У Зелених Дахах кипіла робота й панувала радісна атмосфера. Діана прибула рано, з маленьким Фредом і Маленькою Енн Корделією, щоб допомогти. Деві та Дора, двійнята з Дахів, миттю забрали дітлахів у сад.
– Не дайте Маленькій Енн Корделії замазати сукню! – стривожено застерегла Діана.
– Якщо вони з Дорою, можеш не хвилюватися, – сказала Марілла. – У цій дитині більше розуму й обережності, ніж в більшості матерів, яких я знаю. Справжнє диво. Не те що інший вітрогон, якого я виховала.
Марілла всміхнулася Енн поверх курячого салату. Цілком можливо, що цього вітрогона вона любила най- більше.
– Двійнята направду гарні діти, – сказала пані Рейчел, переконавшись, що вони її не почують. – Дора така жіночна, справжня помічниця, а Деві стає дуже розумним хлопцем. Він вже не той баламут, яким був.
– Перші пів року, що він тут був, я більше ні на чому не могла зосередитися, – зізналася Марілла. – А тоді я, напевно, звикла. Він останнім часом взявся за фермерство, і хоче, щоб я йому наступного року дозволила перейняти тут справи. Може, так і зроблю, бо пан Барі не знає, чи захоче далі орендувати в нас землю, і треба шукати якийсь вихід.
– Ну, тобі пощастило з погодою на весілля, Енн, – сказала Діана, зав’язуючи об’ємний фартух поверх свого шовкового вбрання. – Кращої годі уявити, навіть якби ти її замовила в Ітоні.
– А й справді, забагато грошей з цього острова витікає в той Ітон, – обурено сказала пані Лінд. Вона мала тверді переконання щодо великих універмагів, які немов спрут пускали свої щупальця, і не упускала нагоди їх озвучити. – А що стосується їхніх каталогів, вони тепер замінили місцевим дівчатам Біблію. По неділях вони тепер вивчають їх замість Святого Письма.
– Зате ними добре забавляти дітей, – сказала Діана. – Фред і маленька Енн Корделія годинами розглядають в них малюнки.
– Я якось забавляла десять дітей без допомоги каталогів Ітона, – суворо сказала пані Рейчел.
– Ну-ну, не сваріться через каталоги, – весело сказала Енн. – Сьогодні мій день, якщо ви не забули. Я така щаслива, що хочу, аби всі були щасливими.
– Сподіваюся, твоє щастя триватиме, дитинко, – зітхнула пані Рейчел.
Вона й справді щиро на це сподівалася й вірила, але боялася, так відкрито виставляти своє щастя на показ кидало виклик Провидінню. Енн, заради її ж добра, треба було трохи втихомирити.
Але того серпневого полудня сходами, застеленими старими самородними килимками, спускалася прекрасна й щаслива наречена – перша наречена в Зелених Дахах, струнка і з блискучими очима, під серпанком дівочої фати, з руками повними троянд.
Гілберт, який чекав на неї внизу, підвів закоханий погляд. Нарешті вона була його, ця невловима Енн, за якою він так довго гнався, здобута за роки терплячого очікування. Це йому вона здалася й стала його нареченою. Чи вартий він її? Чи зможе він зробити такою щасливою, якою сподівається? Якщо він її підведе – якщо не відповідатиме її стандартам чоловіка – але тоді їхні погляди зустрілися й усі сумніви вивітрилися. Вони належали одне одному; і, що б життя для них не готувало, це не зміниться. Їхнє щастя було в руках одне одного, і вони обоє не мали страху.
Вони побралися в сонячному сяйві старого саду, у колі люблячих облич давніх друзів. Пан Аллан дав їм шлюб, а преподобний Джо проказав. Як мені назвала це пані Рейчел Лінд, «найгарнішу весільну молитву», яку вона коли-небудь чула. Пташки нечасто співають у вересні, але котрась солодко щебетала, захована на гілці, коли Гілберт з Енн повторювали свої вічні обітниці.
Енн почула її й зраділа; Гілберт теж її почув і подумав, чому не всі птахи світу з’єдналися в одній святковій пісні; Пол почув її й пізніше написав про неї вірш, який згодом викликав найбільше захвату в його першій збірці поезій; Шарлотта почула її й була переконана, що це добрий знак для її улюбленої пані Ширлі. Пташка співала до кінця церемонії, а тоді видала один веселий завершальну трель. Старий сіро-зелений будинок ще не знав щасливішого дня. Прозвучали всі старозавітні жарти, яким годиться прозвучати на весіллі, і всі вони здавалися свіжими й дотепними, ніби ніхто ніколи не чув їх раніше. Панували радість і сміх; а коли Енн з Гілбертом відбували, щоб встигнути на поїзд, з Полом в ролі кучера, двійнята вже стояли напоготові з рисом і старими черевиками, у киданні яких Шарлотта Четверта і пані Гаррісон взяли активну участь. Марілла стояла біля воріт і дивилася вслід екіпажу, поки той не зник з очей в кінці дороги, вздовж якої ріс золотушник. Енн обернулася, щоб помахати на прощання. Вона поїхала – Зелені Дахи більше не були її домом; Обличчя Марілли посіріло й постаріло, коли вона повернулася в будинок, який Енн чотирнадцять років, навіть у час своєї відсутності, наповнювала світлом і життям.
Але Діана зі своєю малечею, мешканці Будинку Відлуння й Аллани залишилися допомогти двом літнім пані впоратися зі самотністю першого вечора; і їм вдалося влаштувати тиху приємну вечерю, за якою вони довго сиділи за столом й обговорювали деталі дня. Поки вони там сиділи, Енн з Гілбертом сходили з потяга в Глен Сент Мері.
V. Новосілля
Доктор Девід Блайт прислав по них свого коня та бричку, і хлопчик, який її пригнав, широко всміхнувся й пішов, не попрощавшись, і залишив їх самих, щоб вони могли наодинці насолодитися поїздкою до свого нового дому цього ясного вечора.
Енн на все життя запам’ятала красу краєвиду, який відкрився перед ними дорогою через пагорб за селом. Її нового дому ще не було видно; але перед нею розкинулася Гавань Чотирьох Вітрів, як велике блискуче дзеркало рожево-срібних кольорів. Ген внизу вона побачила вхід у неї, між піщаними дюнами з одного боку та високою, стрімкою скелею з червоного пісковику з іншого. За мілководдям починалося море, спокійне, чисте й мрійливе. Маленьке рибальське село, яке примостилося в бухті, де дюни зустрічалися з берегом, мало вигляд великого опала в імлі. Небо над ними було як коштовний келих, з якого виливалися сутінки; повітря було чисте й свіже, із запахом моря, і весь пейзаж був наповнений ніжністю морського вечора. Вздовж порослого ялинами берега гавані коливалося декілька невиразних у темряві вітрил. Вдалині дзвонив дзвін у вежі білої церковці; глибокий, солодкий передзвін летів над водою й змішувався зі стогоном моря. Світло в маяку на скелі спалахнуло теплим золотом на тлі ясного північного неба, мерехтлива зірка доброї надії. Горизонтом простягалася сіра стрічка диму пароплава.
– Ой, краса, яка краса, – шепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. Де наш дім?
– Його ще не видно – ряд беріз за отією бухтою його ховає. Десь за дві милі від Глен Сент Мері, і від нього до маяка – ще миля. У нас буде небагато сусідів Енн. Біля нас ще тільки один будинок, і я не знаю, хто в ньому живе. Тобі не буде самотньо?
– Не з маяком і всією цією красою за компанію. А хто живе в тому будинку, Гілберте?
– Не знаю. Він виглядає – не зовсім виглядає – що його мешканці могли б виявитися нашими спорідненими душами, Енн, чи не так?
Будинок був великий, солідний, помальований у такий яскравий зелений, що пейзаж довкола тьмянів на його тлі. За ним був фруктовий сад, а перед ним – доглянутий газон, але, однак, дім здавався якимсь голим. Може, через його надмірну охайність; все господарство, будинок, сараї, сад, газон і алея були навдивовижу охайними.
– Малоймовірно, що хтось з таким смаком на фарби може бути ДУЖЕ спорідненим, – погодилася Енн, – хіба що це нещасний випадок – як наша синя зала. Я чомусь упевнена, що дітей тут немає. Він навіть ще охайніший, ніж стара садиба Копів на Торі-роуд, а я й не уявляла, що може бути щось ще охайніше.
Вони нікого не зустріли на вогкій, червоній дорозі, яка звивалася вздовж узбережжя гавані. Але коли вони зрівнялися з рядом беріз, за яким ховався їхній дім, Енн побачила дівчину, яка гнала зграю сніжно-білих гусей вздовж гребеня оксамитового зеленого пагорба праворуч. Під ним росли високі, пишні ялини. Поміж їхніми гілками визирали жовті поля, жовті дюни й латки синього моря. Дівчина була висока й вбрана в блідо-блакитну ситцеву сукню. Йшла вона прямо й підстрибуючи. Вона разом зі своїми гусьми вийшла з воріт біля підніжжя пагорба, коли Енн з Гілбертом проїжджали повз, і уважно на них подивилася з виразом, який не дотягував до цікавості, але був чимось більшим простої допитливості. На коротку мить Енн здалося, що в ньому був прихований натяк на ворожість. Але від краси дівчини Енн аж перехопило подих – краси такої явної, що всюди мала привертати увагу. На ній не було капелюшка, але короною на голові в неї були викладені важкі коси блискучого волосся, кольору стиглої пшениці; її очі були сині й променисті; її фігура, у простій ситцевій сукні, була дивовижний; а вуста її були такі червоні, як букет криваво-червоних маків, затканий у неї за поясом.