Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».
Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».
Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом де Коппетом і Говардом Пейджем, і збиралися виїхати якнайдалі, щоб встигнути вдосталь націлуватися. Усі четверо виношували цей план ще з минулої неділі, коли поїздку довелося відкласти через несприятливі обставини.
Тревіс і Говард уже чекали, уособлюючи собою готовність до дій і безмовно кваплячи дівчат назустріч прийдешньому. Тревіс був одягнений в пальто з хутряним коміром, у руках у нього була тростина із золотим держаком. Він напівжартома, напівсерйозно поцілував руку Жозефіни, і дівчина мовила йому: «Вітаю, Тревісе!» з теплотою політика, який вітає свій електорат. Через хвилину дівчата вже обмінювалися новинами.
– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – тільки-но!
– Справді?
Їх очі обох засяяли.
– Він дивовижний, еге ж? – мовила Жозефіна.
Дівчата мали на увазі двадцятидворічного містера Ентоні Харкера, який навіть і не здогадувався про їхнє існування, хіба Жозефіну якось представили йому в будинку Перрі як молодшу сестричку Констанції Перрі.
– У нього найгарніший у світі носик! – вигукнула Ліліан, несподівано розсміявшись. – Вона намалювала в повітрі контур носа пальцем, і це розвеселило їх обох. Але Жозефіна відразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвірок, що виходив у коридор, визирнули темно-карі очі Тревіса, такі ясні, немов їх створили лише вчора ввечері.
– Ну-бо! – нетерпляче проронив він.
Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят кроків назустріч вітру і сіли в машину Пейджа. Усі вони були впевнені в собі і точно знали, чого хочуть. Дві дівчини свідомо не слухали своїх батьків і, подібно солдату, який втік із ворожого полону, не відчували жодних докорів сумління з цього приводу. На задньому сидінні Жозефіна і Тревіс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним від хвилювання.
– Поглянь, – сказав він, діставши квитки; його рука тремтіла. – До п’ятої ранку! Вар’єте! Зігфелда[13]!
– О, Тревісе! – за звичкою вигукнула Жозефіна, однак уперше не відчула задоволення від такого способу спілкування.
Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.
Уже стемніло; Тревіс нахилився до Жозефіни, але вона вперше відвернулася від нього. Розсерджений, він цинічно кивнув головою і стурбовано відсунувся від неї в дальній кут машини. Йому обов’язково потрібно було зберегти ту похмуру загадковість, яка змушувала її ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таємниця з’явилася в його очах і почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цілком – але ніяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка світу раптом перемістилася в іншого чоловіка.
Добрих десять хвилин Тревіс чекав на її капітуляцію; потім спробував ще раз її поцілувати, і цієї миті вона вперше подумала, що він негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефіни могли працювати лише до певної межі, після досягнення якої її починала захищати інша властива їй риса – імпульсивність. Зараз, цілком несподівано, вона відчула неприязнь до Тревіса, і в її голосі чувся глибокий смуток.
– Я чула про те, що ти сказав учора.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти сказав Еду Бементу, що залишаєшся на танцях допізна лише тому, що хочеш відвезти мене додому у своєму автомобілі.
– І хто тобі про це розповів? – запитав він, не відчуваючи за собою жодної провини.
– Сам Ед Бемент, і ще він додав, що мало не дав тобі ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.
Тревіс знову посунувся у дальній куток сидіння. Він припустив, що в цьому і полягає причина її відстороненості, і певною мірою мав рацію. За теорією доктора Юнга, в підсвідомості жінки сперечаються один з одним незліченні чоловічі голоси, які інколи навіть говорять її вустами; певно, цієї миті вустами Жозефіни висловлювався Ед Бемент.
– Я вирішила більше ні з ким не цілуватимуся – інакше у мене не залишиться нічого, що я зможу подарувати чоловікові, якого щиро покохаю.
– Нісенітниця! – відповів Тревіс.
– Ні, це правда. У Чикаго і так про мене ширяться чутки. Чоловік не стане поважати дівчину, яка дозволяє себе цілувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловік, за якого я коли-небудь вийду заміж, мене поважав.
Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефіну цього вечора – якби лише знав…
Юнаки завбачливо висадили її з машини за рогом, і, прямуючи до свого дому, Жозефіна відчувала приємне полегшення, яке з’являється після завершення якої-небудь тяжкої праці. Тепер і назавжди вона стала «хорошою дівчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своїх батьків, а в школі місіс Бенбовер спробує увійти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школі місіс Брірлі, вона стане «Зразковою Ученицею Брірлі». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли перші зірки, і все навколо нагадувало їй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свій шлях орбітою зі швидкістю сотень миль на годину; тоді Жозефіна зрозуміла, що їй хотілося такого безбарвного життя лише подумки.
Насправді у неї не було ані найменшого бажання здійснювати подібні чудеса аскетизму. Її дід змінював цей світ, її батьки усвідомлювали, що його можна змінити, – а вона просто брала його таким, як він є. Це був Чикаго – зовсім не схоже на Нью-Йорк місто-держава, де старовинні родини формували особливу касту, а інтелект був представлений університетськими професорами, – і не було жодних винятків із цього правила, через що навіть Перрі змушені були підлещуватися до десятків іще більш заможних та впливових родин. Жозефіні подобалося танцювати, а поле жіночої слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дівчини, тільки-но поруч з нею опинявся Чоловік.