відпущений на волю ще за щасливих днів сем’ї Леґранів; та ні загрози, ні обіцянки не могли його відштовхнути від того, що він уважав за своє право опіки над учинками його молодого «маси Вілла». Не неможлива річ, що родичі Леґранові, уважаючи його за дуже неврівноважену психічно людину, умисно всиляли в Джупітера оцю впертість, з якою він наглядав і оберігав мандрівця.
На широті острова Сюллівана не часто бувають суворі зими, і потреба гріти хату трапляється дуже рідко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захід сонця я пробив собі путь через вічнозелені кущі до хати свого друга, якого не відвідував уже скільки тижнів; я сам жив у дев’ятьох милях від острова в Чарлстоні, а дорога туди й назад була зовсім не така легка, яка вона є тепер. Дійшовши я хати, постукав своїм звичаєм у двері і, не почувши відповіди, одшукав ключа в знаній мені схованці й увійшов у хату. В печі горів добрий вогонь. Це була дуже приємна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стільце до полін, що тріщали у вогні, і терпляче став ждати своїх хазяїв.
Скоро після захід сонця вони прийшли і дуже щиро мене зустріли. Джупітер, розтягнувши в усмішці рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леґрана найшов один з його припадків – не знаю, як мені їх інакше називати – ентузіязму. Він знайшов невідомого молюска, що являв собою новий рід; а також ловив і спіймав, з допомогою Джупітера, скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея він хотів почути мою думку взавтра.