– А де б ви хотіли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.
Це питання відкрило перед дітьми широке поле для міркувань.
– Вибір невеликий: цей цвинтар переповнений, – відповів Джеррі. – Я, гадаю, хотів би, щоб мене поховали в тому кутку біля дороги. Там я міг би чути, як повз проїжджають екіпажі й перемовляються між собою люди.
– А я б хотіла лежати в тому маленькому виярку під віттям плакучої берези, – мовила Уна. – На тій берізці так полюбляють сидіти пташки, а зранку вони так завзято співають!
– А я – біля Портерів, бо там поховано стільки дітей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотів?
– Я б узагалі не хотів, щоб мене ховали, – відказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цікаві істоти!
– Якими, певно, хорошими були усі ці люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давні панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращі за пресвітеріанців.
– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котів, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалі приносити їх на цвинтар.
– Дурниці, – відказала Фейт. – Люди, поховані тут, були нічим не кращі за решту, Уно. Та коли хтось помирає, про нього можна говорити тільки хороше, бо інакше його привид повернеться й буде тебе переслідувати. Мені про це розповіла тітка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а він просто глянув наче крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? А що є правда? Що Є правда, о, глузливий Пілате?»[7] Тож я й вирішила, що це таки правда.
– Цікаво, чи не повернеться з того світу привид пана Алека Дейвіса й не почне мене переслідувати, якщо я кину камінь в урну на його надгробку? – запитав Джеррі.
– Тебе буде переслідувати пані Дейвіс, – захихотіла Фейт. – Вона дивиться на нас у церкві так, ніби кішка на мишей. Минулої неділі я покривлялася до її племінника, а він скорчив гримасу мені у відповідь, і бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тільки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячої прочуханки. Я і до неї кривлялася б, але пані Еліот сказала мені, що її в жодному разі не можна ображати.
– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав їй язика, і відтоді вона ніколи не лікувалась у його тата, навіть коли її чоловік помирав, – сказав Джеррі. – Цікаво, які ж вони – ті Блайти?
– З вигляду вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти були на станції того дня, коли приїхали молодші Блайти. – А ОСОБЛИВО мені сподобався Джем.
– У школі кажуть, що Волтер – справжнє дівчисько, – сказав Джеррі.
– Я в це не вірю, – відповіла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.
– Ну, зате він пише вірші. Минулого року він здобув нагороду за свій вірш – про це мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Мати Берті думала, що нагорода мала дістатися ЙОМУ, бо ж у нього таке ім’я, але Берті сказав, що, хоч як би його не назвали, він не зміг би писати вірші навіть для порятунку своєї душі.
– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тільки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподіваюся, дівчата виявляться хорошими. Бо більшість тутешніх дівчат мені не подобаються. Навіть ті, що здаються милими й приємними, – такі мляві й капризні! Але двійнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двійнята завжди схожі одне на одного, а вони – різні. Думаю, рудоволоса буде наймилішою.
– Мені сподобалась їхня мама, – зітхнула Уна. Уна заздрила дітям, які мали маму. Їй було лише шість, коли її мати померла, та в неї залишилися дуже дорогоцінні спогади, які вона плекала у своїй душі, наче скарби, – спогади про обійми в сутінках, ранкові ігри, люблячі очі, ніжний голос і найсолодший, найвеселіший сміх.
– Кажуть, вона не така, як інші люди, – сказав Джеррі.
– Пані Еліот каже, що це тому, що вона так ніколи й не виросла, – пояснила Фейт.
– Але ж вона вища за саму пані Еліот!
– Так, так, але в душі – пані Еліот каже, що пані Блайт у душі – досі маленька дівчинка.
– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.
Тепер вони всі почули цей запах. Найприємніший у світі запах линув у спокійному вечірньому повітрі з невеличкої лісистої долини за пагорбом, на якому стояв дім пастора.
– Від цього запаху мені хочеться їсти, – сказав Джеррі.
– А в нас на вечерю був тільки хліб із мелясою, а на обід – наша холодна «одноманітність», – жалібно мовила Уна.
Тітка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати її кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закінчувалася. Цій страві Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманітність», і відтоді в пасторському домі її незмінно називали лише так.
– Ходімо подивимося, звідки долинає цей запах, – сказав Джеррі.
Вони усі підвелися, весело, ніби маленькі цуценята, пробіглися галявиною, перелізли через паркан і помчали вниз по вкритому мохом схилу, слідуючи за тим принадним запахом, що з кожним кроком ставав дедалі сильнішим. За кілька хвилин вони захекано спинились у святая святих Веселкової Долини, де юні Блайти саме збиралися проказувати молитву й приступати до їжі.
Пасторські діти сором’язливо зупинилися. Уна пошкодувала, що вони так необдумано поспішили, але Ді Блайт трималась гідно в будь-якій ситуації. Вона вийшла наперед, дружньо посміхнувшися.
– Гадаю, я знаю, хто ви, – мовила вона. – Ви з пасторського дому, чи не так?
Фейт кивнула, і на щоках у неї з’явились ямочки.
– Ми почули запах вашої форелі, і нам стало цікаво, що тут відбувається.
– Сідайте з нами й допоможіть нам її з’їсти, – запропонувала Ді.
– Певно, у вас немає форелі на стількох людей, – сказав Джеррі, жадібно дивлячись на бляшаний таріль.
– Ні, у нас її повно – по три рибини на кожного, – відповів Джем. – Сідайте.
Більше просити їх не було потреби. Усі вони враз посідали на порослі мохом каменюки й узялись їсти. Бенкетували весело й довго. Нан і Ді, певно, вмерли б зі страху, якби дізналися про те, що добре знали Фейт і Уна, – що Карл у кишені куртки тримав двох мишей. Та вони про це так і не дізналися, тож це їм ніяк і не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обіднім столом? Коли було з’їдено останню форель, пасторські та інглсайдські діти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому. Вони ніби знали одне одного завжди, і так триватиме й надалі. Плем’я Йосипа знайшло собі подібних.
Вони переповіли одне одному своє коротке минуле. Пасторські діти дізналися про Ейвонлі та Зелені Дахи, про традиції Веселкової Долини й про маленький будиночок на березі гавані, де народився Джем. Інглсайдські діти ж почули про Мейвотер, де Мередіти жили до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – півня.
Фейт переважно обурювалася, бо всі глузували з того, що вона приручила півня. Та Блайти їй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.
– Такий гарний півень, як Адам, – нічим не гірший від собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби він був канаркою, ніхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрібного жовтого курчати. Мені його дала пані Джонсон із Мейвотера. Усіх його братів і сестер з’їла ласиця. Я назвала його на честь чоловіка пані Джонсон. А ляльок і котів я ніколи не любила. Коти надто підступні, а ляльки просто НЕЖИВІ.
– А хто живе в будинку он там нагорі? – запитав Джеррі.
– Панна Розмарі та панна Еллен Вест, – відповіла Нан. – Ми з Ді цього літа братимемо уроки музики в панни Розмарі.
Уна дивилася на щасливих двійнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто ніжним для заздрощів. Ох, якби ж і вона могла брати уроки музики! То була одна з мрій її маленького потайного життя. Та нікому таке навіть на думку не спадало.
– Панна Розмарі дуже мила й завжди гарно вдягається, – сказала Ді. – А волосся в неї кольору мелясової цукерки, – задумливо додала вона, бо, як і мати, ніяк не могла змиритися з кольором своїх кіс.