– Ото вони, – сказав Джуліан. – Це гори Мерран, а на передгір’ї має бути озеро Мерран. Сподіваюся, наші коні подужають завезти фургони нагору. Звідти відкриється чудовий краєвид з озером.
Гори наближалися, вищали і були достоту чарівні у променях призахідного сонця. Джуліан подивився на годинник.
– Ми не встигнемо заїхати нагору і там отаборитися, – зауважив він. – Доведеться ще трохи проїхати й зупинитися, а вранці вже їхати у гори.
– Гаразд, – погодився Дік. – Як накажете, капітане. За путівником за дві милі є ферма. Зупинимось там.
Вони під’їхали до ферми, яка розташувалася біля широкої прудководої річки. Джуліан як завжди пішов домовлятися про ночівлю, і Дік з ним, а дівчата залишилися готувати вечерю.
Джуліан одразу отримав дозвіл, а донька фермера, весела товстуля, продала хлопцям яйця, бекон, молоко, масло й горнятко жовтої сметани. Вона порадила хлопцям назбирати в садку малини, аби потім спожити її зі сметаною.
– Красно дякую, – увічливо мовив Джуліан. – Часом не знаєте, чи таборують там у горах циркачі? Десь біля озера.
– Так, вони проїжджали повз десь тиждень тому, – відповіла дівчина. – Вони щороку у відпустку тут таборують. Я завжди виходжу подивитися на їхню валку, бо для нашого загумінку це ціле видовище! Одного року вони везли левів, і вночі я чула їхнє ревіння. У мене від того мурашки бігли по тілу!
Хлопці попрощалися й пішли собі, посміюючись над мурашками у товстулі від левиного ревіння.
– Схоже, що завтра ми проїдемо повз циркачів, – сказав Джуліан. – Таборуватимемо десь вище у горах, еге ж, Діку? Там не така спека, бо в горах легіт віє.
– І, сподіваюсь, мурашки по нас не бігатимуть через галас циркових тварин, – усміхнувся Дік. – Мені наразі палюче сонце дошкуляє більше.
Уранці фургони рушили в дорогу, і діти сподівались, що це вже останній відтинок шляху, вони нарешті знайдуть гарне місце для табору й житимуть там аж до самого повернення додому.
Джуліан не забував щодня відправляти батькові листівку з розповідями про те, де вони зараз перебувають, і запевненнями, що у них все гаразд. У дочки фермера Джуліан дізнався докладну адресу найближчої пошти, у якій можна буде потім забирати листи. Бо в дорозі вони, звичайно ж, ще ніяких листів не отримували.
Доббі з Троттером повагом тягли фургони путівцем до гір. Раптом за деревами Джорджа помітила щось синє.
– Дивіться! Оно озеро! Озеро Мерран! – вигукнула вона. – Джу, підстьобни свого Доббі, їдьмо швидше! Я хочу виїхати на відкрите місце й охопити зором усе озеро.
Незабаром путівець вивів їх на верстовий шлях і далі – до громадського вересового пустища, а там з горба – у долину, до величезного синього озера, яке виблискувало під серпневим сонцем.
– Отакої! Дивовижа яка! – крикнув Дік, натягуючи віжки, щоб зупинити Доббі. – Джуліане, давай-но зліземо й підійдемо до води. Дівчата, ходімо!
– Яка краса! – сказала Енн, зістрибуючи з передка червоного фургона. – Негайно треба покупатись!
– Атож, – погодився із сестрою Джуліан.
Дітлахи майнули до своїх фургонів, поскидали свій одяг і вдягли купальники та плавки. А потім, навіть не прихопивши рушників, помчали до берега, аби пірнути в синю прохолоду.
Скраю вода була тепла, а далі, на глибині – приємно холодна. Усі чудово плавали, і наразі радо хлюпались і галасували. Дно було піщане, а вода – чиста як кришталь.
Коли врешті-решт натомилися, вийшли на берег і полягали на теплий пісок. Одразу висохли на сонці. А коли припекло – знов шубовснули у холодну воду й заверещали від задоволення.
– Як чудово буде щодня сюди приходити й купатись! – сказав Дік. – Тіммі, не заважай, коли я на спині плаватиму. Джорджо, йому так само подобається купатись, як і нам.
– Гей, Троттер теж зібрався купатися! – крикнув Джуліан. – Дивіться, він уже підвіз червоний фургон до води. Зараз завезе все у воду, якщо його не спинити!
Діти вирішили влаштувати на березі пікнік, а коней розпрягти – раптом вони схочуть покупатися. Але Троттер і Доббі хотіли передусім пити й стояли по коліна у воді, відганяючи хвостами мух, які дошкуляли їм цілісінький день.
– А де табір циркачів? – запитала Джорджа, коли всі жували сендвічі з шинкою і помідорами. – Щось я їх не бачу.
Діти подивилися уздовж берега, що тягнувся ген до обрію. Аж ось гострозора Джорджа помітила вдалині цівку диму.
– Табір, либонь, там у западині на передгір’ї, – сказала вона. – Мабуть, варто їхати туди, а потім – у гори поза табором.
– Згода, – кивнув Джуліан. – Ще встигнемо з Ноббі перемовитися, вибрати ще до вечора таборище та знайти ферму, щоб купити харчі. Ото Ноббі здивується, коли побачить нас.
Діти поприбирали за собою, запрягли коней і рушили до табору циркачів. Буде ще весело!
Розділ 6
Табір циркачів і Ноббі
До табору дісталися швидко. Джорджа мала рацію: це була зручна западина на підгір’ї; тиха місцина, віддалік сільських жител, де тваринам було привільно і де можна було спокійно ними опікуватися.
Фургони розташували по колу. Де-не-де напнули намети. Великий слон стояв припнутий линвою до міцного дерева. Скрізь гасали собаки, а на широкому полі неподалік вигулювали кількох коней.
– Ось вони всі! – сказала збуджена Енн, вилізши на передок, щоб краще бачити. – Йой, а хіба шимпанзе не прив’язують? Ні, хтось втримує його за мотузку. А це не Ноббі з ним?
– Так, це він, – підтвердив Джуліан. – От як би й собі потримати ту мотузку із шимпанзе!
Фургони під’їздили дедалі ближче, і діти на все зачаровано видивлялись. У таку спеку людей майже не було: тільки Ноббі з шимпанзе та одна чи дві жінки щось розмішували в казанках над маленькими багаттями.
Помітивши на дорозі чужі фургони, собаки почали валувати. З намету вийшло двоє чоловіків і дивились на дорогу. Вони показували пальцями на фургони дітей і дуже дивувались.
Міцно тримаючи шимпанзе за лапу, зацікавлений галасом Ноббі пішов назустріч незнайомцям, і Джуліан з ним привітався:
– Привіт, Ноббі! Не сподівався нас тут побачити?
Почувши своє ім’я, Ноббі ошелешено зупинився. Спершу він не міг пригадати дітей. А тоді голосно закричав:
– Хай йому чорт, я ж вас бачив при дорозі! Що ви тут робите?
Тіммі грізно загарчав, і Джорджа крикнула Ноббі:
– Пес ніколи не бачив шимпанзе. Як гадаєш, вони зможуть подружитися?
– Не знаю, – засумнівався Ноббі. – Взагалі-то Понґо любить циркових собак. Але про всяк випадок стримуй свого пса, бо Понґо з’їсть його живцем. Шимпанзе надзвичайно сильні.
– А я зможу подружитися з Понґо? – спитала Джорджа. – Ми можемо з ним поручкатися, й Тіммі зрозуміє, що це мій друг, і заспокоїться. А Понґо схоче зі мною подружитися?
– Звичайно! – сказав Ноббі. – Він дуже приязний, еге ж, Понґо? Ану привітайся з юною леді.
Енн, одначе, побоювалася наблизитися до шимпанзе, на відміну від Джорджі. Джорджа підійшла до великої тварини й простягла руку. Шимпанзе ухопив її, підніс до своєї пички й удав, що покусює, щось приязно буркочучи. Джорджа розсміялася:
– Який він милий! Тіммі, це Понґо. Він – свій. Милий, гарний Понґо.
Вона поплескала шимпанзе по плечу, аби показати Тіммі, що Понґо їй подобається, і Понґо теж поплескав її по плечі, приязно усміхаючись. Потім Понґо погладив дівчину по голові й посмикав за кучерик.
Тіммі повихляв хвостом. Він досі сумнівався, що то за дивну істоту уподобала його хазяйка? Пес зробив крок у бік Понґо.
– Ну ж бо, Тіммі, привітайся з Понґо, – сказала Джорджа, – ось так, – і вона знову поручкалася з шимпанзе. Цього разу він не відпустив її руку, а продовжував трясти її вгору-вниз, ніби качав воду ручною помпою.
– Він не відпускає, – сказала Джорджа.
– Не вередуй, Понґо, – суворо наказав Ноббі. Понґо тут же відпустив руку Джорджі й закрив обличчя волохатою лапою, ніби йому було соромно. Але діти бачили, що він дивиться крізь пальці хитрими очима, які весело блищали.