– Атож, – запишалася Джорджа. – Тім справді виріс. Він цього песика пані Стик ураз проковтнув би, якби йому дозволили. Й Едґара також.
– І пані Стик, – підхопила Енн. – Усіх їх! Мені теж усі вони не подобаються.
Сніданок проходив у тиші, бо тітки Фенні за столом не було, а дядько Квентін у кепському настрої був не вельми балакучий. Він покрикував на доньку й похмуро зиркав на інших. Енн ледь не пошкодувала, що вони приїхали до Кирін-котеджу! Але їй відлягло, коли вона подумала, що в них попереду цілий день; можливо, вони візьмуть обід з собою на пляж чи навіть попливуть на острів Кирін. Дядька Квентіна з ними не буде, і він їм не докучатиме.
Прийшла пані Стик, щоб забрати тарілки з-під вівсянки й подати бекон. Вона заторохтіла посудом на столі.
– Нащо стільки шуму? – роздратувався дядько Квентін. Пані Стик промовчала. Дядька Квентіна вона боялася, і не дивно. Наступний стос тарілок вона поставила на стіл дуже акуратно.
– Що ви маєте намір робити сьогодні? – запитав перед кінцем сніданку дядько Квентін. Його трохи попустило, і йому стало неприємно бачити навколо такі нудні фізіономії дітей.
– Ми б хотіли влаштувати пікнік, – з надією відповіла за всіх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо пані Стик приготує нам канапки.
– Гадаю, захвату в неї це не викличе, – сказав дядько Квентін, намагаючись пожартувати. Діти ввічливо всміхнулися. – Але можете її попросити.
Запала тиша. Нікому не хотілося просити пані Стик про канапки.
– Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше.
– Це так звуть її сина? – здивувався дядько Квентін.
– Та ні, – всміхнулася Джорджа. – Хоча таке ім’я йому б пасувало, бо він у ванні не миється і від нього шалено смердить. Ні, я маю на увазі її песика. Вона називає його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо від нього й справді тхне.
– Прізвисько, здається, не дуже приємне, – сказав батько під гигикання дітей.
– Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приємний.
Скінчилося тим, що тітка Фенні сама попросила пані Стик приготувати бутерброди. Пані Стик піднялася до неї, щоб подати їй сніданок у ліжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче.
– Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дітей, які байдикують тут, – буркотіла вона.
– Я вас про це попередила, пані Стик, – терпляче сказала тітка Фенні. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приїдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б їм і канапки, і ще багато чого. Але зараз я можу тільки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай діти побавляться якийсь тиждень, а потім, якщо й далі буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють.
Діти взяли пакунки з канапками й вибігли з дому. Дорогою вони зустріли Едґара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий і підступний.
– Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав він. – Ми б разом попливли на острів. Я про нього чимало знаю, еге ж.
– Ні, ти з нами не попливеш, – відрубала Джорджа. – Ти нічого про острів не знаєш. І я тебе ніколи з собою туди не візьму. Це мій острів, зрозуміло? Точніше – наш. Він належить усім нам чотирьом і ще Тіммі. Тебе ми туди не пустимо!
– Це не твій острів! – закричав Едґар у відповідь. – Брешеш ти, ось що!
– Ти сам не знаєш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходімо, друзі! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником.
Вони пішли, а Едґар стояв дуже похмурий і сердитий. Коли діти відійшли на безпечну відстань, він узявся голосно приспівувати:
Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!
Так ніхто більш брехати б не зміг!
Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!
Джуліан поривався нам’яти чуба нахабі, але Джорджа його стримала:
– Він тоді побіжить й набреше своїй матері, і вона піде від нас, а матусі нікому буде допомагати, – сказала вона. – Мені доводиться із цим миритися. Але ще не вечір, і ми придумаємо, як утерти йому носа. Мерзенне створіння! Ненавиджу його прищуватий ніс і закочені очі!
– Гав! – поспівчував Тіммі.
– Тіммі каже, що ненавидить паскудний хвіст і дурнячі вушка Смердюка, – пояснила Джорджа, і всі розреготалися. Жарт їх підбадьорив. Незабаром вони відійшли досить далеко від дому, й дражнилки Едґара вже не було чути, то вони й забули про хлопця.
– Ходімо подивимося, може, твій човен вже готовий, – запропонував Джуліан. – Тоді ми зможемо поплисти до нашого любого острова.
Розділ 3
Підступний удар
Човен Джорджі був майже готовий. Залишалося нанести останній шар фарби. Виглядав він дуже гарно: для човна Джорджа вибрала яскраво-червону фарбу, навіть весла були червоні.
– А після обіду ще не буде готово? – з надією запитала Джорджа човняра Джима.
Джим заперечно похитав головою.
– Ні, панно Джорджо, – сказав він, – ви ж не хочете вимаститися червоною фарбою. Фарба висохне до завтра, не раніше.
Коли човнярі й рибалки називали Джорджину «панна Джорджа», це в усіх викликало усмішку. Місцеві знали, як їй хочеться бути хлопцем, знали також, яка вона відважна й щира. Тому вони, підсміюючись, казали між собою:
«Ну, поводиться вона як хлопець, і, якщо їй подобається, щоб її називали панною Джорджею, а не Джорджиною, то най буде!»
Отож, Джорджина була «панною Джорджею» і з задоволенням розгулювала в джинсах і светрі берегом, веслувала не згірше за хлопця-рибалку й плавала швидше за всіх.
– Тоді попливемо на острів завтра, – сказав Джуліан. – А сьогодні влаштуємо пікнік на пляжі. А потім погуляємо.
Умостившись на піщаному пляжі, діти влаштували пікнік, причому Тімоті дісталася чи не половина їжі. Канапки були не дуже смачні. Хліб черствий, масла замало, а кусні хліба надто грубі. Але Тімоті було байдуже. Він ізжер стільки канапок, скільки в нього влізло, а хвостом вихляв так сильно, що усіх пообсипав піском.
– Тімоті, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах і голова вся у піску! – бурчав Джуліан, укотре струшуючи з себе пісок. Пес натомість іще дужче завихляв хвостом і знову обсипав хлопця піском. Діти розреготалися.
– Тепер ходімо на прохідку, – сказав Дік, схоплюючись на рівні. – Мені треба ноги розім’яти. Куди підемо?
– Ходімо понад кручами – звідти добре видно острів, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там?
Джорджа ствердно кивнула. У дітей з кораблем, що зазнав трощі й лежав на дні, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм підняв його на поверхню моря, і він застряг на рифах. Тоді дітям вдалося обнишпорити усі закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб.
– Пригадуєте, як ми знайшли на кораблі стару мапу, як шукали й знайшли золоті зливки? – спитав Джуліан, і очі йому блищали при спогаді про пригоду. – Невже потрощене судно досі не розвалилося?
– Ні, – сказала Джорджа. – Гадаю, що ні. Корабель – на рифах на протилежному боці острова, тож звідси не видно. Але завтра вирушимо на острів і все побачимо на власні очі.
– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бідний потрощений кораблик! Боюся, він іще кілька зим не витримає!
Вони пішли по кручах, а Тімоті біг вистрибом попереду. Звідси добре було видно острів і руїни замку, що височіли посередині.
– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А інша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляє навколо вежі!
– Вони щороку там гніздуються, – пояснила Джорджа. – Хіба не пригадуєш, скільки галузок понакидала галич навколо вежі? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.
– О, я хочу знову посидіти біля багаття! – мрійливо мовила Енн. – Їй-їй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?
– Звичайно! – відповіла Джорджа. – Вона загалом не заперечує, але сказала, що ще подумає.
– Не люблю, коли дорослі кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастіше це означає, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.