– Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно минули? – тихо спитала Енн.
– Я не зауважив ніякої дівчини, – сказав Гілберт, який всю свою увагу зосередив на своїй нареченій.
– Вона стояла біля воріт – ні, не озирайся. Вона все ще дивиться на нас. Я ще в житті не бачила такого гарного обличчя.
– Не пам’ятаю, щоб бачив особливо вродливих дівчат, коли був тут. У Глені є декілька гарненьких дівчат, але навряд чи їх можна назвати красунями.
– А ця дівчина – красуня. Ти, напевно, її не бачив, інакше б запам’ятав. Її неможливо забути. Я таке лице раніше хіба на картинах бачила. А її волосся! Воно мені нагадало Браунінгову «золоту линву» й «розкішну змію»!
– Може, вона гостює в Чотирьох Вітрах – напевно, у тому великому літньому готелі над гаванню.
– На ній був білий фартух, і вона гнала гусей.
– Може, для розваги. Дивися, Енн – ось наш будинок.
Енн подивилася й поки забула про дівчину з прекрасними, ображеними очима. Перший погляд на її новий дім тішив око й зігрівав душу – він виглядав, неначе велика вершкова мушля, викинута на берег гавані. Ряд високих осокорів вздовж під’їзної алеї виступав на тлі неба величавими пурпуровими силуетами. За ними розкинувся ліс пишних ялин, які захищали сад від надміру охочого подиху морських вітрів, і в ньому вітри вигравали чудернацьку містичну музику. Як і всі ліси, він, здавалося, ховав якісь таємниці – таємниці, чари яких можна було розкрити тільки ввійшовши в нього й занурившись у терпеливі пошуки. Зовні темні зелені руки-гілки ховали їх від надто допитливих чи, навпаки, байдужих очей.
Нічні вітри починали свої дикі танці за мілководдям, і в рибальському селі спалахувало світло, коли Енн з Гілбертом під’їжджали осокоровою алеєю. Двері будиночку відчинилися, і зі сутінків до них замиготів вогонь у каміні. Гілберт допоміг Енн зійти з брички й повів її в сад, через хвіртку між ялинами, по акуратній, червоній стежці до сходинки з піщаника.
– Ласкаво просимо додому, – прошепотів він, і, тримаючись за руки, вони переступили поріг свого Будинку Мрії.
VI. Капітан Джим
«Старий доктор Дейв» і «пані доктор Дейв» прийшли в будиночок привітати молоду й молодого. Доктор Дейв був великим, веселим чолов’ягою з білими вусами, а пані доктор була невеличкою, рожевощокою, сивоволосою чепурною дамою, яка відразу прикипіла до Енн душею, і буквально, і фігурально.
– Я така рада тебе бачити, дорогенька. Ти, напевно, дуже втомлена. Ми приготували вам перекусити, а Капітан Джим приніс вам форелі. Капітане Джим – ви де? Ох, він, напевно, вийшов подивитися до коня. Ходімо на гору, віднесемо твої речі.
Енн пішла вслід за пані доктор Дейв й оглянула її ясним, вдячним поглядом. Їй дуже подобався вигляд її нового дому. У ньому, здавалося, була атмосфера Зелених Дахів і старих традицій.
– Думаю, пані Елізабет Рассел могла б стати моєю «спорідненою душею», – тихенько сказала вона, коли опинилися наодинці у своїй кімнаті.
У кімнаті було два вікна; слухове вікно виходило на гавань, дюни й маяк Чотирьох Вітрів.
м’яким голосом процитувала Енн. Інше вікно відкривалося на долину, забарвлену в кольори жнив, через яку протікав струмок. За півмилі від струмка виднівся єдиний будинок на горизонті – стара сіра хата, оточена велетенськими вербами, крізь які визирали його вікна, як сором’язливі очі, які чогось шукають у темряві. Енн було цікаво, хто там живе; вони були б її найближчими сусідами, тому вона сподівалася, що вони виявляться гарними людьми. Нараз вона згадала про вродливу дівчину з білими гусьми.
«Гілберт думає, вона не місцева», – міркувала Енн, «але в мене таке відчуття, що місцева. Щось у ній було, що робило її частиною моря, неба й гавані. Чотири Вітри в неї в крові».
Коли Енн спустилася вниз, Гілберт стояв перед каміном і розмовляв з якимсь незнайомцем. Обоє повернулися, коли зайшла Енн.
– Енн, це Капітан Бойд. Капітане Бойд, моя дружина.
Це вперше Гілберт сказав «моя дружина» комусь, окрім Енн, і він мало не запишався. Старий капітан простягнув Енн м’язисту руку; вони всміхнулися одне одному й тієї ж миті стали друзями. Споріднені души впізнали одна одну.
– Щиро радий з вами познайомитися, пані Блайт; і сподіваюся, ви будете така ж щаслива, як і перша наречена, яка тут жила. Нічого кращого я вам не можу побажати. Але ваш чоловік представив мене трохи неправильно. Всі мене називають «Капітан Джим», і ви теж зрештою будете, то чому б з цього й не почати. Ну, ви красуня-наречена, пані Блайт. Дивлюся на вас, і здається, що я сам щойно одружився.
Всі засміялися, а пані доктор Дейв запросила Капітана Джима залишитися з ними на вечерю.
– Дуже дякую. Я й не проти, пані докторова. Я зазвичай їм сам вдома, у компанії хіба відображення моєї старої фізіономії в дзеркалі навпроти. Нечасто мені випадає нагода сісти за стіл з двома такими гарними, милими леді.
На папері компліменти Капітана Джима можуть виглядати дуже простими, але він робив їй з такою витонченою повагою в голосі й погляді, що жінка, яка ставала їх предметом, почувалася королевою, якій по королівському віддають належне.
Капітан Джим був простим, але великодушним старим чоловіком, з вічною молодістю в очах і в серці. Він був високої статури, вайлуватий, трохи сутулий, і все ж складав враження великої сили й витривалості; гладенько поголене обличчя було бронзове від засмаги й усе в зморшках; густа грива сталево-сивого волосся падала на плечі, і пара дивовижно синіх, глибоко посаджених очей, які то пускали бісики, то витали в мріях, а часом дивилися в бік моря з виразом тужливого пошуку, як у людини, яка загубила щось цінне і не могла знайти. Одного дня Енн дізнається, що ж шукав Капітан Джим.
Годі заперечувати, що Капітан Джим був не особливо вродливим чоловіком. Його великі щелепи, шершавий рот і квадратні брови були важко назвати гарними; і він пройшов багато нещасть та випробувань, які позначилися на його тілі так само як і на душі; але хоч з першого погляду він здався Енн непоказним, більше Енн ніколи так про нього не думала – дух, який сяяв крізь своє потріпане помешкання, прикрашав його собою.
Вони зібралися за веселим столом. Домашнє вогнище прогнало прохолоду вересневого вечора, але вікно було відчинене, і морський бриз все одно наповнював кімнату. Вид був надзвичайний, він охоплював гавань і вигин низьких пурпурових пагорбів вдалині. Стіл був заставлений делікатесами від пані доктор Дейв, але головною стравою, безсумнівно, була велика тарілка морської форелі.
– Я подумав, вона добре смакуватиме з дороги, – сказав Капітан Джим. – Вона настільки свіжа, наскільки свіжою може бути форель, пані Блайт. Дві години тому ці рибки ще плавали в ставку Глен.
– А хто сьогодні наглядає за маяком, Капітане Джим? – спитав доктор Дейв.
– Племінник Алек. Він так само добре на цьому знається, як і я. Ну, тепер я точно радий, що ви запросили мене на вечерю. Я добряче зголоднів – в обід майже нічого не їв.
– Здається мені, що ви морите себе голодом на тому маяку, – суворо сказала пані доктор Дейв. – Ви ніколи не завдаєте собі клопоту приготувати пристойний обід.
– О, та я готую, пані докторова, – заперечив Капітан Джим. – Я взагалі живу, як король. Вчора ввечері я їздив у Глен і привіз додому кілограм м’яса. Я сьогодні міг мати розкішну вечерю.
– І що сталося з м’ясом? – спитала пані доктор Дейв. – Ви його загубили по дорозі додому?
– Ні, – капітан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бідний, обдертий пес і попросився на ніч. Він, напевно, з рибальського селища. Я не міг видворити бідолаху – у нього була рана на стопі. То я зачинив його на веранді, дав йому старий мішок, щоб він собі постелив, та й сам ліг спати. Але чомусь я не міг заснути. Думав-думав, і згадав, що той пес виглядав голодним.