– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала пані доктор Дейв, з переможною доганою в голосі.
– Ну, але більше нічого було давати, – запротестував Капітан Джим. – Нічого, чого б пес став їсти. Він, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пішло на один зуб. Я добре спав до кінця ночі, але мій обід виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втік. Думаю, ВІН не був вегетаріанцем.
– Покинути тільки, що через якогось нікчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула пані доктор Дейв.
– Може, для когось він зовсім і не нікчемний, – заперечив Капітан Джим. – Вигляд він, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, він, як і я, має внутрішню красу. Першому Помічнику, мушу визнати, він зовсім не сподобався. Він це показував всім своїм виглядом. Але Перший Помічник упереджений. Хіба може кіт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечері на сьогодні, тому мені дуже приємно опинитися на цій щедрій вечері, в прекрасному товаристві. Добре мати добрих сусідів.
– А хто живе в будинку між вербами за струмком? – спитала Енн.
– Пані Дік Мур, – сказав Капітан Джим, – з чоловіком, – додав він, ніби пізніше про нього згадав.
Енн усміхнулася, уявивши собі пані Дік Мур з того, як Капітан Джим про неї сказав; очевидно, друга пані Рейчел Лінд.
– У вас небагато сусідів, пані Блайт, – продовжив Капітан Джим. – Цей бік гавані негусто заселений. Більшість землі належить пану Говарду, он там, за Гленом, і він здає її на пасовиська. А з іншого боку людей багато – особливо МакАлістерів. Ціла колонія тих МакАлістерів, яблуку нема де поміж ними впасти. На днях я говорив зі старим Леоном Блекваєром. Він все літо працював на гавані. «Там одні МакАлістери», – так він мені сказав. Ніл МакАлістер, Сенді МакАлістер, Вільям МакАлістер, Алек МакАлістер, Анґус МакАлістер – напевно, і сам дідько МакАлістер.
– Еліотів і Кровфордів не менше, – сказав доктор Дейв, коли сміх трохи втих. – Знаєш, Гілберте, у нас у Чотирьох Вітрах є стара приказка – «Він чванства Еліотів, гордині МакАлістерів, і марнославства Кровфордів врятуй нас Господи».
– Але є між ними й багато добрих людей, – сказав Капітан Джим. – Я плавав з Вільямом Кровфордом багато років, і у відвазі, витримці й чесності йому нема рівних. З того боку Чотирьох Вітрів люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них і придираються. Смішно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрішим за них.
Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок років ворожнечі з людьми з іншого боку гавані, засміявся і погодився.
– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домі десь за півмилі звідси? – спитав Гілберт.
Капітан Джим задоволено всміхнувся.
– Пані Корнелія Браянт. Вона, думаю, невдовзі прийде до вас, коли дізнається, що ви пресвітеріанці. Якби ви були методистами, вона б і носа сюди не показала. Корнелія страшно боїться методистів.
– Цікава людина, – усміхнувся доктор Дейв. – Найзавзятіша чоловіконенависниця.
– Бо їй жоден не дістався? – спитав Гілберт, сміючись.
– Ні, завсідні, – серйозно відповів Капітан Джим. – Корнелія могла б обрати, кого хоче, коли була молода. Навіть зараз їй досить було повести пальцем, і якийсь старий вдівець вже був би її. Вона просто, здається, народилася з хронічною ненавистю до чоловіків і методистів. У неї найгостріший язик і найдобріше серце на всі Чотири Вітри. Де б сталося лихо, вона вже там, робить все, щоб допомогти. Від неї ніколи не почуєш злого слова про іншу жінку, і якщо вона вже любить нас, нещасних чоловіків ганити, то якось наша товста шкіра це витримає.
– Про вас вона говорить тільки хороше, Капітане Джим, – сказала пані доктор Дейв.
– Боюся, що так. Мені це не дуже подобається. Від цього здається, що в мені є щось протиприродне.
VII. Наречена шкільного вчителя
– Хто була перша наречена в цьому домі, Капітане Джим? – спитала Енн, коли вони сиділи довкола каміна після вечері.
– Вона частина історії, пов’язаної з цим будинком, про яку я чув? – спитав Гілберт. – Хтось мені казав, ви можете її розповісти, Капітане Джим.
– Так-так, я її знаю. Я, напевно, єдина людина в Чотирьох Вітрах, яка пам’ятає наречену шкільного вчителя такою, якою вона прибула на острів. Вона мертва вже тридцять років, але вона одна з тих жінок, яких неможливо забути.
– Розкажіть нам цю історію, – попросила Енн. – Хочу все дізнатися про жінок, які тут жили до мене.
– Ну, їх було всього три – Елізабет Рассел, пані Нед Рассел і наречена вчителя. Елізабет Рассел була милим, розумним створінням, пані Нед теж була гарна жінка. Але їм не зрівнятися з нареченою вчителя. Вчителя звали Джон Селвін. Він приїхав зі Старого Світу вчити в школі в Глені, коли я був шістнадцятирічним хлопцем. Він не був схожий на інших ізгоїв, які приїжджали працювати в школі на Острові Принца Едварда. Більшість з них були хитромудрими пияками, які вчили дітей читати, писати й рахувати, коли були тверезі, і давали їм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвін був хорошим, вродливим парубком. Він винаймав кімнату в мого батька, і ми з ним заприятелювали, хоч він і був на десять років старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Він знав про всю поезію, яка коли-небудь була написана, і цитував мені її вечорами на березі. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподіваючись, що це відіб’є мені охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО ніщо не могло зробити – у моєї мами в роду всі ходили в море, так що це було в мене в крові. Але я любив слухати, як Джон читає й декламує. Пройшло вже майже шістдесят років, але я все ще можу повторити кожен вірш, який від нього почув. Майже шістдесят років!
Капітан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днів. Тоді зітхнув і повернувся до розповіді.
– Пам’ятаю, одного вечора я зустрів його на дюнах. Він мав гарний настрій – точнісінько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогодні пані Блайт. Як тільки я вас побачив, зразу про нього згадав. І він мені розповів, що вдома в нього кохана, і що вона до нього приїде. Мене, малого егоїста, це мало тішило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але мені вистачило гідності йому цього не показати. Він мені все про неї розповів. Її звали Персіс Лі, і вона мала приїхати ще раніше, разом з ним, але на заваді став її старий дядько. Він хворів, а він її ростив, коли померли її батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер він помер і вона їхала вийти заміж за Джона Селвіна. У ті дні то була нелегка подорож для жінки. Поромів було не так багато. «Коли вона має бути тут», – спитав я. «Вона відпливає на “Королівському Вільямі” 20 червня», – сказав він, «і має тут бути в середині липня. Треба зустрітися з теслею Джонсоном, щоб він збудував для неї дім. Сьогодні я отримав її листа. Ще до того, як я його відкрив, знав, що в ньому добрі новини. Я її бачив кілька ночей тому». Я його не зрозумів, і тоді він мені пояснив – хоч я і далі не дуже розумів. Він сказав, що має дар – чи то пак прокляття. Він сам сказав, пані Блайт, – дар чи прокляття. Він не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, і її за це спалили за відьомство. Він сказав, що в нього бувають моменти – транси, так він це назвав – які на нього часом находять. Є таке, лікарю?
– Є люди, які точно схильні до трансів, – відповів Гілберт. – Це більше фізичне питання, ніж медичне. А які в цього Джона Селвіна були транси?
– Як сни, – скептично відповів старий лікар.
– Він сказав, що в снах бачив різні речі, – повільно проказав Капітан Джим. – Майте на увазі, я вам розказую тільки те, що він сам мені сказав – що відбувалося – що МАЛО відбутися. Він казав, часом вони його втішали, а часом лякали. Чотири ночі перед тим він впав у транс – просто коли сидів і дивився на вогонь. Він побачив стару кімнату, яку бачив в Англії, а в ній – Персіс Лі, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож він знав, що отримує добру звістку від неї.