Коли танець закінчився, вона знову звела на нього очі; йому здалося, що він помилився – що вона старша. Провівши її до столика, він мимоволі запитав:
– Ви дозволите ще вас запросити?
– Так, звісно!
Вони бачили лише одне одного, і кожен погляд був гострим, мов цвях – із тих, якими кріплять рейки залізниць, на яких був заснований добробут їхніх родин. Ентоні відчув хвилювання, коли повертався до свого столика.
За годину вони вдвох їхали з кафе Блакстона в його автомобілі.
Усе сталося спонтанно: слова Жозефіни про те, що їй час додому, пролунали після закінчення другого танцю, потім її прохання, і його власна надмірна самовпевненість, коли він йшов позаду неї через спорожнілий танцювальний майданчик. Проводити її до будинку було звичною люб’язністю щодо її сестри; і ще його не полишало безпомилкове відчуття надії…
Проте, вийшовши на вулицю і злегка охолонувши під різким вітром, він спробував іще раз осмислити власні вчинки та міру відповідальності. Але зробити це виявилося доволі складно, тому що на нього тиснула напориста наївна юність Жозефіни. Коли вони сіли в машину, він спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловіка», який він направив на неї, але її очі, гарячково-блискучі, миттєво розплавили всю його фальшиву суворість.
Він ненароком потиснув її руку… потім опинився в радіусі дії її парфумів – і, затамувавши подих, він її поцілував.
– Що сталося, те сталося, – прошепотіла вона за кілька секунд. Ошелешений, він замислився, чи не наобіцяв їй чогось зайвого.
– Яке жорстоке зауваження, – мовив він, – саме тоді, коли я в тебе почав закохуватися.
– Я мала на увазі, що будь-яка хвилина поряд із тобою може виявитися останньою, от і все, – гірко сказала вона. – Мої рідні хочуть відправити мене вчитися в інший штат… думають, я досі ні про що не здогадалася…
– Яка прикрість!
– …а сьогодні вони зібралися разом і намагалися мене переконати, що ти взагалі не підозрюєш про моє існування!
Після тривалої павзи Ентоні висловив слабке співчуття:
– Сподіваюся, ти не дозволила їм себе переконати.
Вона усміхнулася:
– Ні, я тільки розсміялася і поїхала в кафе.
Її рука опинилася в його руці; коли він стиснув пальці, її очі, що стали сліпуче-яскравими, поглянули в його очі. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».
Він не сумнівався, що від нього щось залежало!
– Ти така гарна! – сказав він.
– А ти – зовсім як хлопчик.
– Найбільше на світі я ненавиджу заздрість, – несподівано далі мовила Жозефіна, – мені повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рідна сестра – у цьому сенсі найгірша за інших!
– Ох, ні! – запротестував він.
– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навіть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.
Вплив її брехні породжувався від її щирості, і від простодушної та дивовижної впевненості в тому, що вона завжди матиме взаємність на своє почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефіна ніколи не була сором’язливою і ніколи ні на що не скаржилася. Її світ населяли лише двоє: вона та Чоловік – і покладатися вона могла лише на власні сили. У цьому світі вона впевнено орієнтувалася відтоді, як їй виповнилося вісім років. Вона ніколи нічого не планувала: вона просто з легким серцем попускала віжки, а всепереможна молодість вершила інше. Тільки коли юність минає і досвід наділяє нас уже нічого не вартою сміливістю, ми починаємо усвідомлювати, наскільки прості, по суті, всі ці речі.
«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотів запитати Ентоні, але не наважився! Він боровся з бажанням поцілувати її знову, ще ніжніше, – і хотів сказати їй, що в її вчинку немає мудрості; але не встиг він почати здійснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обіймах, і прошепотіла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу він отримав поцілунок. А потім, вже на самоті, він від’їжджав від дверей її будинку.
З чим же він погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертій, на розі.
«Боже милосердний! – подумав він, відчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нісенітниця про мою «відставку»… Це божевільна дитина, і вона обов’язково влаштує якісь неприємності – якщо їй трапиться той, хто їх шукає. Так і побіг я до неї завтра на побачення!»
ІІІ
Два тижні потому, чекаючи Мері Вейлі в безликій, бідно обставленій вітальні, Ентоні дістав із кишені якісь напівзабуті листи. Три листи він засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що відбувається в будинку, швидко розгорнув і прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третім у серії листів, які він одержував від Жозефіни після кожного побачення – і він був таким само дитячим і кумедним, як і всі інші. Хоч би якими щирими були її почуття, коли вона висловлювала їх особисто, на папері вони перетворювалися на нісенітницю. У листі чимало говорилося про «твої почуття до мене», і про «мої до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще більш незграбно: «Я завжди була об’єктом поклоніння для чоловіків, і я нічого не можу з цим вдіяти»; там неодмінно траплялися цитати з популярних пісеньок – ніби вони висловлювали стан адресантки виразніше, ніж її власні літературні потуги.
Цей лист викликав у Ентоні занепокоєння. Коли він дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогодні о п’ятій вечора, то почув, як спускається Мері, та швиденько сховав лист у кишеню.
Походжаючи кімнатою, Мері тихенько наспівувала якусь пісеньку. Ентоні запалив цигарку.
– Я бачила тебе у вівторок увечері, – раптово сказала Мері. – Ти, схоже, не нудьгував.
– У вівторок?.. – повторив Ентоні, ніби пригадуючи. – Так, справді. Зустрів знайому компанію дітей, пішли потанцювати. Весело було.
– Коли я тебе помітила, ти був майже на самоті.
– На що ти натякаєш?
Мері знову почала щось наспівувати.
– Ходімо, а то запізнимось на виставу.
Дорогою Ентоні пояснив, як опинився поруч із «молодшою сестрою Констанц». Необхідність виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мері різко випалила:
– Якщо тебе потягнуло на німфеток, навіщо було вибирати саме цю відьму? У неї така репутація, що місіс Макрі навіть не хотіла цього року давати їй уроки танців та взяла лише тому, що не хотіла образити Констанцію.
– Невже і справді в неї настільки жахлива репутація? – занепокоївся Ентоні.
– Навіть говорити не хочеться.
Під час денного сеансу вистави всі його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мері привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефіну, проте він вирішив, що ця зустріч мусить стати останньою. Він постійно потрапляв у незручне становище через те, що його помічали в компанії Жозефіни – хоча він чесно намагався її уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсім хаотичне і небезпечне, що не дало б нічого доброго ні Жозефіні, ні йому самому. Обурення Мері його зовсім не турбувало; всю осінь вона лише й чекала, що він запропонує їй руку та серце, і ладна була для цього на все; але Ентоні не хотів одружуватися: він взагалі не хотів нічим себе пов’язувати.
Сонце вже сіло, коли він звільнився та поїхав на машині лабіринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Філантропологічного будинку»[15]; на годиннику було о пів на шосту. Похмурість місця і часу гнітила його, надаючи всій справі відтінок нездоланних труднощів. Вийшовши з машини, він пішов слідом за хлопцем, який вийшов із зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – і зустрівся з Жозефіною в невеличкому напівтемному приміщенні, яке утворювали подвійні «штормові» двері вестибюля готелю.