Та Волтерові так і не довелося проказувати молитву – ані довгу, ні коротку. Їх перебили.
– А хто це спускається пагорбом від дому пастора? – мовила Ді.
IV. Пасторські діти
З тітки Марти, як усі й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередіта недарма вважали чоловіком неуважним і дуже до всіх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домі Глен Сент Мері, попри увесь бруд і розгардіяш, панував приємний домашній затишок. Навіть критично налаштовані гленські господині це відчували, а тому їхній осуд мимохіть ущух. Можливо, його чари частково були спричинені випадковим збігом обставин: по сірих, оббитих дошками стінах будинку вилися розкішні виноградні лози, довкола них вільно, наче давні знайомі, з’юрмилися товариські акації та ялини, а з парадних вікон відкривався прекрасний вигляд на гавань і піщані дюни. Та все це було тут і за попередника пана Мередіта, коли пасторський дім був найохайнішим, найчепурнішим і найшанованішим у Глені. Тож своїми чарами дім мав більшою мірою завдячувати новим мешканцям. Тепер у ньому панувала атмосфера веселощів і дружби, його двері завжди були для всіх відчинені, а його внутрішній і зовнішній світи немов поєдналися, взявшись за руки. Єдиним законом, яким керувались у пасторському домі, була любов.
Парафіяни пана Мередіта казали, що він розбестив своїх дітей. І, цілком імовірно, так і було. Беззаперечним було те, що сварити їх він не міг. «У них немає матері», – казав він собі, зітхаючи, коли до нього доходили звістки про якісь особливо кричущі витівки його дітей. Та він не відав нічого й про половину їхніх походеньок. Він належав до секти мрійників. Вікна його бібліотеки виходили на цвинтар, але, походжаючи туди-сюди кімнатою й роздумуючи про безсмертя душі, пастор навіть не здогадувався, що Джеррі та Карл тим часом весело граються в «довгу лозу» посеред надгробків просто в обителі похованих методистів. До пана Мередіта іноді приходило гостре усвідомлення того, що діти його були не так добре доглянуті – і фізично, і морально, – як до смерті дружини, а ще він завжди підсвідомо розумів, що й дім виглядав за господарювання тітки Марти не так, як за життя Сесілії, і їжа була вже не такою смачною. Та загалом пастор жив у світі книжок й абстракцій, а тому, хоч його одяг рідко був вичищений і хоч гленські господині з його блідого виголеного лиця й худорлявих рук зробили висновок, що він недоїдає, та насправді він зовсім не був нещасним.
Якщо цвинтар узагалі можна назвати веселим місцем, то старий методистський цвинтар у Глен Сент Мері був саме таким. Новий цвинтар, по той бік методистської церкви, був місциною охайною й сумною – таким, яким і належить бути цвинтарю, а от старий так довго перебував під ласкавою й милостивою владою Природи, що там стало дуже затишно й приємно.
З трьох боків цвинтар був оточений кам’яним муром, що поріс дереном, із хитким сірим частоколом. За ним рядком росли високі стрункі ялини з густими й запашними гілляками. Мур, зведений першими поселенцями Глена, був достатньо старий, щоб здаватися гарним. Зі щілин у ньому проростали мох і трави, навесні біля його основи майоріли фіалки, а восени він пишався цвітом айстр і золотушнику. Поміж каменями дружньо скупчувалися маленькі кущики папороті, а де-не-де виростав великий лапатий орляк.
Зі східного ж боку не було ні паркана, ані кам’яного муру. Там цвинтар плавно переходив в ялинові насадження, які то підкрадалися ближче до могил, то тікали вглиб, ховаючись серед густого лісу. Повітря тут завжди було наповнене схожими на звуки арфи голосами моря й перегуками старих посірілих дерев, а весняними ранками у вітті в’язів поміж двох церков пташиний хор прославляв життя, а не смерть. Юні Мередіти так любили цей старий цвинтар!
Поміж перехняблених надгробків росли «садові» ялини, плющ і м’ята. Піщаний закуток побіля ялинового гаю геть поріс кущами чорниці. Тут можна було відшукати різноманітні надгробки трьох поколінь – від плоских довгастих червоних плит із пісковику, що височіли на могилах перших поселенців, до страхітливих новомодних «монументів» і задрапірованих урн. Один із найновіших надгробків – із найвищим і найпотворнішим «монументом» на всьому цвинтарі, був зведений у пам’ять про такого собі Алека Дейвіса, який з народження був методистом, але взяв собі за дружину пресвітеріанку з роду Дуґласів і все життя дотримуватися їхніх релігійних приписів. Та коли він помер, вона не наважилася поховати його в самотній могилу на пресвітеріанському цвинтарі по той бік затоки. Усі його родичі були поховані на методистському цвинтарі, тож Алек Дейвіс по смерті повернувся до них, а його вдова втішила себе спорудженням пам’ятника, який вартував більше, ніж будь-який методист міг собі дозволити. Юні Мередіти його терпіти не могли, без жодної на те причини, зате любили старі, плоскі, схожі на лави надгробки, порослі високою травою. З одного з таких надгробків вони й зробили собі лавку, на якій оце зараз і повсідалися. Джеррі, втомившись від гри в «довгу лозу», сидів собі й грав на дримбі. Карл любовно спостерігав за якимсь дивним жуком, на якого щойно натрапив. Уна намагалася зшити ляльці сукенку, а Фейт, спершись на тонкі засмаглі руки, вимахувала босими ногами під мелодію дримби.
У Джеррі було батькове чорне волосся й великі чорні очі, та в нього вони не мерехтіли за мрією, а горіли жвавими вогниками. Фейт же, котра сиділа поруч із ним, носила свою вроду, немов троянда, – безтурботно й розкішно. У неї були золотисто-карі очі, золотисто-каштанові кучері й рожеві щічки. Фейт надто багато сміялася, щоб здобути схвалення в татовій парафії, й одного разу ось так шокувала стару пані Тейлор – невтішну вдову по кількох чоловіках, – коли заявила прямо в церковному притворі: «Світ – це НЕ пелена сліз, пані Тейлор. Він сповнений сміху й веселощів».
Натомість маленька замріяна Уна сміялася нечасто. У її прямих темних косах не видно було пустотливих кучерів, а в синіх мигдалеподібних очах було щось жалісне й задумливе. Її ротик лише зрідка розпливався у несміливій, так само задумливій усмішці. Вона набагато вразливіше сприймала громадську думку, аніж Фейт, і постійно терзала себе думками про те, що щось в їхньому способі життя було неправильне. Їй хотілось усе налагодити, але вона не знала, як. Час від часу вона протирала пилюку на меблях – та лише тоді, коли їй вдавалося знайти ганчірку, бо вона ніколи не лежала в одному й тому ж місці двічі. Коли натрапляла на щітку для одягу, то намагалася почистити батьків найкращий костюм для недільної служби, а одного разу навіть пришила ґудзика грубою білою ниткою. Коли наступного дня пан Мередіт пішов до церкви, усі парафіянки помітили той ґудзик, і ще кілька тижнів Жіноче Товариство допомоги тільки про те й говорило.
Карл мав чисті, ясні темно-сині очі, які дивилися відважно й рішуче, – такі, як були в матері, а ще її каштанове з золотавими вкрапленнями волосся. Він знав усі комашині секрети й мав якусь інстинктивну прихильність до бджіл та жуків. Уна ніколи не любила сідати поруч із ним – бо ж хто його зна, яка ще дивна істота може ховатись у нього за пазухою. Джеррі відмовлявся спати з ним, бо якось Карл узяв зі собою в ліжко маленького вужа. Тому Карл зі своїми чудернацькими друзями спав у своєму старому ліжечку, яке було йому вже закоротке і в якому він не міг випростатися. Може, і добре було, що тітка Марта була підсліпувата й не помічала нічого, коли перестеляла йому постіль. А загалом вони були милою й веселою зграйкою дітлахів, і Сесілії Мередіт, певно, було дуже гірко, коли вона усвідомила, що мусить їх покинути.