Так от, у кінці уроку Деміан замислено повідомив мені:
– У цьому, Сінклере, є щось таке, що мені не подобається. Перечитай цю історію і перевір її на смак – тут відчувається якась прісність. Особливо епізод із двома розбійниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбі! Але ось виникає ця сентиментальна повчальна історія з порядним розбійником. Спочатку він був злочинцем і творив свої мерзенні діла, казна-що, і раптом – він кається і святкує оте сльозливе свято свого виправлення і каяття! Який сенс у такому каятті за два кроки від могили – скажи на милість? Це знову не що інше, як звичайнісінька попівська історія, солодкувата і лукава, зворушливо-сльозлива і з моралізаторським підґрунтям. Якби тобі сьогодні треба було вибирати в друзі одного з цих двох розбійників або вирішувати, кому з них ти виявив би радше довіру, ти звісно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Ні, ти вибрав би іншого – той молодець, бо має характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищі може бути тільки гарною балачкою, він іде своїм шляхом до кінця і не зрікається в останню мить диявола, який йому досі сприяв. Він має характер, а люди з характером у біблійній історії часто опиняються в програші. Можливо, він теж нащадок Каїна? Як ти гадаєш?
Я був вражений. Де-де, а в історії з розп’яттям я вважав себе знавцем! І тільки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазії я проявляв, коли слухав і читав її. І все ж нова думка Деміана звучала фатально – вона загрожувала перевернути в мені уявлення, які я вважав непохитними! Ні, не можна було так обходитися з усім і всіма, і з найсвятішим також!
Він помітив мій спротив одразу ж, перш ніж я встиг щось сказати.
– Гаразд, – сказав він примирливо, – це давня історія. Тільки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобі ось що сказати: тут є один із тих моментів, де можна чітко побачити прорахунки цієї релігії. Йдеться про те, що цей Бог, і Старого і Нового Завіту – постать хоч і чудова, але це не те, що він, власне кажучи, повинен представляти. Він – це все гарне, благородне, батьківське, чудове і також високе, сентиментальне – цілком правильно! Але світ складається водночас і з чогось іншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, і вся та частина світу, вся та друга половина, приховується й поспіль замовчується. Скажімо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримається, просто суцільно замовчується, а то навіть оголошується диявольською спокусою і гріхом! Я не маю нічого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анічогісінько. Але я гадаю, ми повинні пошановувати і вважати священним усе, весь світ, а не тільки цю штучно відокремлену, дозволену половину! Отже, поряд із богослужінням нам потрібне і служіння протилежному божеству. Це, по-моєму, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який містив би в собі і «диявольські спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрібно заплющувати очі, коли відбуваються найприродніші речі в світі.
Він, усупереч своїй манері, неабияк розгарячився, однак тут же посміхнувся і припинив бентежити мою душу.
Але в мені ці слова зачепили таїну всього мого отроцтва, яку я постійно носив у собі і про яку я ніколи нікому не казав жодного слова. Те, що тоді Деміан розповів про Бога і диявола, про божественно-дозволене і про замовчуване «диявольське», точнісінько збігалося з моїми власними думками, моїм власним міфом, думкою про два світи або про дві половини світу – світлу і темну. Усвідомлення того, що моя проблема – це проблема всіх людей, проблема всього існування і всякого мислення, – промайнуло переді мною, немов священна тінь, і мене пойняв страх і благоговіння, коли я побачив і несподівано відчув, як глибоко причетні мої найінтимніші думки й моє потаємне життя до вічного потоку великих ідей. Усвідомлення цього не було радісним, хоча воно щось підтверджувало й було в чомусь приємним. Воно було суворим і різким, бо в ньому відчувалася відповідальність, завершення дитинства, початок самостійності.
Уперше в житті розкриваючи свою глибоку таємницю, я розповів приятелеві про те, що не відпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два світи», і він одразу зрозумів, що я, ймовірно, у глибині душі згоден з ним і визнаю його правоту. Але це було не в його стилі – щоб цим скористатися. Він вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував мені, і дивився прямо в очі, аж я змушений був відвернутися. Бо в його погляді я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовість, той неймовірний правік.
– Про це ми поговоримо докладніше – іншим разом, – промовив він примирливо. – Я бачу, що у твоїй голові є щось більше, ніж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разі ти повинен виявити й те, що ніколи уповні не жив у світі своїх думок, а це недобре. Цінні тільки ті думки, якими ми живемо. Ти відчув, що твій «дозволений світ» – це лише половина світу, і намагався приховати від себе його другу половину, як це роблять священики та вчителі. Але це тобі не вдасться. Це нікому не вдається, хто вже почав мислити.
Це мене глибоко зачепило.
– Але ж таки є! – я вже мало не кричав. – Є справді заборонені, огидні речі, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони заборонені, і ми повинні їх зрікатися. Ми знаємо, що існує вбивство і всілякі пороки, але хіба я повинен тільки тому, що таке існує в світі, стати послідовним злочинцем?
– Сьогодні ми з цим не впораємося, – полагіднішав Макс. – Звичайно, ніхто не повинен вбивати, не повинен, скажімо, по-садистськи знущатися над жінкою. Але твоя свідомість ще перебуває не там, звідки видно, що таке «дозволено» і що «заборонено». Ти відчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слідом – будь певен! Зараз, приміром, ти вже рік як відчуваєш у собі якесь пожадання, сильніше за всі інші, і те пожадання вважається «забороненим». Греки ж, як і багато інших народів, навпаки, возвеличили це пожадання в божество і справляли на його честь пишні свята. Заборона, отже, не є чимось вічним – вона може змінюватися. Та й сьогодні кожен може любитися з жінкою, після того як побував у священика і взяв із нею шлюб. В інших народів це інакше – і нині також. Тому кожен із нас має сам визначити для себе, що дозволено і що заборонено – саме для нього. Можна ніколи не чинити чогось забороненого і бути при цьому мерзенним негідником. І точно так само – навпаки… По суті, це тільки питання точки зору. Хто занадто любить спокій, щоб насмілитись думати самому і бути собі суддею, – той не сумніваючись підкоряється будь-яким заборонам. Інші самі відчувають у собі якісь накази, для них недозволені речі – ті, які кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволені ті, які іншими взагалі засуджуються. Кожен повинен відповідати за себе самого.
Він, здається, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, і тому обірвав свою мову на півслові. Вже тоді я якось інтуїтивно збагнув, що він відчував при цьому. Як би послідовно чи ненароком він не викладав того, що спадало йому на думку, він терпіти не міг розмов (як він висловився одного разу) «тільки для балачки». А в мені він, окрім поверхової цікавості, відчув присмак гри, задоволення від «мудрої балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, відсутність глибинного інтересу.
Варто мені було перечитати останні, написані мною слова – «глибинний інтерес», як я раптом згадав іншу сцену, пов’язану з Деміаном, – найяскравішу з усіх, що я пережив у ті підліткові часи.
Наближалася конфірмація, і на останніх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, він не шкодував зусиль, і на цих уроках відчувалася якась урочистість і піднесення. Однак саме на цих останніх уроках думки мої були прикуті до іншого – до мого приятеля. З наближенням конфірмації, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я ніяк не міг позбутися думки про те, що для мене цінність цих майже піврічних занять полягала не в тому, до чого ми тоді дослухалися, а в близькості і впливові Деміана. Я був готовий прилучитись тепер не до таїнств церкви, а кудись далі – «до ордену думки й особистості», який мав би десь існувати на землі і «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.