– Ой, як то файно звучить! Хотілося б, але…
– Ніяких «але». Я знаю, ти зараз думаєш «А хто хлопцям вечерю зварить?»
– Не зовсім. Енн Корделія може приготувати хлопцям вечерю не гірше, аніж я, а їй лише одинадцять, – гордо промовила Діана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотіла піти до Товариства допомоги жінкам, але піду з тобою. Це буде наче здійснення мрії. Знаєш, Енн, я багато вечорів сиділа собі й уявляла, що ми знову маленькі дівчиська. А вечерю я візьму нам в дорогу.
– І ми її скуштуємо в садку Естер Ґрей… Садок Естер Ґрей ще ж на місці, так?
– Здається, – з ноткою сумнівів відповіла Діана. – Я ніколи туди не ходила, відколи вийшла заміж. Енн Корделія вивчає багато місцин, але я завжди її застерігаю не відходити надто далеко від дому. Вона обожнює бродити лісами, а одного дня я нагримала на неї, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона мені сказала, що говорила не сама до себе, а до квіткових духів. Пам’ятаєш, ти їй на дев’ятиріччя надіслала іграшковий чайний сервіз із крихітними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовує сервіз, тільки коли до неї на чай приходять Троє Зелених Ельфів. А я й слова не можу з неї витягнути, хто ж вони такі. Частенько я переконуюся, Енн, що вона більше схожа на тебе, аніж на мене.
– Можливо, «та що ім’я, назви хоч як троянду, не зміниться в ній аромат», як казав Шекспір[1]. Не сердься на вигадки Енн Корделії, Діано. Мені завжди так шкода дітей, які не проводять кілька років дитинства в чарівних світах.
– Наш викладач тепер – Олівія Слоан, – вагаючись, розповіла Діана. – Знаєш, вона тепер здобула ступінь бакалавра, а пішла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дітям потрібно показувати реальний світ.
– І тепер я маю слухати, як ти переповідаєш мені всякі Слоанітниці, Діано Райт?
– Ні… ні… НІ! Вона мені анітрохи не подобається. Вона завжди витріщається своїми голубими очиськами, як уся її сімейка. Я не притлумлю мрій Енн Корделії. Вони милі… як і твої колись. Думаю, у житті вона ще не раз зіткнеться з «реальним світом».
– Тоді усе вирішено. Я спущуся до Зелених Дахів приблизно о другій, ми вип’ємо червоного смородинового вина Марілли (вона досі його робить, всупереч волі пастора й пані Лінд), просто щоб ми трішки побісилися.
– Пам’ятаєш той день, коли ти мене підсадила на це винце? – захихотіла Діана, яка могла стерпіти слівце «побіситися», тільки якщо воно лунало з вуст Енн. Усі знали, що Енн мала на увазі. То був просто її стиль.
– Завтра буде справжнісінький день спогадів, Діано. Ну… не буду тебе затримувати, ось і Фред на своїй колясці. У тебе миле платтячко.
– Фред змусив мене придбати нове до весілля. Думала, то нам не по кишені, ми ж щойно побудували нову стайню, але він сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навіть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трішечки краще, ніж його дружина. Це ж так по-чоловічому, скажи?
– Ти говориш як пані Елліотт у Глені, – з усією серйозністю відповіла Енн. – Бачиш цю схожість? Ти що, хотіла б жити у світі без чоловіків?
– Було б жахливо, – визнала Діана. – Так, так, Фреде, уже йду. Ох, добре вже! До завтра, Енн!
Енн затрималася біля Джерела Дріади дорогою додому. Вона так любила цей старенький потічок. Схоже, він увібрав у себе кожнісіньку трель її дитячого сміху, проніс їх у собі, а тепер видзвонював ними знову, поки вона слухала. Мрії її минулого… вона бачила, як вони віддзеркалювалися на чистій поверхні Джерела… обітниці… шепіт минулого. Потічок зберіг їх, шумів ними… проте ніхто не прислухався до того збереженого минулого, окрім старих мудрих ялиць у Лісі Привидів, які вже давно слухали ці історії.
ІІ
– Який гарний день… як на замовлення, – мовила Діана. – Боюся тільки, то єдиний сонячний день тижня, завтра буде дощ.
– Не зважай. Ми впиватимемося красою цього дня сьогодні, навіть якщо завтра сонце вже не визирне з-за хмар. Ми насолоджуватимемося нашою дружбою весь день, навіть якщо завтра доведеться розлучитися. Подивися на ці просторі зелені пагорби, позолочені сонячним промінням… на ці долини, оповиті блакитним туманом. Усе це – наше, Діано… Байдуже, якщо отой пагорб вдалечині записаний на Абнер Слоан… Сьогодні він наш! Вітер дме із заходу… А в мене завжди з’являється той дух пригод, коли дме західний вітер… у нас буде чудова прогулянка!
Так і сталося. Вони пройшлися усіма місцинами: Стежкою Закоханих, Лісом Привидів, Лінивими Хащами, Долиною Фіалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Відтоді дещо змінилося. Маленькі березові саджанці в Лінивих Хащах, де вони давним-давно розмістили будиночок для ігор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якій давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсім зникло, залишивши по собі хіба що порослу мохом западину. Проте Долина Фіалок і досі заливалася ліловим від фіалок, а саджанець яблуні, який Гілберт якось знайшов десь далеко в лісах, тепер розрісся у величезне дерево, всіяне маленьким малиновим цвітінням.
Вони йшли без капелюшків. Волосся Енн досі було таким блискучим, наче відполіроване червоне дерево, а Діанине – чорним, як і раніше. Вони обмінювалися веселими, теплими та дружніми поглядами, наповненими розумінням. Іноді йшли в цілковитій тиші. Енн завжди стверджувала, що такі доброзичливі люди, як вони з Діаною, вміють читати думки одна одної. Іноді вони починали розмови «а пам’ятаєш?» «А пам’ятаєш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террі Роуд?»… «А пам’ятаєш, як ми стрибали на тітку Джозефіну?»… «А пам’ятаєш наш Клуб Історій?»… «А пам’ятаєш, як до нас прийшла пані Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаєш, як ми посилали одна одній сигнали свічками з вікон?» «А пам’ятаєш, як ми веселилися на весіллі панни Лаванди, і сині бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаєш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух їхнього сміху луною сягав далекого минулого.
ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила своє існування майже одразу після заміжжя Енн.
– Вони просто не змогли далі його вести, Енн. Молодь Ейвонлі тепер – це зовсім не та молодь, що була в наші дні.
– Ти кажеш так, наче «наші дні» уже минули, Діано. Нам лише п’ятнадцять років, ми з тобою рідні душі. Повітря не наповнюється світлом, воно і є світло. Мені здається, що я наче розправила крила.
– Я відчуваю те саме, – мовила Діана, забуваючи, що ваги сьогодні вранці показали сотню і п’ятдесят п’ять фунтів. – Мені часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – літати!
Зусібіч їх оточувала краса. Неочікувані відтінки з’являлися в темряві королівства лісів, приваблюючи своїм сяйвом. Весняне сонячне проміння пробивалося крізь молоді зелені пагони. Радісні трелі заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купіль. На кожному кроці на них чекали свіжі весняні аромати… прянощі папороті… смерековий бальзам… пахощі щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвітом дикої вишні… старе поле, всіяне маленькими ялинками, які тільки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися поміж трав… струмки, ще не «надто широкі, щоб через них перестрибувати[2]»… лісові зірочки під ялинами… молода папороть із закрученими листочками… і береза, з її кори якої якийсь вандал відламав кілька шматочків білої шкіри в кількох місцях, оголюючи нижні шари з новими відтінками. Енн так довго все роздивлялася, що Діана не могла надивуватися. Вона не бачила того, що помічала Енн… Різноманіття відтінків – від чистого кремового білого, який переростав у вишуканий золотий відтінок, що з кожним новим шаром став усе насиченішим, аж до найглибшого шару з найбагатшим коричневим відтінком, – усе показувало, що береза, така дівоча й спокійна ззовні, насправді таїла в собі дуже теплі почуття.