У кінці алеї я нерішуче зупинився, поглядаючи на почорніле листя і жадібно вдихаючи вологий запах старіння і вмирання, на який в мені щось суголосно озивалося. О, яким прісним на смак було життя…
З бічної доріжки наближався якийсь чоловік у розстебнутому плащі зі стоячим коміром. Я хотів пройти далі, не зважаючи на нього, але тут він гукнув:
– Гей, Сінклере!
Коли він підійшов ближче, я розгледів його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансіону. Я завжди був радий бачити його і не мав нічого проти, окрім того, що він тримався зі мною, як з усіма молодшими, – іронічно-поблажливо. Він мав славу силача, про нього між гімназистами ходило багато пліток. Подейкували, що навіть директор нашого пансіону його побоюється.
– Ти що тут робиш? – вигукнув він таким тоном, який буває у старших, коли вони часом опускалися до когось із нас. – Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуєш вірші!
– І гадки не мав, – різко відповів я.
Він засміявся, пішов поруч зі мною і став говорити приязно, від чого я вже давно відвик.
– Ти не повинен боятися, Сінклере, що хтось чогось не розуміє. Тут і справді находить щось таке, коли ось так увечері блукаєш в тумані, сповнений осінніх думок, то хочеться писати вірші, я це вже знаю по собі. Про згасання природи, звісно, і проминулу юність, що нагадує її. Почитай Генріха Гейне.
– Я не такий сентиментальний, – відказав я, захищаючись.
– Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось іншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотній. Чи у тебе нема бажання? Я не хотів би виступати в ролі спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».
Примечания
1
…Я ж бо хотів тільки всього – спробувати жити… – автоцитата, епіграф взятий із п’ятої глави «Деміана».
2
…тут до нас підійшов Франц Кромер… – персонаж, який символізує «Тінь», дикі, неприборкані інстинкти, на думку Гессе, теж хоче жити тим, що рветься з нього назовні. «він робить це на більш низькому рівні, – відповідав письменник в одному з листів 1935 року, – і якщо не підніметься вище, то закінчить банківським директором чи каторжанином. Тим не менш його чіпляння й ницості підштовхують вимученого Сінклера до розвитку в благоприйнятному напрямку.
3
…Звали його Макс Деміан… – Існує низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися імена співучні Гессе з Маульбронської семінарії Густава Целлера, який нагадував Деміана зовнішнім виглядом і манерою поведінки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Одні вбачали в Деміані «фігуру Христа» (Т. Зіолуовські), інші – образ демона (Х. Р. Шмід). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втілення певної істини, чи, якщо хочете, доктрини». Він зізнавався, що не вигадав це прізвище, воно приснилося йому уві сні і так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгівських «фігур» підсвідомого, то Деміан представляє «самість».
4
…нам розтлумачували історію Каїна й Авеля… – Старозаповітна історія про вбивство Каїном свого брата Авеля розказана у Книзі Буття (4, 1—15). Деміан – цілком в дусі «глибинної психології – дає власну оцінку віроломному братовбивцеві, яка відрізняється від біблійної. Каїн у його потрактуванні не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях індивідуації, яка відкинула лицемірне праведництво і яка визнає у своєму єстві не лише світлі, але й темні сторони… В одному з листів (квітень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Мені невідомі літературні джерела того, що в «Деміані» написано про Каїна, однак можна цілком припустити, що щось подібне є у гностиків. Те, що колись було теологією, для нас, нинішних, більшою мірою психологія, але істини одні і ті ж… І, здається мені, що навіть дуже можна розглядати Каїна, цього підданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежність Прометея, як представника духу і свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькість і сміливість. Мене не хвилює те, в якій мірі подібне сприйняття може поділятися теологами, як і те, що його могли не зрозуміти і не схвалити невідомі автори П’ятикнижжя. Біблійні міфи, як і всі міфи людства, не мають для нас жодної цінності, поки ми не наважимося тлумачити їх в особистому плані, для себе і для свого часу».
5
Я гадаю, що це яструб... – Відомо, що у Гессе був «яструбиний» профіль, і коли він одного разу отримав від Артура Грезера поштову картку з малюнком яструба, це могло бути сприйняте як певний знак, як спонукання рухатися «шляхом всередину».