– Ось, – вигукнула вона, – Барух! Я перетворила його на ведмедя.
Маркус ані на мить не сумнівався, що його дитина говорить правду, оскільки польський єврей нещодавно розповів йому схожу історію про гусака. Шма, Іcраель! (Слухай, Ізраїлю!). Після цього виявили зловживання в громаді. Талмуд[5] також розповідає про такі випадки.
– Але як ти його перетворила? – запитала мати, яка заціпеніла від жаху.
– Я бризнула йому в обличчя водою, – відповіла Джессіка, – і тричі вигукнула: «Стань твариною! Стань ведмедем! Завдяки Єгуелю, володарю тварин, та його помічникам Пасіелю, Гасіелю і Чосіелю.
Тим часом Хава прибігла до Гонігмана з жахливою звісткою, і тепер він кинувся до їдальні Маркуса у супроводі всієї своєї родини. Вони побачили Джессіку, яка гордовито сиділа в кріслі, її ноги спиралися на ведмедя, який лежав перед нею на килимі та, здавалося, почувався в цій позі доволі комфортно.
– О, мій синку! – вигукнув Гонігман. – Мій нещасний сину!
Але Джессіка підвелася, змахнула батогом і змусила ведмедя танцювати.
– Бачиш, Гонігман, – сказав Маркус, – це є Суд Божий.
– Якщо ти зачарувала його, Джессіко, – вигукнув Гонігман, – то ти можеш повернути йому людську подобу.
– Звичайно, – сказала вона, усміхаючись, – але за однієї умови. Барух мій, я не віддам його. Мій батько поклявся, що не вгамується, поки ви не втратите найдорожче. Це сталося. Ви втратили Баруха. Тепер я можу зажадати від батька обіцянку, надану мені в письмовій формі, виконати все, що я побажаю. Тому я впевнена в благословенні мого батька і поверну Баруху його людську подобу, якщо ви теж, містере Гонігман, дасте нам своє благословіння.
– Добре, – сказав останній.
– Де відзначатимемо весілля?
– На місці, – сказали обидва батьки.
Джессіка торкнулася Баруха рукою і пробурмотіла кабалістичну формулу. Потім Барух зняв голову ведмедя, як капелюха, і насмішкувато привітав присутніх.
– О! – заволали Маркус і Гонігман одночасно, – все обернулось якнайкраще.
– Не забувайте, що сьогодні Пурим, – вигукнула Джессіка, – сьогодні дозволяється будь-який жарт.
– Отже, це був лишень розіграш? – запитав Гонігман.
– Усе, – відповів Барух, – окрім нашого кохання. – І він пригорнув чарівну Джессіку до свого серця.
Кіттен Петерсіл. Румунія
Хохма даат[6] – Промисловість. – Переслідування євреїв
Її справжнє ім’я було Фрадель Леві, а Кіттен Петерсіл лишень її прізвисько. Її так називали, бо вона завжди спала, згорнувшись калачиком, як кошеня, і тому що у неї завжди стояла пляшка з настоєм петрушки за вікном. З її допомогою вона вела запеклу боротьбу проти неприємних маленьких плям, якими було всипане її гарненьке, вродливе обличчя. Це була бідна, але вихована, розумна і працьовита дівчина, яка постійно допомагала батькові, продавцеві вживаного одягу, Шаві Леві та матері Хаві купувати, продавати та лагодити старий одяг.
Проте Кіттен не могла позбутися турбот, що повсякчас бентежили її, і марно вона мріяла про той день, коли зможе сказати: «Сьогодні я можу відпочити».
Для таких бідолашних, як Леві, навіть немає суботи. Чимало хлопців у невеличкому молдавському містечку поглядали на маленьку струнку Кіттен, але хто міг подумати про те, щоб взяти її за дружину? Заможний парубок та його батьки воліли лише багатої нареченої. Отже, батько і мати втратили надію видати заміж свою крихітку.
А проте Кіттен ніколи було думати про чоловіка, її єдиною мрією було хутро. Не дорогоцінне, як у гарних дружин бояр, ні, звичайнісінька кацавейка, облямована кролячим хутром. Кіттен нервувала, коли взимку працювала в крамничці, її трясло від морозу, і навіть влітку вона іноді тремтіла, і тому їй здавалося, що найбільшим блаженством є сховатися в м’якому, теплому хутрі.
Одного вечора, коли вона сиділа в маленькій крамничці з позолоченим карнизом, яка була забита всілякими речами, аж раптом туди увійшов маленький довгобородий чоловік. Він привітався з усмішкою і запропонував їй поворожити. Це був Чес Мессінг, який володів хохма даат та заробляв собі на життя пророкуванням.
Кіттен подякувала. Вона не могла нічого витратити на таку марну річ. Але Чес не здавався.
– Дайте мені банку з берези, – сказав він, – і мені буде достатньо.
– Добре, – вона простягнула йому банку, і він узяв її руку.
– Щастя! – вигукнув він, – яке щастя! Невдовзі ти станеш заможною, ще якою заможною! І чоловік, який чоловік!
Кіттен недовірливо усміхнулася, але не минуло й тижня, як Бар, сват із Ясс, приїхав до Шави Леві. Побачивши його дочку та поговоривши з нею, він мовив:
– Дівчина гарненька, розумна і добра. Заможний Пасхалес шукає таку дружину для свого сина. Це велика родина, якій немає рівних у всьому королівстві. Наречена мусить бути з коліна Леві, і Бог допоміг мені знайти цю дівчину, таку чарівну і такого шляхетного походження.
Кілька днів по тому юний Модрух Пасхалес із Баром приїхали на заручини, через місяць відбулося весілля, і наступного дня Кіттен переїхала як господиня до будинку свого чоловіка в Яссах.
Вона вважала, що їй усе сниться, і боялася, що прокинеться будь-якої миті. Але ні, вона не спала. Пожадливість, яку вона відчула вперше, коли прослинула у велике хутро, що їй подарував чоловік, вона відчувала і коли сиділа в м’яких шкурах у залізничному купе, і коли їхала у візку вулицями Ясс поруч із Модрухом. Коні були запряжені справжні, вона не соромилася, і мармурові сходи в маленькому палаці не провалилися, коли вона підіймалася ними. Ні, це їй не снилося, щастя, яке напророчив Чес Мессінг, було справжнім, вона могла схопити його руками. Вона захоплено торкалася шовкових штор у своїй спальні, меблів, і насамперед золотого соболя, яким була облямована її кацавейка.
Так тривало якийсь час. Здавалося, занепокоєння назавжди зникло, воно ніби ухилилося від передпокою, прикрашеного гіпсовими зліпками стародавніх скульптур та екзотичними рослинами, але поступово воно проникло крізь тріщини в стінах і замкові шпари.
Кіттен Петерсіл жила в достатку, мов дружина набоба, вона більше не тремтіла, і їй достатньо було торкнутися однієї з кнопок зі слонової кістки, які були повсюди, і електрична іскра розносила її накази будинком, щоб привести в рух військо рабів. Її чоловік був лише першим з її рабів. І вона стала неймовірно гарною після того, як народила йому першу дитину, хлопчика. Її струнка фігура ще більш розквітнула, і навіть неприємні плями, здавалося, зникли. Але турботи, до яких вона звикла в дитинстві та юності, щоразу більше осідали в ній і незабаром терзали її ще жорстокіше і жахливіше, ніж раніше, в старій батьківській крамниці.
У сердешної Кіттен, яка була щасливою протягом декількох днів, щасливою протягом декількох місяців і задоволеною впродовж року, знову не було спокійної години. Якась лихоманка штовхала її з однієї кімнати будинку до іншої, з будинку на фабрику, в місто і назад, і бентежила її уві сні та наяву. Якось вона прокинулася вночі та подумала: «А що, якби зараз трапилася пожежа?» Вона швиденько надягла шовкові панчохи, турецькі капці, прослизнула в нічне хутро з жовтого шовку, що було розшите золотом та облямоване блискучим горностаєм, обгорнула свою ніжну голівку червоною перською тканиною, а потім прокралася через кімнати до кухні, щоб подивитися, чи не забули вони загасити лампу чи свічку, та залила водою вуглини.
У театрі, коли розігрувалася оперета, її охопила думка: «Коли б мій чоловік раптово став бідним!». Вона швиденько вийшла із ложі, щоб відвідати Модруха в його кабінеті та потішитися його книгами.
Вона встала посеред обіду, який влаштувала друзям чоловіка, і кинулася до колиски своєї дитини, щоб переконатися, що малюк не помер.
Модрух зрештою почав страждати від цих душевних тортур дружини. Даремно він переконував її, що це ілюзії, що вона мучить себе, ускладнює життя собі та всьому оточенню хворобливою оманою, на що вона щоразу відповідала сумною усмішкою. Але коли він одного разу привів до неї їхню дитину і докірливо мовив: