– У їхніх серцях палає первісний вогонь землі, – промимрила Енн.
Врешті-решт, після прогулянки проліском, де рясно росли поганки, вони вийшли на Сад Естер Ґрей. Він майже не змінився, досі наповнювався солодкими ароматами любих квітів. Там все ще цвіло багато червневих лілій, які Діана називала нарцисами. Черешні виросли, та й досі білосніжне цвітіння кружляло в повітрі. Ще можна було прогулятися серед троянд на центральній алеї, стара дамба була вщерть наповнена білим цвітом суниці, блакитними пелюстками фіалок та зеленими листочками молодої папороті. Вони влаштували пікнік, аби повечеряти на краєчку дамби, сидячи на старому камені, вкритому мохом. Позаду височіло бузкове дерево, що своїми фіолетовими знаменами загородило шлях до сонця, яке поступово заходило за небокрай. Обоє зголодніли й визнали, що куховарять вони напрочуд чудово.
– Як усе смакує на свіжому повітрі, – полегшено зітхнула Діана. – Цей твій шоколадний торт, Енн… Знаєш, у мене просто немає слів, але ти повинна поділитися зі мною рецептом. Фреду він би дуже припав до душі! Він може їсти все підряд і залишатися таким худющим. Я завжди кажу, що більше не буду їсти жодних тортів… тому що я гладшаю з кожним роком. Мене просто жахає думка, що колись я перетворюся у велику тітку Сару… Вона була така огрядна, що її доводилося штовхати, коли вона вставала. Але коли я бачу такі торти… Останній вечір зустрічі… що ж, вони, певне, усі образяться, якщо я його не скуштую.
– Як тобі цей день, сподобався?
– О, так, здебільшого. Як тоді, коли я попала в тенета кузини Фреда Генрієтти… Вона з таким захопленням розповідає про свої операції й відчуття, які її переповнювали, коли її оперували, про те, як швидко лопнув би апендицит, якби його не вирізали. «Мені наклали п’ятнадцять швів. Ох, Діано, які муки я пережила!» Принаймні їй подобається про це розповідати. І вона усе це пережила, то чому б нам не посміятися з цього зараз? Джим такий смішний був… Не знаю, чи Мері Еліс усе це сподобалося б… Ну, але один малесенький шматочок… Гірше вже не буде, я думаю… Мале-е-е-сенький шматочок тортика нічого не змінить… Він сказав дещо… У ту ніч перед весіллям він був такий наляканий, що думав уже сідати на корабель і плисти геть. Сказав, що кожен наречений почувався так само, чесно кажучи. Ти ж не думаєш, що Гілберт і Фред відчували те саме, Енн?
– Певне, що ні.
– Ось так сказав і Фред, коли я спитала. Він сказав, що переживав лишень, чи я не зміню свого рішення в останній момент, як Розі Спенсер. Але ж ніколи не можна сказати напевне, що в чоловіків на умі. Навіщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополудні! Здається, ми знову пережили стільки щасливих моментів. Якби ж ти не їхала завтра, Енн.
– Діано, може, ти завітаєш до мене в гості в Інглсайд цього літа? Перш ніж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати відвідувачів.
– Залюбки. Проте схоже, цього літа вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стільки справ.
– Ребекка Дью нарешті приїде, я цьому рада… Боюся, тітка Мері Марія також. Вона так прямо натякала на це Гілберту. Він не хоче її бачити, так само як і я… Але вона «родичка», а родичів завжди потрібно гостинно приймати.
– Можливо, я заїду взимку. Залюбки відвідаю Інглсайд знову. У тебе милий дім, Енн… і мила сім’я.
– Інглсайд гарний… і тепер він мені дуже подобається. А колись я думала, що ніколи його не полюблю. Я ненавиділа його, щойно приїхала… ненавиділа за його чесноти. То був ніж у спину моєму любому Будинку Мрії. Пам’ятаю, як жалібно казала Гілберту, коли ми його полишали: «Ми були такі щасливі там. Ніде більше ми не будемо такими щасливими». А потім на певний час цілком віддалася насолоді туги за домом. А тоді… почали проростати маленькі корінці симпатії до Інглсайду. Я боролася з цим… Справді… Та врешті-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тільки зміцнювалася. Дім не надто старий… Старі будинки – сумні. Але цей не надто новий… Нові будинки якісь неотесані. А цей такий чарівний. Я люблю кожнісіньку його кімнатку. Кожен має якісь недоліки, але й чесноти теж… У кожного є щось, що вирізняє його від інших, що творить його особистість. Я люблю ці чарівні дерева на газоні. Не знаю, хто їх висадив, але щоразу, коли підіймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаєш те чудернацьке вікно з широким м’яким сидінням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вікно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила ці дерева, хто б це не був». У нас справді надто багато дерев біля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.
– Точно як Фред. Він молиться на ту велику вербу, що росте південніше від будинку. Вона закриває увесь вид з вікна у вітальні. Я йому скільки разів йому казала, а він тільки й відповідає: «Ти що, через якийсь вид з вікна зрубаєш це миле створіння?»… Так верба й росте… І справді миле. Ось чому ми назвали наш дім Фермою біля Самотньої Верби. Мені подобається «Інглсайд[3]». Така мила і затишна назва.
– Гілберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кілька варіантів, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то відчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дім, у ньому багато кімнат… нашій сім’ї він дуже потрібен. І нашим діткам, хоч і маленьким, він теж припав до душі.
– А які вони милі, – Діана тихцем відламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, мої діти теж доволі гарні, але у твоїх – щось особливе… а близнята! Тут я тобі заздрю, завжди хотіла мати близнят.
– О, я б від них нікуди не ділася… Близнята – то моя доля. Але я трішки розчарована, бо ж вони не схожі… зовсім не схожі одна на одну. Нан мила, але в неї русяве волосся, карі оченята й гарна статура. Ді – татова доця, адже в неї зелені очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлі – Сьюзан пильнувала його, як зіницю ока. Я дуже довго хворіла, коли він народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здається, почала вважати його своїм. Вона називає його «маленький смуглявий хлопчик» і безбожно його пестить.
– А він досі такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо він зніме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрісно мовила Діана. – Джеку дев’ять, знаєш, він не хоче, щоб я його одягала. Каже, що він уже дорослий! А мені ж подобалося! Ех, якби діти не виростали так швидко.
– У мене ще ніхто до такого не дійшов… але я зауважила, що відколи Джем пішов до школи, він уже не хоче йти зі мною за руку, коли ми прямуємо селом, – зітхнула Енн. – Але і він, і Волтер, і Ширлі досі хочуть, аби я їх одягала. Волтер досі інколи робить з того цілий ритуал.
– Тобі ще за таке не варто переживати. А тепер Джекові просто не терпиться стати солдатом, коли він виросте! Солдатом! Оце фантазія!
– Я б таким не переймалася. Він про це забуде, захопиться чимось іншим. Війна – це минуле. Джем уявляє собі, що стане моряком… як капітан Джим. А Волтер, до речі, хоче стати поетом. Він не схожий на інших. Але всі вони обожнюють дерева, гратися у «Впадині», – це невеличка галявина просто внизу біля Інглсайду з чарівними стежками та струмочком. Звичайне місце, просто «впадина» для інших, а для них – цілий чарівний світ. Звичайно, вони ще ті шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любові вистачає усім. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайді, розказуватиму історії на ніч своїм малюкам і справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квітками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдається доглядати за папороттю. Ніхто не доглядає за нею краще, аніж вона. Я чесно захоплююся її папороттю… але черевички, Діано! Як на мене, вони взагалі не схожі на квіти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цієї теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неї робила. Пам’ятаю, як колись називала її «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаєшся додому, але й Зелені Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою і Маріллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Діано.