– Затримайся до середи, і я… я зроблю те, про що ти попрохав! – сказала вона.
– Не можу. Мені потрібно готуватися до іспитів. Мені взагалі ліпше було б виїхати сьогодні вдень.
– Підготуєшся в потягу.
Вона вигнулася, склала руки на колінах і усміхнулася йому. Безіл раптом схопив її за руку і потягнув у прохолодний морок, до оповитої плющем альтанки.
ІІ
До Нью-Гейвену Безіл повернувся тільки в п’ятницю, залишивши собі на підготовку до іспитів лише два дні, замість запланованих п’яти. Готуватися в потягу не вдалося: Безіл не міг зосередитися і думав лише про Мінні, переймаючись питанням, що ж відбувається тепер, коли повернувся зі своєї подорожі Ле-Мойн? Мінні обіцянку свою виконала, в буквальному сенсі: на третій вечір поцілувала його в альтанці – лише раз, та й то, неохоче. У день його від’їзду їй принесли телеграму від Ле-Мойна, і Мінні навіть відмовилася поцілувати Безіла на прощання, виправдовуючись присутністю Бессі Белл. Як утіху йому було дано дозвіл відвідати її першого ж дня, коли в школі міс Бічер будуть дозволені побачення.
Розпочалися заняття в університеті; разом з Бриком Вельсом і Джорджем Дорсі Безіл оселився в Райт-холі, у квартирі з двома спальнями і кабінетом. До оголошення результатів іспиту з тригонометрії грати в футбол йому не дозволялося; він сходив на тренування команди першокурсників, що проходила на єльському стадіоні, і з’ясував, що роль квотербека[3] зараз може дістатися Каллуму, капітану тогорічного складу команди Андоверу, або Данцігеру, зі старшої школи в Нью-Бедфорді. Ширилися чутки, що Каллума все ж таки переведуть в півзахисники. Всі інші квотербеки видалися йому так собі, і Безіл пристрасно захотілося скоріше опинитися на пружинистому торфі цього поля разом зі своєю командою. Він не сумнівався, що йому цілком вдасться, принаймні, вписатися в команду і зіграти кілька ігор.
За всім цим, мов промінь сонця з-за хмар, сяяв образ Мінні; до зустрічі залишався тиждень, три дні, доба. Напередодні побачення в овальному дворі Хаутон-холу він випадково зустрівся з Товстуном Гаспаром, який навчався в Шеффілдському коледжі. У перші напружені тижні семестру вони майже не бачилися; а тут виявилося, що вони обидва могли прогулятися.
– А ми сюди їхали всі разом, – розповів Товстун Гаспар. – Шкода, що тебе з нами не було. Дорогою нас спіткали пригоди. Мінні з Малюком Ле-Мойном потрапили в історію…
Кров у жилах Безіла застигла.
– Згодом було смішно, але на якийсь час у неї душа добряче в п’яти втекла, – мовив далі Товстун. – Мінні та Бессі Белл їхали в одному купе, але Мінні захотілося з Малюком усамітнитися; тому після обіду Бессі Белл пішла до нас грати в карти. А через дві години ми з Бессі Белл пішли назад, і бачимо, що Мінні та Малюк стоять у коридорі вагона і сваряться з кондуктором; Мінні була біла, як полотно. Виявляється вони замкнулися в купе й опустили шторки на вікнах, – і, мабуть, почали там обійматися. Коли провідник прийшов перевіряти квитки та постукав до у двері, ті подумали, що це ми вирішили пожартувати, і спочатку його не впускали, а як усе ж таки відчинили, провідник був надто розлючений. Він запитав Малюка, чи то його купе і чи одружені вони з Мінні, коли замкнулися наодинці; тоді Малюк роздратувався й почав пояснювати провідникові, що вони нічого поганого не вчинили. Ле-Мойн вирішив, що провідник образив Мінні, і ледве його не вдарив. Проте цей провідник міг би доставити купу неприємностей – запевняю тебе, мені жахливо дісталося, поки я залагоджував всю цю справу!
Наступного дня Безіл відправився до школи міс Бічер, жваво уявивши собі кожну деталь, з гострими ревнощами, що знову прокинулася, заздрячи навіть тому, що їм випало пережити спільну пригоду в вагонному коридорі. Сяюча й палка, ще більш, ніж завжди, таємно бажана, прикрашена своїми гріхами, немов зірками, вона спустилася до нього в простенькій білій форменій шкільній сукні, і його серце перевернулося під її ласкавим поглядом.
– Чудово, що ти завітав, Безіле! Я схвильована – першого ж дня до мене приїхав шанувальник! Мені всі заздрять!
Зусібіч їх оточували засклені двері, що висіли на петлях, немов французькі вікна. Було спекотно. У приміщенні, яке містилося через три кімнати від них, перебувало ще двійко – дівчина з братом, як пояснила Мінні – і час від часу вони беззвучно рухалися і жестикулювали, і в цих тісних теплицях вони виглядали як щось чужорідне, немов ваза зі штучними квітами на столі. Безіл нервово крокував туди-сюди.
– Мінні, коли-небудь я стану знаменитим, і все, що я зроблю, я робитиму заради тебе! Я розумію, що я тобі вже набрид. Я не розумію, як це сталося – мабуть, на твоєму шляху виник хтось інший; це не важливо. Нам нікуди поспішати. Я лише хочу… Ну, щоб ти запам’ятала мене іншим… Думай про мене так, як раніше. Не вважай мене просто ще одним залицяльником, якого ти кинула! Можливо, нам з тобою краще не бачитися якийсь час – я маю на увазі, на балу цієї осені? Почекай, і я обов’язково зроблю якийсь подвиг або велику справу – ну, ти мене розумієш. Тоді я принесу до твоїх ніг трофеї і скажу, що все це я завоював для тебе!
Це прозвучало доволі по-юнацьки, вельми сумно і безглуздо. Якоїсь миті, охоплений трагедією, що розгорталася, він ледве не розплакався, але все ж зміг узяти себе в руки. На чолі його виступив піт. Безіл сидів на стільці, а Мінні – навпроти нього, на дивані; вона втупилася в підлогу і кілька разів повторила:
– Невже ми не можемо залишитися друзями, Безіле? Я завжди вважала тебе найкращим другом.
Зустріч добігала кінця; вона з поблажливим виглядом підвелася.
– Ходімо, я покажу тобі нашу каплицю!
Вони піднялися нагору, і він із сумом заглянув до маленької темної кімнатки – а в пів ярді від нього була вона – справжня, від якої відчувався солодкий аромат. Він відчував майже радість, коли похорон його надій добіг кінця і він зміг вийти з будівлі школи на свіже осіннє повітря.
Повернувшись до Нью-Гейвену, він виявив у себе на письмовому столі два листи. Один із них був із деканату – це було повідомлення про те, що іспит з тригонометрії він не склав і тому не матиме дозволу грати в університетській футбольній команді. У другому – була фотографія Мінні – та сама, яка йому сподобалася, яку він замовив у Мобілі. Спочатку його спантеличив напис на картці: «М. Л. від Е. Г. Л. Б. Потяги шкідливі для серця»; потім він раптом зрозумів, що сталося – і, впавши на ліжко, затрясся від істеричного сміху.
ІІІ
Через три тижні, записавшись на переекзаменування з тригонометрії, Безіл склав іспит; після цього у нього з’явився час сумно озирнутися навколо, щоб зрозуміти, чи залишилося для нього в житті хоч щось? Уперше відтоді, як закінчився перший, жахливий, рік у школі, йому доводилося переживати настільки тяжкий період; зате вперше йому спало на думку усвідомлення того, що він вчиться в Єлі. У ньому знову прокинулася здатність до романтичного бачення, і спочатку з байдужістю, а потім – із дедалі більшою впевненістю – він став робити кроки до того, щоб ввібрати в себе університетську атмосферу, що настільки довго живила його мрії.
«Хочу стати головним редактором газети “Новини” або “Хроніка”, – зовсім як раніше, подумав він одного жовтневого ранку. – І ще хочу, щоб у мене на формі з’явилася літера, і щоб мене вибрали в “Череп і кістки”[4]»!
Ледве перед ним виникали образи Мінні та Ле-Мойн в потягу, як він відразу ж починав повторювати про себе цю фразу, немов заклинання. Йому вже було соромно за те, що він затримався в Мобілі; стали минати одна за одною години, коли він про неї майже і не згадував… Половину футбольного сезону він вже пропустив, і до команди першокурсників приєднався, ні на що не сподіваючись.