– Принстонські першокурсники! Футбольний сезон у них закінчився, і троє-четверо з них вирішили відзначити закінчення тренувань у «Гофбрау».
З метушні раптово, немов хавбек із лінії на футбольному полі, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обійшовши одного зі студентів, які стежили за порядком, та похитуючись, він вискочив саме до тих, хто танцював. Комірець під його смокінгом був відсутній, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавіснілий. Якийсь час він озирався, немов його засліпило світло; потім його погляд впав на Мінні Бібл, і обличчя його засяяло світлом щирої любові. Ще до того, як він зміг до неї наблизитися, він почав гучно кликати її на ім’я, і крізь південний акцент чітко чулися напруга і гіркота.
Безіл вискочив уперед, Безіл рвонув до нього, але його випередили, і Малюк Ле-Мойн, який чинив опір щосили, зник за дверима гардеробної серед круговерті ніг і рук, більшість з яких належали зовсім не йому. Зупинившись біля дверей, Безіл відчував, що до його відраза змішалася зі щирим співчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося підняти голову з-під крана, він відчайдушно нарікав на своє нещасне кохання.
Проте коли Безілу знову вдалося запросити Мінні на танець, він помітив, що вона сердита і злякана – настільки, що вже ладна була шукати підтримки у Безіла; вона раптом попрохала його піти посидіти, поговорити.
– Хіба не дурень він? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такі речі псують дівчатам репутацію. Його потрібно було в поліцію відвести!
– Він не знав, що творить. Була складна гра, він вельми втомився, ось і все.
Але в неї на очах забриніли сльози.
– Ох, Безіле! – мовила вона. – Скажи мені: невже я насправді жахлива? Я нікому не бажаю зла; але так само собою трапляється…
Йому хотілося обійняти її й сказати, що вона – найчарівніша дівчина у світі, але в її очах він прочитав, що вона зараз його навіть не помічає; для неї він був порожнім місцем – з однаковим успіхом цієї миті вона могла б вилити душу якій-небудь подружці. Він згадав слова Жобени – йому не залишалося нічого, окрім як піти з гордо піднятою головою.
– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!
– Авжеж, – підтвердив він і змусив себе з удаваною легкістю додати: – Коли все скінчилося, тут вже нічого не вдієш.
– Безіле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумієш.
І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцінний друг для будь-якої дівчини, подумала вона – адже цей розум, який іноді настільки втомлює, можна було б використовувати як «жилетку»…
Він дивився, як танцює Жобена, і Мінні простежила за його поглядом:
– Ти прийшов із дівчиною, так? Вона доволі гарненька!
– Але не така красуня, як ти.
– Безіле!
Він свідомо уникав дивитися на неї, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася і склала руки на колінах. І тільки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому світі, який перестав полягати лише в ній одній, раптом з’явилося якесь світло. І відразу підійшли якісь першокурсники, щоб привітати його з перемогою в грі, і йому це сподобалося – і похвали, і їх злегка підлесливі погляди. Здається, тепер у нього були всі шанси, щоб наступного тижня почати матч із Гарвардом.
– Безіле!
Серце шалено калатало у грудях. Краєм ока він помітив її погляд – вона чекала. Може, вона й справді пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливість, повернутися до неї та сказати: «Мінні, скажи цьому безумцю, щоби біг до річки топитися, і повернися до мене!». Він завагався, але відразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень під час гри: досить уже на сьогодні помилок! Поклик усередині нього повільно затих.
З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.
ІІ
Розповіді про Жозефіну
Перша кров
І
– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.
– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.
– Ось і вона, Жозефіна!
І це справді була Жозефіна. Вона з усмішкою дивилася на місіс Брей, а в погляді жінки непомітно промайнула якась тяжкість. Жозефіна продовжувала всміхнулася.
– Скільки ж тобі років, Жозефіно?
– Нещодавно виповнилося шістнадцять.
– Он як! Мені здавалося, що ти трохи старша.
Тільки-но випала нагода вставити слівце в розмову, Жозефіна запитала у місіс Перрі:
– Можна мені сьогодні піти з Ліліан в кіно, на денний сеанс?
– Ні, люба; ти маєш вивчити уроки.
Місіс Перрі відразу повернулася до місіс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…
– Дурепа проклята! – впівголоса пробурмотіла Жозефіна.
Місіс Брей відразу заторохтіла, намагаючись змінити тему розмови, але місіс Перрі, звичайно, не змогла обійтися без догани Жозефіні.
– Як ти назвала матір, Жозефіно?
– Я не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан?
Здавалося, що матір вважала б за краще закінчити на цьому розмову.
– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, і твоєму татові це набридло.
– Ви з глузду з’їхали! – кинула Жозефіна і завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволів. Невдовзі він почне рвати на собі волосся і вважати, що він Наполеон чи хтось на кшталт.
– Ні, – розсміялася місіс Брей, коли обличчя місіс Перрі зашаріло. – Хіба, може, вона має рацію. Що, коли Джордж і справді збожеволів – особисто я впевнена, що мій чоловік від люті втратив глузд. Це все війна!
Але матері було не до сміху; вона вважала, що Жозефіна варта добрячої прочуханки.
У розпалі розмови пролунало ім’я Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Жозефіни.
– Він дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефіна.
Вона зовсім не була грубіянкою; вона насправді рідко переходила межі звичайної світської бесіди, хоча легко втрачала безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.
– Він цілком…
– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.
– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!
Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.
Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».