– Облиш. Гадаю, мені вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кінець кінцем ми тепер старші на цілий рік. Джуліан уже підліток, мені й Діку теж невдовзі виповниться тринадцять. Тільки Енн у нас ще маленька.
– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нічим незгірша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!
– Заспокойся, крихітко, – сказав Джуліан, поплескавши сестричку по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?
Він піддражнював Енн і раптом щось помітив на острові. Усі враз обернулися і втупили очі в острів Кирін. Джорджа скрикнула:
– Лишенько! Там в’ється дим! Звичайно, це дим! Хтось завітав на мій острів!
– На наш острів, – виправив її Дік. – Неймовірно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрібен цей острів, окрім нас? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.
– Якщо тільки хтось є на моєму острові, – почала Джорджа дуже сердито й грізно, – якщо хтось там є, я… я…
– Зараз ти вибухнеш і відлетиш з димом! – засміявся Дік. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.
Діти ще якийсь час спостерігали за островом Кирін, але диму більше не було.
– Якби мій човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогодні ж після обіду! Я ладна піти забрати човен, навіть якщо фарба ще не висохла.
– Не кажи дурниць, – сказав Джуліан. – Ти ж знаєш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забруднені яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трішки розважливою.
Джорджа полишила свій задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або іншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.
– Мабуть, кинув кітву там, – сказав Джуліан, дивлячись на свій наручний годинник. – Час на підвечірок. Сподіваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приємніше, коли вона сидить за столом.
– Я теж на це сподіваюся, – мовила Джорджа. – Ходімо, час повертатися!
Діти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острів Кирін, але бачили там тільки галич та чайок, що мріяли в небі. Ні сліду диму! Тож, напевно, то був пароплав!
– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моєму острові мандрівники, я їх звідти відпроваджу.
– На нашому острові, – виправив кузину Дік. – Сподіваюся, Джорджо, ти пам’ятаєш, що обіцяла розділити його між усіма нами?
– Атож… я його розділила на всіх, – підтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися відчуття, що це досі мій острів. Ходімо! Я зголодніла.
Діти повернулися до Кирін-котеджу. Вони пройшли через передпокій до вітальні й, на превеликий подив, побачили там Едґара, який читав одну з книжок Джуліана.
– Ти що тут робиш? – запитав Джуліан. – І хто дозволив тобі брати мої книжки?
– Я ж не роблю нічого поганого, – лінькувато відповів Едґар. – Якщо мені схотілося трохи почитати в тиші, що ж тут такого?
– Ось прийде батько і побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увійти до його кабінету, то начувався б!
– А я там був, – несподівано мовив Едґар. – Бачив дивоглядні інструменти, з якими він працює.
– Як ти насмілився! – побілівши від гніву, вигукнула Джорджа. – Навіть нам не дозволяють заходити до татового кабінету! А вже чіпати його речі – й поготів!
Джуліан із цікавістю роздивлявся Едґара. Він не міг зрозуміти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим.
– Джорджо, де твій батько? – запитав він. – Гадаю, краще нехай він дає раду із цим хлопчиною.
– Кличте його, якщо хочете, – сказав Едґар, розвалившись у фотелі і в дошкульний спосіб гортаючи книжку Джуліана. – Він не прийде.
– Що ти хочеш цим сказати? – несподівано стривожилась Джорджа. – Де моя мама?
– Клич її теж, якщо хочеш, – з підступною посмішкою відповів Едґар. – Ну ж бо! Клич!
Дітям раптом стало лячно. Що Едґар мав на думці? Джорджа майнула нагору до кімнати матері, гукаючи на повен голос:
– Мамо! Мамо! Де ти?
Але ліжко матері було порожнє. Не застелене, але порожнє. Джорджа оббігала всі інші відпочивальні, відчайдушно гукаючи:
– Мамо! Мамо! Тату! Де ви?
Ніхто не відгукнувся. Побіліла Джорджа спустилася вниз. Едґар усміхнувся до неї.
– Ну, що я тобі казав? Я ж говорив, можете звати кого завгодно, ніхто не прийде.
– Де мої батьки? – тремтячим голосом запитала Джорджа. – Кажи зараз же!
– Сама пошукай, – нахабно мовив Едґар.
Тут пролунав гучний ляпас, і Едґар схопився на рівні, тримаючись за ліву щоку. Це Джорджа кинулася на нього й щосили дала йому мордаса. Едґар замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але Джуліан затулив собою Джорджу.
– Ти не посмієш ударити Джорджу, – сказав він. – Вона дівчина. Якщо хочеш битися, бийся зі мною!
– Ніяка я не дівчина і сама можу захистити себе! – закричала Джорджа, намагаючись відсунути Джуліана. – Я битимуся з Едґаром і поб’ю його, ось побачите!
Проте Джуліан не пускав її. Едґар почав бочком пробиратися до дверей, але тут на його шляху став Дік:
– Хвилиночку, доки ти не пішов – де наші дядько й тітка?
– Гр-р-р-р-р-р, – раптом загарчав Тіммі так загрозливо, що Едґар із жахом дивився на нього. Пес ощерив ікла, шерсть на шиї дибилась. Вигляд у нього був страшний.
– Тримай пса! – мовив Едґар тремтячим голосом. – Він зараз кинеться на мене.
Джуліан узяв Тіма за нашийник.
– Заспокойся, Тіме! – сказав він. – А тепер, Едґаре, відповідай на наше запитання мерщій, бо пошкодуєш.
– Ну, власне, тут розповідати нічого, – мовив Едґар, поглядаючи скоса на Тімоті. Потім зиркнув на Джорджу й продовжив: – Твоїй матері раптом стало дуже зле… почалися сильні болі отут… викликали лікаря й відвезли її до лікарні, а твій батько поїхав з нею. От і все.
Джорджа опустилася на канапу, обличчя її ще більше зблідло, й почувалася вона зовсім кепсько.
– О, – сказала вона, – бідна моя ненечка! Не треба було мені сьогодні йти з дому! Лишенько, як же нам дізнатися, що сталося!
Едґар тим часом вислизнув з кімнати, прикривши за собою двері, щоб Тіммі за ним не погнався. Двері до кухні він теж зачинив із грюканням. Засмучені й розгублені діти перезиралися. Бідолашна Джорджа! Бідолашна тітка Фенні!
– Десь має бути записка, – здогадався Джуліан і розгледівся по кімнаті. Справді, за раму великого дзеркала було закладено листа, адресованого Джорджі. Джуліан передав листа дівчині. Лист був від батька Джорджі.
– Читай швидше, – сказала Енн. – Моя люба, який жахливий початок канікул!
Розділ 4
Дрібні неприємності
Джорджа зачитала лист вголос. Він був короткий й, очевидно, писався поспіхом.
«Люба Джорджо!
Твоя мати важко захворіла. Я вирушаю з нею до шпиталя. Пробуду там, доки їй не покращає. Може, кілька днів, а може, й тиждень. Телефонуватиму тобі щоранку о дев’ятій та повідомлятиму про стан матері. Вас догляне пані Стик. Постарайтеся ладнати з нею, поки я не повернуся.
Люблячий тебе батько».
– Леле! – зітхнула Енн, розуміючи, як важко Джорджі. Джорджа гаряче любила маму, й на очі їй набігли сльози. Джорджа ніколи не плакала, але так жахливо було прийти додому й виявити, що мами немає! І батька немає! Нікого немає, окрім пані Стик та Едґара.
– Я не винесу того, що маму ушпиталили! – раптом захлипала Джорджа й тицьнулася обличчям у подушку на канапі. – Вона… вона може вже не повернутися.
– Не кажи дурниць, Джорджо, – сказав Джуліан, сідаючи поруч й обіймаючи її. – Звісно ж, вона повернеться. Чом би їй не повернутися? Адже твій батько пише, що буде з нею, поки їй не покращає, і це – лише кілька днів. Тримайся, Джорджо! Не журися! Це тобі не пасує.
– Я навіть не попрощалася з нею! – хлипала бідолашна Джорджа. – І ще змусила її просити пані Стик готувати канапки, хоча й сама могла це зробити. Я хочу поїхати до мами, знайти її і подивитися, як вона почувається.
– Ти ж не знаєш, куди її відвезли, а якби й знала, тебе до неї не пустили б, – заспокійливо мовив Дік. – Ходімо поп’ємо чаю. Це нас усіх підбадьорить.
– Я не можу їсти! – роздратувалася Джорджа. Тімоті тицьнувся носом у її руки і спробував їх лизнути, а вона схилила голову. Пес тихо заскавчав.