Я намагаюся відновити його образ і, згадуючи, бачу, що він усе-таки був присутній і що я помічав його. Бачу, як він іде до школи – сам або з іншими старшокласниками, бачу, як він відчужено, самотньо і тихо, мовби якась планета, рухається серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своїми законами. Його ніхто не любив, ніхто не був близький до нього, лише його мати, але і з нею він, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителі, власне, залишили його в спокої. Він був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, і час від часу до нас доходили чутки про яке-небудь слівце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи іншого вчителя з явним викликом чи з іронією.
Я зосереджуюся, заплющивши очі, і переді мною виринає його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулиці перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як він стояв там із записником у руці і щось малював. Він перемальовував гербовий рельєф з птахом над вхідними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вікна, заховавшись за фіранкою, дивився на нього і з подивом бачив його уважне, зосереджене, світле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослідника чи художника, заглиблене і вольове, навдивовижу світле й холодне, з розумними очима.
Потім я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулиці; після уроків ми всі купою стояли довкола коня, що, підвернувши ногу, завалився на землю. Він лежав, ще запряжений в дишло, попереду сільської підводи, жалібно хрипів, шукаючи чогось розширеними ніздрями, і стікав кров’ю з невидимої рани, від чого поруч із ним повільно наливалася темним сіра пилюка вулиці. Відвернувшись, із відчуттям нудоти від цього видовиська, я побачив обличчя Деміана. Він не проштовхувався вперед, а стояв позаду всіх, у природній елегантній позі, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, і в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважність. Я, мабуть, довго дивився на нього і тоді відчув – ще цілком підсвідомо – щось дуже своєрідне. Я побачив обличчя Деміана і зауважив не тільки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловіка, я побачив щось більше. Здавалося, у ньому було також і щось жіноче, а головне – на якусь мить це обличчя здалося мені не чоловічим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолітнім, якимось позачасовим, що відрізнялося від того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зірки – я цього не зміг би пояснити, я відчував не зовсім те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, він був вродливий, може, подобався мені, а може, здавався відразливим – це теж не можна було чітко визначити. Я бачив тільки одне: він був інший – не такий, як ми, він був мовби тварина або дух чи образ – я не знаю, яким він був, але він був не такий, як усі.
Мій спогад не підказує мені більше нічого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пізніших вражень.
Зрештою, ми знову зійшлися з ним ближче лише тоді, коли я став значно дорослішим. Деміан не був (як цього вимагала традиція) конфірмований у церкві разом зі своїми однолітками, і це знову ж таки дало привід для всіляких пліток. Дехто стверджував, що вони з матір’ю взагалі не сповідують ніякої віри або входять до якоїсь особливої, потаємної секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла підозра, що він живе зі своєю матір’ю, як із коханкою. Ймовірно, все виглядало так, що він виховувався без будь-якої віри, що вочевидь загрожувало якимись проблемами у майбутньому. У всякому разі, аж на два роки пізніше, ніж його ровесники, мати все-таки вирішила, аби він прийняв конфірмацію. Ось так і вийшло, що він кілька місяців був моїм товаришем на заняттях із підготовки до конфірмації.
Деякий час я тримався від нього осторонь – я не хотів мати з ним справу, надто вже багато ходило навколо нього всіляких чуток і пліток, але особливо непокоїло мене відчуття зобов’язаності перед ним, що залишилося в мені після пригоди з Кромером. Та й, окрім того, саме в цей час мені вистачало клопотів зі своїми власними таємницями. Для мене заняття з підготовки до конфірмації збіглися з періодом мого найбільшого інтересу до інтимних справ, і, попри прагнення, мій нахил до благочестивих настанов дуже послабився. Речі, про які розповідав духівник, перебували десь далеко від мене, у тихій, святій нереальності, вони були, можливо, прекрасні і вартісні, але аж ніяк не актуальні, не збудливі, а ті, інші, речі саме й володіли такою притягальністю.
І чим байдужішим робила мене моя налаштованість на релігійні заняття, тим більше мене наближало до Макса. Здавалося, нас щось пов’язувало. Я хочу якомога чіткіше простежити цю нитку. Наскільки я пам’ятаю, все почалося на одному уроці, рано-вранці, коли в класі ще горіло світло. Наш духовний наставник заговорив про історію Каїна й Авеля. Я майже не звертав на це уваги – був невиспаний і слухав неуважно. Та ось духівник, підвищивши голос, став розповідати про Каїнову печать. У цю мить я відчув щось на зразок дотику чи застереження і, підвівши очі, побачив за однією з парт переднього ряду обернене до мене обличчя Деміана – з сяючими виразними очима, в яких не було ні глузливості, ні серйозності. Лише на якусь мить він глипнув на мене, і я несподівано став із цікавістю дослухатися до слів священика, слухати його розповідь про Каїна й Каїнову печать і відчув глибоко в собі переконання, що все це не так, як він нас повчає, що на все можна подивитися й інакше, що тут можлива і певна критика.
З цієї хвилини між Деміаном і мною знову налагодився зв’язок. І дивовижно: ледь тільки в душі зродилося почуття якоїсь спільноти, як воно (я це побачив) мовби магічно перенеслося в простір. Я не знав, чи це він сам так підлаштував, чи це була чиста випадковість (тоді я ще твердо вірив у випадковості), але через декілька днів Деміан несподівано змінив своє місце на уроках Закону Божого і сидів тепер прямо переді мною (досі пам’ятаю, як жадібно вдихав я, оповитий убогим повітрям притулку для бідних, у переповненому вранці класі, ніжно-свіже віяння мила, що долинало від його потилиці), а ще через кілька днів він сидів уже поруч зі мною. Так ми просиділи всю зиму і весну.
Ранкові години стали цілком іншими. Вони вже не були сонними й нудними, і я з радістю чекав їх. Іноді ми обидва слухали духівника з величезною увагою, і достатньо було одного погляду мого приятеля, щоби наголосити на якійсь цікавій історії чи якому-небудь незвичному вислові. Досить було одного його погляду, дуже виразного, щоб активізувати увагу, викликати в мені скепсис і зародити сумніви.
Отож ми були дуже часто кепськими учнями, а іноді зовсім не слухали урок. Деміан завжди поводився чемно з учителями та співучнями, я ніколи не бачив, щоб він по-хлоп’ячому пустував, ніколи не помічав, щоб він голосно сміявся чи базікав, – він узагалі не отримував від учителів зауважень. Але він умів цілком безшумно, більше жестами і поглядами, ніж пошепки, залучати мене до власних інтересів. А вони були інколи дивовижні.
Він розповідав мені, наприклад, хто з учнів його цікавить і як саме він їх вивчає. Багатьох він знав дуже добре. Він говорив мені перед лекцією: «Коли я подам тобі знак великим пальцем, той-то і той-то обернеться до нас або почухає потилицю», і таке інше. Відтак, під час уроку, коли я часто вже й не думав про таке, Макс несподівано помітним рухом повертав до мене свій великий палець, я швидко кидав погляд на вказаного учня і бачив кожного разу, як той, ніби його сіпнули за нитку, проробляв задумані рухи. Я напосідався на Макса, щоб він якось проробив це і з учителем, але він відмовлявся. Та коли одного разу, прийшовши на заняття, я повідомив йому, що не вивчив сьогоднішнє завдання і дуже сподіваюся, що духівник не буде запитувати мене, він допоміг мені. Духівник шукав, кого б із учнів викликати, аби той продекламував уривок з катехізису, і тут його погляд мимоволі зупинився на моєму провинному обличчі. Він повільно підійшов до мене, наставив у мій бік палець і вже готовий був вимовити моє прізвище. Та несподівано чи то відволікся, чи занепокоївся і, поправивши свого коміра, підійшов до Деміана, який рішуче подивився йому в обличчя. Вчитель зібрався було щось запитати в нього, але несподівано відвернувся, кахикнув і викликав іншого учня.