Ось чому, пояснила жінка, вона зненавиділа всіх білих людей і не схотіла розмовляти з Лікарем, коли він окликнув її каное.
Лікар жахливо розлютився, почувши цю історію. Він запитав Зузану, як давно корабель работорговців, де був бранцем її чоловік, вийшов у відкрите море.
Вона відповіла, що це було пів години тому. Без чоловіка, сказала вона, життя для неї втратило будь-який сенс, і коли корабель щез із виду, рушивши вздовж узбережжя на північ, вона розридалася й просто полишила свого човна дрейфувати, в неї не було ні волі, ні сил навіть на те, щоб узятися за весла й гребти до берега.
Лікар пообіцяв жінці, що допоможе їй, чого б це йому не коштувало. І він був налаштований прямо зараз на повній швидкості кинутися в погоню за кораблем із рабами. Однак качка Чап-Чап застерегла, що його судно занадто повільне, а вітрила можна легко помітити здалеку, так що работорговці ніколи не дозволять йому навіть наблизитися до себе.
Отож Лікар кинув якір і, залишивши корабель стояти на місці, спустився в каное жінки. Потім, попросивши ластівок допомогти йому в ролі розвідників, він вирушив уздовж узбережжя на північ, шукаючи корабель работорговців, які забрали чоловіка Зузани, в усіх бухтах і за всіма островами.
У безплідних пошуках минула не одна година, й уже почала спускатися ніч, коли ластівки-провідники більше не могли бачити на далекі відстані, бо місяця не було.
Шукаючи в усіх бухтах
Бідна Зузана знову почала плакати, як Лікар повідомив, що припиняє пошуки на ніч.
– Уранці, – відказала вона, – корабель злих мисливців за рабами буде вже за багато миль і я ніколи не отримаю свого чоловіка назад. Ой, лихо ж мені, лихо!
Джон Дуліттл заспокоював її як тільки міг, навіть сказав, що якщо в нього нічого не вийде, він знайде їй іншого чоловіка, такого ж гарного. Але вона, схоже, не звернула уваги на цю пропозицію й продовжувала голосити: «Лихо! Лихо!»
Вона здійняла такий лемент, що Лікар не міг заснути на дні каное, яке й так не було занадто зручним. Тож йому залишалося тільки сидіти й слухати. Деякі з ластівок вирішили чергувати біля нього й обсіли борти каное. І знаменитий Стрімкокрил, їхній ватажок, також був тут. Вони з Лікарем обговорювали, що ще можна зробити, аж раптом Стрімкокрил цвірінькнув: «Тихо! Дивіться!» і показав у західному напрямку на море, що колихалося у пітьмі.
Навіть Зузана припинила лементувати й обернулася подивитися. І там далеко на розмитому чорному виднокрузі океану вони розрізнили крихітне світло.
– Корабель! – скрикнув Лікар.
– Так, – підтвердив Стрімкокрил, – це корабель, сумнівів немає. Цікаво, чи це не ще один работорговець?
– Що ж, якщо це работорговець, то не той, якого ми шукаємо, – зауважив Лікар, – бо він не на тому напрямкові. Той, який нам потрібен, пішов на північ.
– Послухайте, Лікарю, – промовив Стрімкокрил, – давайте я злітаю й подивлюся, що це за корабель, а потім повернуся й розповім вам. Хто його знає? Можливо, він зможе нам допомогти.
– Правильно, Стрімкий! Спасибі тобі! – підтримав його Лікар.
Отже, Стрімкокрил пурхнув у темряву до цяточки світла далеко в морі, а Лікар задумався, як там справи на його власному вітрильникові, який він залишив на якорі за кілька миль на південь уздовж узбережжя.
Коли минуло двадцять хвилин, Джон Дуліттл почав турбуватися, адже Стрімкокрил, з його шаленою швидкістю, мав уже достатньо часу, щоб злітати туди й давно повернутися назад.
Та скоро славний ватажок, змахнувши крилами, зробив у темряві над ними елегантне коло й опустився, легкий, мов пір’їнка, на Лікареве коліно.
– Ну, – запитав Джон Дуліттл, – що це за тип корабля?
– Це велике судно, – відказав задиханий пташок, – зі стрімкими, високими щоглами і, як мені здається, воно дуже швидке. Причому цей корабель прямує сюди, просуваючись дуже обережно, припускаю, вони бояться мілин і піщаних банок. Це дуже красивий корабель, добре оснащений і виглядає зовсім новеньким. І ще він має потужну зброю – великі гармати, які визирають з невеликих віконець на бортах. Люди на палубі також усі вбрані в ошатний блакитний одяг, зовсім не так, як звичайні матроси. А на корпусі корабля намальовані якісь літери – назва корабля, як я розумію. Звісно, я не міг прочитати її. Проте пам’ятаю, на що це було схоже. Дайте мені свою руку, і я покажу вам.
Потім Стрімкокрил одним кігтем почав креслити літери на Лікаревій долоні. Не встиг він закінчити, як Джон Дуліттл підскочив, мало не перевернувши каное.
– «К.Ї.В.»! – закричав він. – Це означає «Корабель Її Величності». Це бойове судно, це військовий флот. Саме те, що нам потрібно, аби розібратися з работорговцями!
Глава II
Лікаря приймають на військовому кораблі
І тоді Лікар та Зузана почали щосили веслувати в напрямку світла. Ніч була тихою, але коливання океанських вод піднімало й опускало маленьке каное, як гойдалку, так що Зузані знадобилося все її уміння, аби тримати човен на прямій лінії.
Минула десь година, й Лікар зауважив, що корабель, до якого вони намагалися допливти, більше не просувається їм назустріч, а, здавалося, зупинився на місці. І коли каное нарешті підійшло впритул до його величезного корпусу, Джон Дуліттл зрозумів причину – військове судно зіткнулося з його власним вітрильником, який він залишив на якорі без жодних сигнальних вогнів. Утім корабель Її Величності, на щастя, перед зіткненням рухався так обережно, що жодне із суден, схоже, не зазнало серйозної шкоди.
Знайшовши мотузяну драбину, що звисала з борту військового корабля, Лікар разом із Зузаною видряпалися по ній угору й ступили на палубу, щоб зустрітися з Капітаном.
Він знайшов Капітана на містку біля штурвала, той роздратовано походжав туди-сюди й щось бурмотів собі під носа.
– Добривечір, – промовив Лікар увічливо. – Гарна погода сьогодні, чи не так?
Капітан підступив і потрусив кулаком перед його обличчям.
– Це ви власник отого Ноєва ковчега? – загорлав він, показуючи на вітрильник поряд зі своїм кораблем.
– Е-е-е… так… тимчасово, – відповів Лікар. – А що таке?
– Ну тоді чи не були б ви такі ласкаві, – прогарчав Капітан, обличчя якого було спотворене від люті, – і пояснити мені, що ви в дідька мали на увазі, залишаючи своє старе корито темної ночі без жодних вогнів? Що ви за моряк такий? Я на найновішому крейсері Її Величності шукаю Джиммі Боунза, торговця рабами, я полюю за ним уже цілі тижні. І так, наче мені мало було цього диявольськи складного узбережжя, я врізаюся в посудину, що стоїть на якорі без вогнів. На щастя, я йшов повільно, подаючи звукові сигнали, а то б ми всі могли піти на дно. Я кричав вашому кораблю, але відповіді не отримав. Тоді я спустився на його палубу з пістолетами напоготові, бо подумав, що це може бути работорговець, який намагається мене надурити. Я облазив увесь корабель, але не зустрів ні душі. Нарешті в каюті я знайшов свиню – вона спала в кріслі! Ви завжди залишаєте своє судно на свиню й наказуєте їй спати? Якщо ви власник корабля, то чому вас на ньому немає? Де вас носило?
– Де вас носило?
– Я плавав на каное з цією леді, – відповів Лікар і підбадьорливо усміхнувся Зузані, яка знову починала хлипати.
– Плавав на каное з леді! – прошипів Капітан. – Та я…
– Так, – підтвердив Лікар. – Дозвольте представити. Це Зузана. А це Капітан…. е-е-е…
Але Капітан перервав його й підкликав моряка, що стояв неподалік.
– Я навчу вас, як залишати Ноєв ковчег ня якорі у відкритому морі, щоб у нього врізалися кораблі військового флоту, мій дорогий морський ловеласе! Ви гадаєте, що правила навігації це вам жарти? Ось, – він повернувся до моряка, який підійшов за його наказом, – каптенармусе, посадіть цього добродія під арешт.
– Слухаюся, сер, – гаркнув каптенармус. І Лікар не зчувся, як на його зап’ястях міцно заклацнулися кайданки.