– Ні. В селі вільних будинків не було. Це білий будиночок на узбережжі, на півдорозі між Глен Сент Мері й Станцією Чотирьох Вітрів. Трохи далеко. Але коли ми поставимо телефон, то все буде гаразд. Місце розташування прекрасне. Вид на захід сонця та синю гавань. Поряд піщані дюни – на них віє морський вітер, і їх зрошують краплі морської води.
– Але сам будинок, Гілберте, – НАШ перший дім? Який він?
– Він не дуже великий, але для нас достатньо. Внизу чудова вітальня з каміном, їдальня, яка вікнами виходить на гавань, і маленька кімната, яка згодиться мені на кабінет. Будинку біля шістдесяти років – він найстаріший в Чотирьох Вітрах. Але його зберегли в хорошому стані й років п’ятнадцять тому відремонтували – перекрили дах, поштукатурили, переклали підлогу. Він був добре збудований. Я зрозумів, що з ним пов’язана якась романтична історія, але чоловік, в якого його винайняв, її не знає. Він сказав, що Капітан Джим – єдиний, хто ще може звести в ній кінці з кінцями.
– А хто такий Капітан Джим?
– Доглядач на маяку Чотирьох Вітрів. Тобі сподобається його ліхтар, Енн. Він крутиться й світить як велика зірка в сутінках. Його видно з вікон нашої вітальні та з парадного входу.
– А хто власник будинку?
– Зараз він у власності пресвітерської церкви Глен Сент Мері, і я винаймав його в довірених осіб. Але колись він належав старій пані Елізабет Рассел. Вона померла минулої весни, і оскільки в неї не було близьких родичів, вона залишила власність церкві. Її меблі все ще в будинку, і я купив більшість із них – можна сказати задарма, бо все таке старомодне, що вони боялися, що вони їх нікому не продадуть. Народ в Глен Сент Мері, думаю, надає перевагу плюшевій парчі й сервантам з дзеркалами й оздобленням. Але меблі пані Рассел дуже добрі, і я впевнений, що вони тобі сподобаються, Енн.
– Поки все звучить добре, – сказала Енн, з обережністю схвально кивнувши. – Але, Гілберте, людям не досить одних меблів для життя. Ти поки не згадав одну дуже важливу річ. Біля дому є ДЕРЕВА?
– Купа дерев, о, дріадо! За будинком цілий ялиновий гай, вздовж дороги два ряди осокорів і кільце білих беріз довкола саду. Парадні двері виходять просто в сад, але є ще один вхід – хвіртка між двома ялинами. Завіси на одному стовбурі, а засув на іншому. Їхні гілки вгорі утворюють арку.
– Тепер я щаслива! Я б не змогла жити в місці, де немає дерев – мені б бракувало чогось життєво необхідного. Про струмок я тепер тебе вже не питатиму – це було б занадто.
– Але там є струмок – він, власне, перетинає куток саду.
– Тоді, – сказала Енн, задоволено й протяжно зітхнувши, – цей будинок, що ти знайшов – мій Будинок Мрії і не інакше.
III. Країна мрій
– Ти вже вирішила, кого запросиш на весілля, Енн? – спитала пані Рейчел Лінд, завзято вишиваючи серветки на стіл. – Пора розсилати запрошення, навіть якщо вони будуть неформальними.
– Я не планую запрошувати багато гостей, – сказала Енн. – Ми хочемо, щоб наш шлюб побачили лише ті, кого ми найбільше любимо. Гілбертові рідня та друзі, пані та пані Аллан, і пан та пані Гаррісон.
– Були часи, коли ти б не перелічила пана Гаррісона поміж своїх найближчих друзів, – сухо сказала Марілла.
– Ну, він мені не ДУЖЕ сподобався під час нашої першої зустрічі, – визнала Енн і засміялася над спогадами. – Але пан Гаррісон за час нашого знайомства виріс в моїх очах, а пані Гаррісон дуже мила. І, звісно, ще пані Лаванда і Пол.
– Вони вирішили приїхати на острів цього літа? Я думала, вони збираються в Європу.
– Вони передумали, коли я написала їм, що виходжу заміж. Сьогодні я отримала листа від Пола. Він каже, що просто мусить приїхати на моє весілля, що б не було з Європою.
– Ця дитина завжди тебе боготворила, – зауважила пані Рейчел.
– Ця «дитина» вже стала дев’ятнадцятирічним юнаком, пані Лінд.
– Як швидко летить час, – блискуче й оригінально відповіла пані Лінд.
– Можливо, з ними приїде Шарлотта Четверта. Вона передала через Пола, що приїде, якщо чоловік її відпустить. Цікаво, чи вона ще носить ті велетенські блакитні банти, і чи чоловік називає її Шарлоттою чи Леонорою. Я б хотіла, щоб Шарлотта приїхала до мене на весілля. Вони планують бути в Будинку Відлуння наступного тижня. Потім, ще Філ з Преподобним Джо…
– Не можу слухати, коли ти так говориш про священника, Енн, – суворо сказала пані Рейчел.
– Але так його називає його дружина.
– То їй слід мати більше поваги до його священної посади, відказала пані Рейчел.
– Я чула, як ви й самі досить критично відгукувалися про священників, – дражливо сказала Енн.
– Так, але я це роблю шанобливо, – заперечила пані Лінд. – Від мене ти ніколи не чула, щоб я давала священникам прізвиська.
Енн видушила усмішку.
– Добре, отже, ще Діана, Фред, маленький Фред і Маленька Енн Корделія – і Джейн Ендрюс. Хотіла б, щоб були пані Стейсі, тітка Джеймсіна, і Прісцилла, і Стелла. Але Стелла у Ванкувері, Пріс в Японії, а пані Стейсі вийшла заміж в Каліфорнії, тітка Джеймсіна поїхала в Індію вивчати поле місії своєї дочки, незважаючи на свій страх перед зміями. Просто жахливо – як людей може розкинути по всій планеті.
– Не так замислив Господь, ось що я про це думаю, – авторитетно заявила пані Рейчел. – У часи моєї молодості люди виростали, одружувалися й осідали там, де народилися, чи десь поряд. Слава Богу, ти тримаєшся острова, Енн. Я боялася, що Гілберт захоче чкурнути на край землі після університету й потягне тебе за собою.
– Якби всі залишалися там, де народилися, на всіх би місця не вистачило, пані Лінд.
– Ох, я не буду з тобою сперечатися, Енн. У МЕНЕ ступеня бакалавра нема. О котрій буде церемонія?
– Ми вирішили, що ополудні. Тоді ми встигнемо на вечірній потяг до Глен Сент Мері.
– І ви будете брати шлюб у вітальні?
– Ні – хіба якщо падатиме дощ. Ми хочемо одружитися в саду – з синім небом над нами, в оточенні сонячного світла. Знаєте. Коли і де я б хотіла виходити заміж, якби могла? На світанку – червневому світанку, на сході сонця, коли в садах квітнуть троянди; я б прокралася до Гілберта, і ми б разом пішли в березовий гай – а там, під зеленими склепіннями, ніби в прекрасному соборі, ми б і побралися.
Марілла зневажливо пирхнула, а пані Лінд мала шокований вигляд.
– Але це було б жахливо дивно, Енн. Це, напевно, навіть не законно. А що б сказала пані Гармон Ендрюс?
– Ай, у цьому й проблема, – зітхнула Енн. – Стільки всього в житі не можна зробити через страх того, що скаже пані Гармон Ендрюс. «Це правда, дуже шкода, дуже шкода, це правда». Скільки б всього чудового можна було зробити, якби не пані Гармон Ендрюс!
– Часами, Енн, я не впевнена, чи взагалі тебе розумію, Енн, – поскаржилася пані Лінд.
– Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, – примирливо сказала Марілла.
– Ну, подружнє життя її від цього вилікує, – втішила її пані Рейчел.
Енн засміялася й вислизнула на Стежку Закоханих, де її знайшов Гілберт; і жодне з них, здається, не мало ні страху, ні надії, що подружнє життя вилікує їх від романтики.
Будиночок Відлуння наповниться людьми наступного тижня, і в Зелених Дахах гуділи від радості з приводу їхнього приїзду. Пані Лаванда майже не змінилися, і можна сказати, що три роки з часу її останнього візиту на Острів не залишили на ній ні сліду; але Енн була вражена Полом. Невже цей двометровий юнак той самий Пол з Ейвонлі?
– Через тебе я почуваюся старою, Поле, – сказала Енн.
– Ви ніколи не постарієте, пані вчителько, – сказав Пол. – Ви одна з тих щасливих смертних, які знайшли джерело молодості й напилися з нього, – і ви, і пані Лаванда. Дивіться! Коли ви вийдете заміж, я не буду називати вас пані Блайт. Для мене ви завжди будете «пані вчителька» – вчителька найкращих уроків, які я вивчив. Хочу вам дещо показати.
Дещо було блокнотом з віршами. Пол втілив деякі зі своїх чарівних фантазій у поезії, і редактори журналів їх гідно оцінили, хоча часто буває навпаки. Енн зі щирою радістю читала вірші Пола. Вони були багатообіцяльний.