Хрясь! Яйце розбилося об край філіжанки, але його вміст, на жаль, витік не у філіжанку, а назовні. Енн почервоніла, а друзі зайшлися сміхом.
Тіммі мовчки підійшов і злизав яйце з трави. Він швидко зорієнтувався.
– З тебе гарна смітничка, Тіммі, – сказала Енн. – Ти у нас будеш прибиральницею. Ось тобі ще шматочок бекону. Лови!
Енн прекрасно підсмажила яєчню з беконом. Друзі нахвалювали її, навіть Джорджа, і все геть чисто з’їли, а потім рештки жиру на тарілці промокнули шматочками хліба, щоб менше було мити.
– Як гадаєш, Тіммі більше до вподоби підсмажені собачі галети чи холодні? – раптом спитала Енн. – Смажені смачніші. Тіммі, либонь, теж так думає.
– Не треба, – зауважила Джорджа. – Його знудить.
– Звідки ти знаєш? – сказала Енн. – Тобі це не відомо.
– Я завжди знаю, що Тіммі любить, а що – ні, – відповіла Джорджа. – Він смажене не їстиме. Діку, передай сливи. Вони просто супер.
Діти довго сиділи біля багаття, а тоді нарешті Джуліан сказав, що вже час спати. Ніхто не заперечував, бо всі хотіли випробувати зручні ліжка.
– Мені вмиватися в потічку чи в рукомийниці, де я мила посуд? – поцікавилася Енн. – Не знаю, де краще.
– У потічку води більше, – відповів Джуліан. – І поквапся, бо я хочу замкнути двері фургона для надійності.
– Замкнути двері? – обурилася Джорджа. – Отакої! Ніхто мене не замикатиме! А раптом я схочу пройтися місячної ночі абощо…
– А якщо якийсь волоцюга… – почав Джуліан, але Джорджа його зневажливо урвала:
– Не забувай про Тіммі. Ти чудово знаєш, що він чужого ніколи не підпустить до нас і не дасть залізти всередину. Жодних замикань, Джуліане. Тіммі кращий за будь-який замок.
– Гаразд, ти маєш рацію, – погодився Джуліан. – Заспокойся. Гуляй досхочу під місяцем. Тільки сьогодні місяця не буде. Я шалено хочу спати.
Діти помилися в потічку й порозходились по своїх фургонах. Усі пороздягались і повкладались у привітні ліжка. Ліжка були застелені простирадлом, зверху – ковдра, а на підлозі – килимок. Але спекотної ночі діти вкривалися лише одним простирадлом.
Енн влаштувалась унизу, а Джорджа – на верхньому ліжку, але Тіммі весь час намагався дістатися до господині, щоб умоститися біля її ніг. Енн роздратувалася.
– Джорджо, міняймося місцями. Тіммі увесь час застрибує на мене й тупцяє, намагаючись застрибнути до тебе. Я так не засну.
Джорджа перебралася вниз, і Тіммі більше не шумів, умостившись у ногах на згорнутій ковдрі, а Енн на верхньому ліжку намагалася не заснути й тішилася перебуванням у фургоні біля потічка в полі.
У темряві ухали сови, тихенько гарчав Тіммі. Жебонів потічок, і чутно було, як залягла тиша. У Енн склепалися повіки. Нічого не вдієш – доведеться таки заснути.
Але щось її раптом розбуркало, і Тіммі узявся так голосно гавкати, що дівчата зі страху ледь не попадали з ліжок. Хтось сильно гупав по фургону, і він ходив ходуном. Невже хтось намагався вдертися до них?
Тіммі зістрибнув на підлогу і підбіг до дверей, які через спеку Джорджа залишила прочиненими. Тоді почулися голоси Діка і Джуліана:
– Що відбувається? Дівчата, як ви там? Ми зараз!
Брати, як були в піжамах, бігли по мокрій траві на підмогу дівчатам. Зненацька Джуліан зіткнувся з чимось міцним, теплим, щільним і заволав від жаху.
Дік увімкнув ліхтарик і зайшовся сміхом.
– Ти втелющився в Доббі! Диви, як він витріщився на тебе! Він блукав біля фургонів і трохи погупав. Дівчата, заспокойтесь, це всього лише Доббі.
Усі знову полягали й спали до самого ранку; діти навіть не поворухнулись, коли приблукав Троттер, пообтирався об фургони й попирхав.
Розділ 5
Шлях до озера Мерран
Діти не могли намилуватися всім протягом наступних трьох-чотирьох днів. Блакитне небо, палюче сонце і безліч потічків при дорозі, в яких можна купатися й талапатися, нові враження від двох будиночків на колесах, що вигримляли багато миль по шляхах і путівцях, – хіба могло бути щось більше до душі чотирьом таким самостійним друзям?
Тіммі теж мав собі розваги: заприятелював з Троттером, маленькою чорною конячиною. Той полюбляв, коли пес біг поруч, і тихо іржав, коли Тіммі був йому потрібний. Коні між собою теж приятелювали, і коли їх розпрягали на ніч, вони разом йшли до потічка і довго пліч-о-пліч стояли у воді й тицяли, щасливі, носами один одного.
– Мені з усіх ці канікули подобають найбільше, – сказала Енн, готуючи щось на пательні. – Усе дуже захопливо і без пригод. І хоча Джуліан вважає, що він тут головний, без мене й ліжка лишалися б незастеленими, їжа неприготованою, фургони неприбраними!
– Годі вихвалятися! – сказала Джорджа, відчуваючи свою провину за те, що перекинула на Енн стільки роботи.
– А я не вихваляюсь! – обурилася Енн. – Я кажу правду. Ти ж, Джорджо, жодного разу не застелила власне ліжко. Мені не важко. І подобається порядкувати в обох фургонах.
– Ти в нас дуже добра маленька, – сказав Джуліан. – Ти у нас незамінна.
Енн зашарілася з гордощів. Вона зняла пательню з багаття і розклала їжу по тарілках. Намагаючись у всьому наслідувати свою матусю, вона сказала її тоном:
– Швиденько їжте, поки гаряче.
– Спасибі, я поїм, коли охолоне, – подякувала Джорджа. – Хоча вже вечір, а ще спекотно.
Йшов четвертий день подорожі, і Енн вже припинила виглядати гори, де вони сподівалися знайти табір циркачів. Насправді, вона потай сподівалася, що вони табір не знайдуть, бо дуже вже їй подобалося блукати сільською місциною.
Тіммі прийшов вилизувати тарілки. Діти дозволяли йому це робити, бо потім легше було мити посуд. Енн і Джорджа понесли посуд мити до струмка, а Джуліан дістав мапу.
Брати схилилися над нею.
– Зараз ми ось тут, – сказав Джуліан. – Якщо це так, то завтра ми дістанемося до гір, що понад озером. І звідтам побачимо цирк.
– Чудово! – вигукнув Дік. – Сподіваюсь, Ноббі там. Він залюбки все нам покаже. І, напевно, порадить гарне місце для таборування.
– Та ми й самі можемо знайти, – сказав Джуліан, який пишався ще й тим, що навчився обирати гарні місця для ночівлі. – Крім того, я не хотів би таборувати занадто близько до циркачів. Там трохи смердить. Краще виїхати десь вище. Там і краєвид кращий.
– Гаразд, – погодився з братом Дік, і Джуліан згорнув мапу.
Дівчата повернулися від струмка з чистим посудом, і Енн акуратно розставила його на полиці в червоному фургоні. Прийшов Троттер, який шукав Тіма, котрий відсапувався під фургоном Джорджі.
Тіммі не схотів поворухнутися, й тоді Троттер теж спробував залізти туди, але не зміг, бо був завеликий. Він ліг у затінку, ближче до Тіммі.
– Троттер – кумедний коник, – сказав Дік. – Він теж міг би виступати в цирку. Бачили, як він учора гасав за Тімом? Ніби вони в квача грали.
При слові «цирк» усі згадали про Ноббі, циркачів та взялися обговорювати циркових тварин.
– Мені сподобався слон, – мовила Джорджа. – Цікаво, як його звуть. І ще я хотіла б потримати на руках мавпу.
– Закладаюсь, що шимпанзе розумні, – зауважив Дік. – Тіммі, ти як вважаєш? Гадаю, він потоваришує з усіма тваринами, особливо з собаками.
– Не хотіла б я мати справу з дядьком Ноббі, – озвалася Енн. – Здається, він лящами нагодує кожного, хто до нього озветься.
– Нехай лишень спробує, – сказав Джуліан. – Ми триматимемося від нього подалі. Справді неприємний тип. Може, так станеться, що його в таборі не буде…
– Тіммі, вилазь з-під фургона! – гукнула Джорджа. – У нас тут прохолода в затінку. Нумо!
Той причвалав сопучи. Троттер підвівся і приплентався за ним. Коник ліг біля пса і потягнувся до нього мордою. Тім лизнув його в ніс і відвернувся, бо хотів спокою.
– Смішний Троттер, – сказала Енн. – Тіммі, а ти хочеш познайомитися з цирковими тваринами? Сподіваюсь, завтра ми побачимо цирк. Нам ще ж в гори пнутися, Джуліане? Хоча насправді я туди не пориваюсь – мені й тут добре.
Наступного ранку, коли Троттер й Доббі поволі тягнули фургони путівцем, діти почали вдивлялися вдалечінь. І вже після полудня на обрії з’явилися сині гори.