Люсі Мод Монтгомері
Рілла з Інглсайду
© Б. Синякевич, переклад українською, 2020
© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
* * *
І. «Нотатки» Глена та інші справи
Був теплий гарний полудень, небом пливли золотаві хмаринки. У просторій вітальні Інглсайду, випромінюючи ауру зловісного задоволення, сиділа Сьюзан Бейкер; на годиннику була четверта дня, і Сьюзан, яка працювала, не покладаючи рук з шостої ранку, відчувала, що чесно заробила годину відпочинку та пліткування. Сьюзан почувалася щасливою, усе на кухні йшло напрочуд добре. Доктор Джекіл – то не пан Гайд[1], він не діяв їй на нерви. Сьюзан зі свого місця з гордістю милувалася клумбою з півоніями, які вона сама посадила й виростила. Вони цвіли так, як жодна інша півонія ще не цвіла в Глен Сент Мері. На клумбі красувалися малинові, сріблясто-рожеві та білосніжні півонії.
Сьюзан була вбрана в нову чорну шовкову блузу, таку ідеальну, що й пані Маршал Еліот таку не одягала, а ще білий накрохмалений фартушок, оздоблений мережкою, вив’язаною складним гачком п’ять дюймів завширшки, не кажучи вже про підібрані вставки. Відтак, Сьюзан, бувши абсолютно впевненою у своєму ошатному вигляді, відкрила свій примірник «Щоденних Справ», приготувавшись читати «Нотатки» Глена, які, як їй щойно сказала панна Корнелія, займали півколонки й описували кожного мешканця Інглсайду. На титульній сторінці газети «Щоденні Справи» великий чорний шрифт заголовку повідомляв про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда чи як там його в місті з чудернацькою назвою Сараєво, але Сьюзан такі неістотні речі не цікавили. Вона шукала щось справді суттєве. Ах, он воно – «Короткі записки з Глен Сент Мері». Сьюзан всілася зручніше, читаючи вголос кожну нотатку, аби отримати максимальне задоволення.
Пані Блайт та її гостя, панна Корнелія, так кликали пані Маршал Еліот, торохкотіли біля відкритого вікна, яке виходило на веранду. Крізь вікно пробивався холодний чудовий бриз, чувся подув ароматів із саду, а з кутка, де звисали виноградні лози, долинало чарівне веселе відлуння сміху та розмов Рілли, панни Олівер та Волтера. Де була Рілла Блайт, там лунав сміх.
У вітальні був ще один мешканець, він скрутився калачиком на підстилці. За ним не потрібно було пильнувати, адже він був доволі самостійним, до того ж його вирізняло те, що то була єдина жива істота, яку Сьюзан справді ненавиділа.
Усі коти незбагненні, але Доктор-Джекіл-та-пан Гайд – коротко «Док», був ще більш незбагненним. У ньому ховалися дві особистості, або, як клялася Сьюзан, у нього вселився диявол. Передовсім було щось таємниче в самій його появі. Чотири роки тому Рілла Блайт мала дорогоцінне любе кошеня, біле, як сніг, з потішним чорним кінчиком хвостика, якого назвали Джек Морозець. Сьюзан його не злюбила, хоча вона й не могла пояснити, чому.
– Я Вам слово даю, пані лікарко, люба, – зловісно сказала тоді вона, – від того кота добра не буде.
– Чому ти так думаєш? – спитала пані Блайт.
– Я не думаю… я знаю, – оце й уся відповідь, якої її удостоїла Сьюзан.
Для решти мешканців Інглсайду Джек Морозець був улюбленцем. Він був дуже чистим, добре доглянутим, на його білій красивій шерсті не було жодної плямки чи цятки; він знав безліч принадних способів муркання й лестощів, а ще був дуже чесним.
А тоді в Інглсайді сталася трагедія домашнього масштабу. У Джека Морозця з’явилися кошенята.
Марно намагатися описати тріумф Сьюзан. Хіба вона не наполягала, що той кіт облудливий, знущається й заманить їх в якусь пастку? От і самі переконалися!
Рілла залишила собі одне дуже гарне кошенятко з надзвичайно гладким глянсовим темно-жовтим хутром із помаранчевими смужками та великими атласними золотистими вушками. Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке ім’я дуже навіть пасувало маленькій грайливій істоті, яка в час свого кошенятства навіть й близько не виявляла свою істинну зловісну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сім’ю, що не варто чекати нічого хорошого від потомків того диявольського Джека Морозця; але на її пророцтва Кассандри ніхто не звернув уваги.
Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловічого роду й ніяк не могли цієї звички позбутися. Тому вони постійно використовували займенники чоловічого роду, хоча й часто виникали кумедні ситуації. Гості дивувалися, коли Рілла звичним тоном промовляла: «Джек і його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай він вилиже тобі шерсть».
– Це неправильно, пані лікарко, люба, – гірко промовляла бідна Сьюзан.
Вона пообіцяла собі завжди звертатися до Джека «воно» чи «біла звірюка», тому хоча б одне серце не заболіло, коли наступної зими «воно» випадково отруїлося.
Через рік «Золотун» стало таким очевидним і невідповідним іменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав історію Стівенсона, замінив ім’я на Доктор-Джекіл-та-пан Гайд. У манері доктора Джекіла, кіт був сонний, ніжний, домашній любитель подушок, якому подобалися пестощі, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив він лежати на спинці й задоволено муркотіти, поки хтось ніжно гладив його кремову шийку. Він був ще тим муркотунчиком, ніколи ще в Інглсайді не було кота, який би так часто й так гарно муркотів.
– Я заздрю котам тільки через їхнє вміння муркотіти, – якось зауважив лікар Блайт, слухаючи звуки мелодії Дока. – То найбільш задоволений звук у світі.
Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарівні. Коли він згортав свій довгий темний закручений хвіст навколо лапок, всідався на веранді й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтів складалося враження, що навіть єгипетський сфінкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталі.
Коли в кота був настрій пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вітром, щось дике спалахувало в його мінливих очах. Перевтілення відбувалося миттєво. Він несамовито хрипів і кусався, коли його намагалися стримати чи погладити. Його хутро наче темнішало, а очі диявольськи блищали. У такі моменти він справді був нереально красивий. Якщо перевтілення ставалося в сутінках, всі мешканці Інглсайду його трішки жахалися. У такі моменти він був страхітливим звіром, і тільки Рілла ставала на його захист, стверджуючи, що він «такий симпатичний підступний кіт». Звичайно, він підкрадався.
Доктор Джекіл любив свіже молочко. Пан Гайд молока б і не торкнувся й рикав над шматочками свого м’яса. Доктор Джекіл спускався сходами надзвичайно тихенько й безшумно. Пан Гайд тупотів, наче незграбний чолов’яга. Кілька вечорів, коли Сьюзан залишалася вдома сама, він «страшно її лякав», як казала вона, таким тупотінням. Іноді він сидів на підлозі посеред кухні й, не мигаючи, блискав на неї очиськами цілу годину. Він вщент руйнував її нерви, проте бідолашна Сьюзан справді відчувала невимовний трепет і просто не могла його вигнати. Одного разу вона наважилася кинути в нього палицю, проте він виклично стрибнув в її вбік. Сьюзан кинулася до дверей і ніколи більше не пробувала зачіпатися з паном Гайдом… хоча іноді розплату за його вчинки ніс невинний доктор Джекіл… Сьюзан ганебно виганяла його зі своїх володінь, куди він наважувався висунути свого носа, і відмовляла йому в кількох улюблених ласощах, яких йому так кортіло.
– Багато друзів панни Фейт Мередіт, Геральда Мередіта й Джеймса Блайта, – читала Сьюзан, смакуючи кожним іменем, – кілька тижнів тому радісно зустріли їх вдома після повернення з коледжу Редмонда. Джеймс Блайт закінчив бакалаврат у 1913 році й щойно завершив перший рік навчання в медицині.