Герман Гессе - Деміан. Кнульп стр 11.

Шрифт
Фон

Лише згодом я став помічати, що в той час, коли я розважався такими жартами, мій приятель часто проробляв те саме й зі мною. Траплялося, що по дорозі до школи у мене несподівано виникало відчуття, що Деміан іде зараз десь позаду мене, і коли я озирався, то він і справді виявлявся там.

– Ти справді можеш змусити іншого думати так, як ти цього забажаєш? – запитав я його якось.

Він відповів з цілковитою готовністю, спокійно і розсудливо, як дорослий:

– Ні, це неможливо. Адже своєї волі не існує, хоча священик робить вигляд, що вона є. Ні хтось інший не може думати, що йому заманеться, ні я не можу змусити когось думати так, як цього захочу. Однак уважно поспостерігавши за будь-ким, можна доволі точно сказати, що він думає чи відчуває, а тому зазвичай можна й передбачити, що він зробить наступної миті. Це дуже просто – тільки люди цього не відають. Звичайно, це потребує тренування. Наприклад, є певний вид нічних метеликів, у яких особини жіночої статі зустрічаються набагато рідше, ніж чоловічої. Такі метелики розмножуються цілковито так само, як і всі інші: самець запліднює самку, яка потім відкладає яйця. Якщо у тебе є самка цих метеликів, дослідники часто проробляли такий дослід: вночі до цієї самки зліталися метелики чоловічої статі, причому з відстані за кілька годин льоту. За кілька годин – уяви собі! За багато кілометрів самці відчувають єдину в цій місцевості самку! Вчені намагаються це якось пояснити, але пояснити таке дуже важко. Напевно, існує якийсь нюх чи щось подібне, на зразок того, як треновані мисливські собаки беруть непомітний слід і йдуть за ним. Розумієш? Таких речей у природі багато, і ніхто не може дати їм пояснення. Але ось що я тобі скажу: якби в цих метеликів самки зустрічалися так само часто, як і самці, у них такого тонкого нюху не було б. У них він є тільки завдяки тому, що вони так налаштували себе. Якщо тварина або людина всю свою увагу і всю свою волю спрямує на певну мету – вона її й досягне. От і все. І цілковито так само це відбувається з тим, що ти маєш на увазі. Придивися до людини досить уважно – і ти будеш знати про неї більше, ніж вона сама.

Мені так і крутилося на язиці вимовити «читання думок», нагадавши йому ту, вже давню сценку з Кромером. Але то була теж дивна річ: ніколи, жодного разу ні він, ні я не дозволяли собі щонайменшого натяку на те, що багато років тому він одного разу таким дивовижним чином увійшов у моє життя. Ніби нічого до цього між нами й не існувало чи немовби кожен із нас твердо розраховував на те, що інший уже забув про це. Раз чи двічі було так, що ми удвох, йдучи вулицею, натрапляли на Франца Кромера, але навіть не переглянулися, не обмовилися про це жодним словом.

– А як же це тоді виходить зі свободою волі? – запитав я. – Ти кажеш, що, власне, такої волі не існує. Але ж ти стверджуєш, що варто лише рішуче спрямувати на щось свою волю, і мети буде досягнуто. Так не буває! Якщо я не господар своєї волі – то я й не можу спрямувати її за бажанням туди чи сюди.

Він поплескав мене по плечу. Так він завжди робив, коли я тішив його чимось.

– Добре, що ти запитуєш, – сказав він усміхаючись. – Завжди потрібно і запитувати, і вагатися. Але все дуже просто. Якби, наприклад, такий метелик захотів спрямувати свою волю на якусь зірку або ще кудись, то у нього нічого не вийшло б. Та він і не намагається це зробити. Він шукає лише те, що має для нього сенс і вартість, те, що йому конче необхідно. Тут-то і вдається йому найнеймовірніше, він розвиває дивовижне шосте відчуття, якого немає в жодної істоти, окрім нього! Звісно, у нас більше простору і більше інтересів, ніж у тварин. Але й ми замкнуті дуже вузьким колом і не можемо вийти за його межі. Я можу, звичайно, придумати і те, й інше, уявити, скажімо, що мені неодмінно потрібно потрапити на Північний полюс або ще щось подібне, але здійснити це і досить сильно забажати цього я можу тільки в тому випадку, якщо таке бажання зродилося в мені самому, якщо моє єство справді цілковито переповнене ним. Якщо це так і ти намагаєшся щось зробити, підкоряючись своєму внутрішньому велінню, тоді воно й виходить, тоді ти можеш загнуздати свою волю, мов баского коня. Якщо я, наприклад, поставлю собі за мету вчинити так, щоб наш священик перестав носити окуляри, то нічого не вийде. Це просто пустощі. Але коли я восени відчув у собі тверду волю пересісти зі своєї передньої парти сюди – все вийшло чудово. Тут несподівано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналі поперед мене і досі хворів. Оскільки ж хтось мав звільнити для нього місце, то зробив це, звісно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою.

– Так, – промовив я, – мені це теж здалося тоді дивним. Відтоді, як ми зацікавилися один одним, ти опинявся до мене дедалі ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сів поруч зі мною. Ти ж спочатку посидів трохи он за тією партою, що переді мною, адже так? Як воно вийшло?

– Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сісти, коли схотів перейти з мого місця. Я знав тільки те, що хочу сидіти десь подалі, ззаду. То була моя воля – пересісти до тебе, але я її ще не усвідомлював. Водночас твоя воля притягувала мене і допомагала мені. Лише коли я сидів перед тобою, до мене дійшло, що моє бажання здійснилося лише наполовину. Я зрозумів, що, по суті, не бажав нічого іншого, окрім того, щоб сидіти поруч із тобою.

– Але ж тоді жоден новенький не перейшов до нас.

– Ні, але я тоді просто зробив те, що хотів, і, недовго думаючи, сів біля тебе. Хлопець, з яким я помінявся місцем, тільки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помітив, що відбулася певна зміна. Взагалі, кожного разу, коли він мав справу зі мною, його потай щось непокоїло: він знав, що моє прізвище Деміан, і оскільки моє прізвище на літеру «Д», то мені не слід сидіти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на літеру «С»! Але до його свідомості це не доходило, оскільки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зібратися з думками. Та ось одного разу він помітив: тут щось не так, подивився на мене і став, бідолашний, в тупик. А у мене спосіб простий: я кожного разу дивлюся, не відриваючи погляду, прямо йому у вічі. Знаєш, майже всі люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш від кого-небудь чогось домогтися і несподівано поглянеш йому прямісінько в очі, а він від цього не збентежиться, – тоді полиш усяку надію! Ти ніколи нічого не доб’єшся від нього, ніколи! Але так буває дуже рідко. Я знаю, власне, тільки одну людину, з якою у мене це не виходить.

– Хто ж це такий? – запитав я похапцем.

Він подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тоді, коли він поринав у свої думки. Відтак відвів свій погляд і нічого не відповів, a я, незважаючи на свою гостру зацікавленість, не зміг повторити своє запитання.

Але мені здалося, що він говорив тоді про свою матір – з нею він, здається, був духовно тісно пов’язаний, однак ніколи я не чув від нього розповіді про неї і ніколи він не запрошував до себе додому. Я навіть не уявляв, як виглядала його мати.

Іноді я намагався наслідувати його і зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такі бажання, які здавалися мені досить нагальними. Але все марно – нічого не виходило. Говорити про це з Деміаном я не наважувався. Зізнатися йому, чого б я бажав собі, – я теж не наважувався. Та й він мене не запитував.

Моя довірливість у релігійних питаннях зазнала тим часом певних проколів. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Деміана) я дуже відрізнявся від тих своїх однокласників, які виявляли повну зневіру. Таких було декілька, і від них доводилося чути, що, мовляв, це смішно і недостойно для людини вірити в якогось Бога. Що такі історії, як про Трійцю і про непорочне народження Ісуса, – просто сміховинні і що ганебно сьогодні поширювати подібні нісенітниці. Я ж зовсім так не думав. Попри всілякі свої сумніви, я з досвіду свого дитинства все-таки доволі багато чого знав про істинне благочестиве життя, як, наприклад, у моїх батьків, і не знаходив у цьому нічого поганого чи лицемірного. Ні, я, як і раніше, відчував до релігії глибоку шанобливість. Тільки Деміан привчив мене дивитися на ці перекази, на ці догмати віри інакше, тлумачити їх вільніше, фантазійніше, більш особисто; у будь-якому разі тлумачення, які він пропонував мені, я завжди вислуховував охоче і залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося мені надто крамольним (як-от і з розповіддю про Каїна). А одного разу під час заняття з підготовки до конфірмації він налякав мене міркуванням, яке було, мабуть, іще сміливішим. Учитель розповідав про Голгофу. Біблійна оповідь про страждання і смерть Спасителя віддавна полишила в мені глибоке враження. У ранньому дитинстві я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, після того як батько читав цю історію вголос, щиро, всією душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блідому, примарному і все-таки неймовірно живому світі – в Гетсиманському саду і на Голгофі. А коли я слухав «Пристрасті за Maтвієм» Баха, похмуро-могутнє сяйво страждань, що виходило з цього таємничого світу, наповнювало мене містичним благоговінням. Я ще й сьогодні знаходжу в цій музиці і в «Actus tragicus» поетичний ідеал найвищого художнього вираження.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3

Популярные книги автора