– Зате в тебе весільна сукня мрій, – захоплено зітхнула Діана. – Ти в ній виглядатимеш, як справжня королева – ти така висока й струнка. Як ти залишаєшся такою стрункою, Енн? Я ще ніколи не була така товста – скоро в мене не залишиться талії.
– Повнота, як і худорлявість, даються нам долею, – сказала Енн. – В будь-якому разі, пані Ендрюс не скаже тобі те, що мені, коли я приїхала додому зі Саммерсайду. – Що ж, Енн, ти така ж кістлява, як завжди». «Струнка» звучить романтично, а от «кістлява» – зовсім інша річ.
– Пані Гармон говорила про твоє придане. Вона визнає, що воно не гірше за Джейн, хоч також каже, що Джейн виходила за мільйонера, а ти виходиш тільки за «бідного молодого лікаря. В якого ні копійки за душею».
Енн засміялася.
– Мої сукні дійсно гарні. Я люблю гарні речі. Пам’ятаю свою першу гарну сукню – з коричневої глорії, ту що Метью мені купив на шкільний концерт. До того все, що я мала, було негарне. Тієї ночі мені здавалося, що я вступаю у новий світ.
– Того вечора Гілберт декламував «Бінґен на Рейні» і дивився на тебе, коли казав «Була ще інша, НЕ сестра». А ти розізлилася, бо він запхав твою рожеву троянду собі в нагрудну петельку! Тоді ти ще й не уявляла, що вийдеш за нього.
– Ну, це знову доля, – засміялася Енн, коли вони спускалися сходами горища.
II. Будинок Мрії
У Зелених Дахах у повітрі витало таке хвилювання, як ніколи раніше за всю їхню історію. Навіть Марілла була така схвильована, що не могла цього приховати – що було майже феноменально.
– У цьому домі ще не було весілля, – сказала вона, ніби виправдовуючись, пані Рейчел Лінд. – У дитинстві я чула, як один священник казав, що будинок не стає справжньою домівкою, поки не буде освячений народженням, весіллям і смертю. Смерті тут були – мої батько й мати померли тут, як і Метью; і навіть дитина тут народилася. Колись давно, ще коли ми тільки сюди переїхали, у нас недовго працював одружений чоловік, і його жінка тут народила. Але весілля тут ще не було. Так дивно думати про те, що Енн виходить заміж. Вона мені далі здається маленькою дівчинкою, яку ми з Метью привезли сюди чотирнадцять років тому. Я ніяк не можу повірити, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчувала, коли побачила, як Метью веде ДІВЧИНКУ. Цікаво, що сталося з тим хлопцем, якого б нам прислали, якби не помилка. Цікаво, як склалася ЙОГО доля.
– Ну, помилка сталася на щастя, – сказала пані Рейчел Лінд, – хоч був час, коли я думала інакше – того вечора я прийшла подивитися на Енн, і вона влаштувала нам таку сцену. Чимало змінилося відтоді.
Пані Рейчел зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли йшлося про весілля, пані Рейчел була готова поховати минуле.
– Я дам Енн два свої бавовняні покривала, – продовжила вона. – Одне в смужку, а друге в листя. Вона каже, вони вертаються в моду. Ну, мода чи не мода, не думаю, що можна придумати щось гарніше для ліжка в гостьовій кімнаті, ніж добре покривало в листя, от що я про це думаю. Треба їх відбілити. Коли Томас помер, я зашила їх в полотняні мішки, але напевно зараз колір жахливий. Але маємо ще місяць, а мокре відбілювання творить дива.
Тільки місяць! Марілла зітхнула, а тоді гордо сказала:
– Я даю Енн півдесятка плетених килимків, тих, що на горищі. Ніколи не думала, що вона їх захоче – вони такі старомодні, і ніхто тепер не хоче в’язаних килимків. Але вона сама мене попросила – сказала, що більше нічого не хоче на підлогу. Вони дійсно гарні. Я зробила їх з найкращих обрізків і сплела смужками. Було чим зайнятися останні декілька зим. І я закручу їй стільки сливового варення, що вистачить на весь рік. Дуже дивно. Наші сливи три роки навіть не цвіли, і я вже подумувала їх зрубати. А минулої весни вони були вже білі, а такого врожаю слив у Зелених Дахах я й не пригадаю.
– Слава Богу, що Енн з Гілбертом все ж одружуються. Я за це завжди молилася, – сказала пані Рейчел тоном людини, впевненої, що її молитви відіграли найбільшу роль. – Таке полегшення було почути, що вона не йде за того з Кінгспорта. Так, він був багатий, а Гілберт бідний – принаймні наразі; але він хлопець з острова.
– Він Гілберт Блайт, – задоволено сказала Марілла. Марілла скоріше б вмерла, ніж озвучила б думку, яка сиділа в неї в голові ще з Гілбертового дитинства – думка, що якби не її власна впертість і гординя, він міг би бути ЇЇ сином. Марілла здавалося, що якось заміжжя Енн виправило б ту стару помилку. Старе зло могло б вийти на добре.
А сама Енн була така щаслива, що її це майже лякало. Боги, як каже старий забобон, не люблять дивитися на надто щасливих смертних. Принаймні деякі люди точно не люблять. Двоє з них насунулися на Енн одних пурпурових сутінків і робили все, що могли, щоб проколоти райдужну бульбашку її насолоди. Якщо вона думала, що отримує приз в особі молодого доктора Блайта, чи якби думала, що він так само без тями закоханий в неї, як тоді, коли був ще геть зелений, то їх завданням було показати їй все в іншому світлі. Але ці дві шановні пані не були ворогами Енн; навпаки, вони її дуже любили й захищали б її, як рідну дитину. Людська природа не завжди послідовна.
Пані Інґліс – уроджена Джейн Ендрюс, як пишуть в «Дейлі Ентерпрайз» – приїхала зі своєю мамою і пані Джаспер Белл. Але в Джейн молоко людською добротою не прокисло за роки подружніх сварок. Гострі кути її вдачі згладилися. Не зважаючи на те – як сказала б пані Рейчел Лінд – що вона вийшла за мільйонера, шлюб її був щасливий. Багатство її не зіпсувало. Вона й далі була спокійною, приязною, рожевощокою Джейн зі старої четвірки, яка раділа щастю своїх подруг і цікавилася деталями приданого Енн так, ніби воно могло позмагатися з її шовками та коштовностями. Джейн не вирізнялася блискучим розумом і ніколи не говорила нічого, що варто було б слухати; але також вона ніколи не говорила нічого, що б ранило чиїсь почуття – талант може й негативний, але також рідкісний і вартий заздрості.
– То Гілберт від тебе все ж не відмовився, – сказала пані Гармон Ендрюс, докладаючи всіх зусиль сказати це здивованим тоном. – Ну, Блайти зазвичай дотримуються свого слова, що б там не було. Чекай, то тобі двадцять п’ять, Енн? У часи моєї молодості двадцятип’ятиліття було вже поважним ювілеєм. Але ти досить молодо виглядаєш. Як і всі рудоволосі.
– Руде волосся зараз в моді, – сказала Енн, намагаючись усміхатися, але тон її був холодний. Життя розвинуло в ній почуття гумору, яке допомогло їй подолати чимало труднощів; але поки ніщо не захищало її від згадок про волосся.
– У моді то в моді, – погодилася пані Гармон. – Не вгадаєш, які дивацтва ввійдуть в моду. Ну, Енн, речі в тебе гарні й відповідають твоєму статусу, правда, Джейн? Сподіваюся, ти будеш щаслива. Бажаю тобі всього найкращого. Але довгі заручини рідко закінчуються щасливо. Але у твоєму випадку, звісно, нічого не можна було вдіяти.
– Гілберт виглядає дуже молодим для лікаря. Боюся, люди йому не довірятимуть, – понуро сказала пані Джаспер Белл. Після цього вона закрила рот на замок, ніби вважала, що, сказавши це, виконала свій обов’язок, і тепер її сумління було чисте. Вона належала до того типу, в якого в капелюшку завжди в’язке чорне перо, а на шиї кучері, які вибилися зі зачіски.
Поверхневе задоволення Енн від її гарних речей нареченої тимчасово було затьмарене; але щастя всередині неї не так легко було потривожити; і уїдливі зауваження мадам Белл і Ендрюс були забуті, коли пізніше прийшов Гілберт, і вони пішли разом до беріз біля струмка, які були молодими деревцями, коли Енн тільки приїхала в Зелені Дахи, а тепер стали високими колонами зі слонової кістки в казковому палаці сутінків і зірок. В їхньому затінку Енн з Гілбертом вели свої любовні розмови про новий дім і нове життя разом.
– Я знайшов для нас гніздечко, Енн.
– О, де? Сподіваюся, не в самому селі. Я б не хотіла.