У своєму чорно-білому спортивному светрі школи Св. Ріджіса[5], що загубився серед різнобарвного попурі сорока інших шкіл, він із заздрістю дивився на кілька десятків щасливчиків у блакитних спортивних светрах Єля. Наприкінці четвертого дня тренувань він майже змирився з тим, що до кінця сезону так і залишиться животіти в безвісності, як раптом пролунав голос помічника тренера Карсона, звернений до юрби запасних.
– Це хто там тільки-но пасував?
– Я, сер!
– А чому я тебе раніше не бачив, га?
– Мене тільки-но допустили до гри.
– Сигнали знаєш?
– Так, сер!
– Гаразд, тоді береш команду на поле; енди – Кратч і Біспем, такли[6] —…
Через мить Безіл почув власний голос, що вигукував у морозяне повітря: «Тридцять два! Шістдесят п’ять! Шістдесят сім! Двадцять два…»
Почувся загальний сміх.
– Хвилинку! Де ти навчився так давати сигнали? – запитав Карсон.
– Сер, у нас був тренер із Гарварда!
– Тобі доведеться відучитися від цієї «хаутонівської» манери[7]! А то хлопці злякаються!
Через кілька хвилин їм веліли надягнути шоломи.
– Де ж Вейт? – занепокоївся Карсон. – Контрольна, чи не так? Гаразд, тоді підеш ти, як твоє прізвище, в чорно-білому светрі?
– Лі!
– Ти подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанію? Дехто з твоїх гардів і таклів такі здорові, що хоч саме зараз до університетської збірної! Тримай їх напоготові, як там тебе?
– Лі!
Вони вишикувалися в лінію на двадцять третьому ярді, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кількість даунів[8], але коли після кількох моментів виявилося, що вони все ще на тій самій лінії, де почали гру, м’яч перейшов до іншої команди.
«Ось так! – подумав Безіл. – Тепер мені більше не грати!»
Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:
– Ти сьогодні вдень зважувався?
– Так! Сто п’ятдесят вісім фунтів.
– Слухай моєї поради: кінчай грати, як школяр. Але тут завдання інше: вимотати їх якомога більше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмієш?
– Ні, сер.
– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас раніше…
Тиждень потому ім’я Безіла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двоє квотербеків: Данціґер і ще один атлет, на ім’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – і всю гру Безіл просидів на лавці запасних. Але наступного вівторка, коли Данціґер потягнув на тренуванні руку, Безілові вказали пересісти в їдальні за дієтичний стіл, де харчувався основний склад команди.
Напередодні гри з командою першокурсників із Принстона студентське містечко практично вимерло – всі виїхали на матч, який мав відбутися на Принстонському стадіоні. Була вже глибока осінь, із заходу дув підбадьорливий вітер; повертаючись до себе після фінальних тренувань перед майбутнім матчем, Безіл відчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковій зоні грав Ле-Мойн, і Мінні цілком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли він біг пружною галявиною перед стадіоном «Осборн», ухиляючись від уявних таклів, цей факт уже не видавався йому важливим порівняно з майбутнім матчем. Як і більшості американців, йому рідко вдавалося цілком відчути той самий момент, коли можна без жодних сумнівів сказати собі: «Ось вона, та сама точка, від якої відтепер вестиметься відлік усьому; настав мій зоряний час!» Інколи йому було досить того, що відбувалося зараз. Він зібрався провести дві години на тому полі, де життя триватиме в його власному темпі.
День видався ясним і холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публіка – переважно містяни. Гравці Принстонської команди, одягнені в форму з косими смужками, виглядали міцними і впевненими в собі, і погляд Безіла знайшов серед них Ле-Мойна – і відразу холоднокровно зазначив, що рухається він на рідкість швидко і має атлетичну фігуру, що було непомітно, коли він носив костюм. Підкоряючись раптовому пориву, Безіл обернувся і став шукати серед публіки Мінні – але її ніде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч із тренером, він повністю сконцентрувався на грі.
Уся перша половина матчу тривала між тридцятиярдовими лініями. Основні принципи нападу Єля здавалися Безілу надто простими та менш ефективними, ніж ази системи Хаутон, які він почерпнув у шкільній команді; тактика Принстону, що розвивалася в тіні великого Сема Вайта, будувалася навколо пантера[9] і була спрямована на прорив. Після першого тайму команда Єля була попереду. На початку другого – Принстон втратив м’яч, і Еплтон закинув гол навісом із тридцятиярдової лінії.
Того дня більше нічого йому зробити не вдалося. Після наступного кікоффа[10] він одержав травму, і під вигуки вболівальників він покинув поле в супроводі лікаря.
Доволі хвилюючись, на поле вибіг Безіл. Його охоплювало всепоглинальне відчуття невідомості – здавалося, що хтось інший усередині нього вигукує перші сигнали і перекидає невдалий пас через лінію. Потроху змусивши себе зосередитися на полі, він зустрівся очима з Ле-Мойн – Ле-Мойн широко йому усміхнувся. Безіл дав сигнал, який означав різкий пас через лінію, і виконав його сам, пройшовши сім ярдів. Відправив Каллума обійти такла, пройшов ще три ярди – і це був перший даун! На лінії сорока ярдів, відчувши більший простір для маневру, його голова стала працювати плавно і впевнено. Швидкі паси стривожили принстонського фулбека – і, як наслідок, проходи пробіжками до наступної лінії стали щонайменше по чотири ярди замість двох.
На сороковій лінії Принстонської половини поля він відступив, щоб розірвати схему розташування суперників, і спробував атакувати зону Ле-Мойна – але Ле-Мойн сховався за хавбеком, який опинився поміж ними, і вхопив Безіла за ногу. Безіл люто вивільнився, але було вже пізно – хавбек збив його з ніг. І знову Ле-Мойн широко йому всміхнувся, і Безіл його зненавидів. Він дав сигнал грати на тій самій зоні – Каллум проніс м’яч, і вони відкинули Ле-Мойна на шість ярдів, на тридцять другу лінію принстонської половини поля. Здається, він став рухатися повільніше? Ну ж бо, вимотаємо його! За системою був потрібний пас, але він почув свій голос, знову зажадав грати на тій самій зоні. Він побіг уздовж лінії; побачив, що хавбек, який заважав йому, зник, а Ле-Мойн, зціпивши зуби, біжить на нього. Замість того, щоб спробувати прорватися, Безіл розвернувся і постарався повернутися на свою половину поля. Коли його перехопили, він втратив п’ятнадцять ярдів.
Через кілька хвилин м’яч був у суперників, і Безіл відбіг до очкової зони, подумавши про себе: «Була б у нас заміна, мене б напевно замінили».
Команда Принстону раптово немов прокинулася від сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдів. Новий хавбек, який тільки-но вийшов на поле, прорвався через лінію і заробив ще один тачдаун[11]. Єльська команда була в обороні, але катастрофа трапилася настільки стрімко, що вони навіть не встигли про неї здогадатися. Її накликав Безіл, ставши частиною добре відпрацьованого сценарію; запізно він зауважив, як м’яч вилітає з лінії розіграшу до вільного енду; Безіла спритно блокували, і він побачив, як принстонські запасні застрибали у себе на лавці, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.
Він встав на місце з важким серцем, але здатність тверезо мислити він при цьому не втратив. Будь-які помилки можна виправити – аби тільки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кінець тайму; сівши прямо на газон разом зі своєю вимотаною командою, він змусив себе повірити, що вони йому, як і раніше, довіряють, і намагався видаватися рішучим та впевненим, не відводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очі. Досить уже на сьогодні помилок!