– Тебе це теж не тішить?
Вона пробурмотіла:
– Не сердься на мене, це все добре, але щастя настало доволі пізно.
Тихим осіннім ранком Кіттен прогулювалася наодинці сама поміж голим віттям свого саду. Світило сонце, але вона натягнула кацавейку на груди і сховала руки в широких рукавах. Вона здригнулася та відчула себе безмежно нещасною і майже розплакалася.
Раптом до саду прибіг здоровенний чоловік, Ассур Мендерсон, якого всі називали велетнем. Він приїхав із Галичини, і Пасхалес вважав його найкращим серед усіх своїх робітників, тому що Ассур був солдатом та здобув медаль за відвагу у битві під Ягелем, а ще він був покірним та розумним.
– Милостива пані, – гукнув він здалеку, – де господар? Його немає на фабриці.
Кіттен була налякана до смерті, вона відчувала, що Ассур приніс погані новини.
– Що трапилося? – вигукнула вона, збіднівши.
– Це починається! – серйозно мовив Ассур. – Ці лиходії, які довгий час підбурювали нас, євреїв, нарешті досягли мети. Бунт. У місті вже пограбовані різні крамниці. Поліція спостерігає, не втручаючись. Вони також йдуть до вас. Настав час масових безладів.
Цієї миті прийшов Модрух, приніс ще одну погану звістку. Робітники на фабриці попросили підвищення їм заробітної платні, і, оскільки це не було виконано, вони припинили працювати. Кіттен поглянула на свого чоловіка, і коли побачила, що він холоднокровний та спокійний, раптово заспокоїлася сама. Цілком новим для себе тоном вона мовила:
– Ти все влаштовуєш на фабриці, чи не так? Я попіклуюся про будинок.
Вона простягнула йому руку, яку він здивовано потиснув, та швидко пішла до будинку. Тут вона віддавала необхідні накази, спокійно, розумно і розважливо. Спочатку вона відвела свою дитину в безпечне місце, потім сховала касу та коштовності. Зрештою вона зняла зі стіни маленький револьвер, зарядила його і поклала до кишені своєї кацавейки.
Раптом знадвору полинув шум. Увійшла банда п’яних головорізів, які почали нападати на робітників.
Ватажок страйкарів Бореску вигукнув:
– Ви маєте рацію, усіх євреїв нам потрібно вигнати, – і озброївся залізним прутом.
Інші зробили те саме, і тепер вони почали з несамовитими криками вриватися до фабрики, брама якої була зачинена за наказом Модруха.
Інші намагалися пробратися до будинку. Але раптом Модрух розлютився, і вони боязко відступили від нього. Він почав говорити з ними, і його розумні слова, здавалося, подіяли, але Бореску різко перервав його і вхопив його за барки.
– Гроші або життя, єврею! – заволав він.
Інші схопили Модруха за руки. Він видавався приреченим.
Тоді його дружина кинулася до робітників і відтіснила Бореску.
– Що ти хочеш, – запитала вона, її вогненні очі, здавалося, готові були пронизати будь-кого, хто надто близько підійшов до її чоловіка: – грабіжнику, вбивце!
– Нам потрібні ваші гроші, – відповів ватажок і знову схопив власника фабрики.
Геть! – сказала Кіттен востаннє.
– Геть її! – вигукнув Бореску, і решта здійняли залізні прути.
Але Кіттен дістала револьвер із кишені та вистрілила в Бореску. Він похитнувся, відпустив її чоловіка, а потім упав перед нею, як раб перед своєю коханкою.
Вона стала поруч із чоловіком та дивилася вогненними очима. Тримаючи револьвер у правій руці, вона направила зброю на робітників, які з жахом відсахнулися, немов від хижака, який готовий стрибнути. Але, попри хоробрість, Кіттен разом із Модрухом були приречені, якби не кинувся на поміч Ассур із важкою сокирою у руці. Наблизитися до нього ніхто не наважився. Він прикрив їхній відступ, і володар фабрики із дружиною вдало дісталися будинку.
Тут вони забарикадувалися, Модрух, Кіттен та кілька єврейських робітників і слуг, зайняли вікна й пригрозили вистрілити у страйкарів, тільки-но вони з’являться. Якийсь час страйкарі міркували, а потім відійшли, але лише для того, щоб підпалити фабрику з усіх боків. Незабаром полум’я розповсюдилося скрізь та охопило будинок, який вартувала роздратована юрба.
– Ми мусимо знайти вихід, – сказав Модрух, – якщо не воліємо задихнутися тут в диму.
Кіттен взяла дитину на руки, і всі озброєні чоловіки-євреї оточили її. Вони неквапом спустилися сходами. Велетень почав відчиняти двері.
Затим пролунали труби і стукіт копит коней. Прибула кавалерійська ескадрилья та розігнала юрбу страйкарів клинками.
Модрух зробив ще одну спробу врятувати будинок, але невдовзі здався і насупився, стиснувши зуби – його добро згоріло. Раптом легка рука лягла йому на плече, і голос, сповнений любові та енергії, сказав:
– Коханий мій чоловіку, не впадай у відчай. Ми відбудуємо дім і фабрику. У мене є ти, у тебе є дружина і дитина, і ми можемо обійтися без того, що втрачено.
І маленька жінка стримала своє слово. Раптово до неї повернулася вся енергія та сили, нещастя повернуло їй спокій і зробило холоднокровною.
Тільки-но порядок було встановлено, а життя і майно євреїв були в безпеці, вона прийшла до міністра і поклала на уряд відповідальність за збитки, заподіяні її чоловікові, та отримала допомогу, про яку просила. Потім вона поспішала з країни до країни, з міста до міста, де її чоловік просив грошей, та вимагала від його ділових партнерів дострокової оплати. Вона відправлялася з Бессарабії на Буковину й до Галичини, звідти – до Угорщини та Трансільванії.
Тільки-но вона повернулася, завали відразу почали розчищати, і на їхньому місці невдовзі здійнялася нова будівля. Кіттен Петерсіл перемогла труднощі долі. Закляття, яке утримувало її душу в полоні, було зруйноване. Коли ялинку, прикрашену стрічками, було встановлено на даху нової будівлі, і старший муляр, тримаючи кухоль із вином, вітав згори будівельників, які стояли з родиною на подвір’ї, маленькі ручки гарненької жінки неквапом вибралися з м’яких рукавів кацавейки й обвилися навколо шиї Модруха, мов чарівна петля.
– Ми чимало втратили, – сказала вона, піднявши сяючі очі на чоловіка, – але я перемогла все.
– Ти, нарешті, задоволена мною? – запитав Модрух, усміхаючись.
– О! Я така щаслива! – вигукнула вона. – Бог покарав мене, але Його рука вивела мене, як колись Його народ із Єгипту, від рабства до свободи, від темряви до світла.
Фальшивий талер. Південна Німеччина
рСвято кущ
Приблизно в середині вересня після довгої відсутності Мартін Фрідліб повернувся на батьківщину, до великого міста на півдні Німеччини.
Того вечора всі ізраїльські родини говорили про його повернення, а також Зіндель, найзаможніший єврей міста, який володів значною частиною фабрики іграшок.
– Що він тепер матиме від того, – сказав Зіндель, – витратив усі свої статки на навчання і лишився сьогодні без копійки в кишені. Що Мартін робитиме зараз? Стане тягарем для громади.
– Вважаю, йому це не потрібно, – відповіла фрау Леонора Зіндель, яка була поціновувачкою прекрасного. – Він навчався у провідних університетах Мюнхена, Берліна, Гейдельберга, Праги та Відня, він об’їхав Італію, Францію і Нідерланди. Подорожував, бачив усі галереї, всі дивовижні скарби мистецтва старовини та сучасності.
– Який зиск він має з цього зараз? – глузливо запитав Зіндель.
– Він мистецтвознавець, – сказала Леонора, – нині він пише книгу, а потім стане професором.
– А проте це може нічого не принести.
– Ой! Є професори, які отримують десять тисяч марок на рік і більше.
– Добре, подивимось.
Дебора, дочка Зінделя, не зронила ні слова, вона продовжувала мовчки працювати над лялькою, яку вдягала, але все, що вона почула, відразу ж викликало співчуття та інтерес до молодого вченого. Наступного ранку, коли Мартін їх відвідав, вона увійшла до вітальні, серце її калатало.
Час від часу Мартін залюбки поглядав на струнку фігуру, чисте незаймане обличчя Дебори, і вона знаходила його неймовірно мужнім і дотепним. Коли Мартін підвівся, щоб уже йти, таємничий зв’язок між ними обома був встановлений. Мати відразу відчула це і, оскільки молодий професор, як вона називала Мартіна, зачарував її, вона запросила його на обід, водночас запропонувавши, – адже у нього немає ні батька, ні матері, – будувати з ними шатро[7], бо свято було вже на порозі. Мартін із вдячністю погодився, і Дебора почервоніла, потиснувши йому руку на прощання.