– Фейт Мередіт справді наймиліше створіння, яке я тільки коли-небудь бачила, – прокоментувала панна Корнелія, схилившись над шиттям. – Неймовірно, як ці діти після гостин у Розмарі Вест повертаються до будинку пастора. Люди вже майже забули, якими збиточними були колись. Енн, люба, Ви коли-небудь забудете, як вони поводилися? Просто диво, як добре Розмарі з ними поладила. Вона для них більше друг, аніж мачуха. Усі вони її люблять, а Уна просто обожнює. Що ж до маленького Брюса, Уна для нього просто ідеальна служниця. Звичайно, він приємний. Але Ви коли-небудь бачили, щоб дитя було так схоже на тітку, як він на свою тітку Еллен? Він такий же похмурий і наполегливий. Не бачу в ньому жодної риси Розмарі. Норман Дуґлас завжди стверджував на високих тонах, що лелека готував Брюса для нього й Еллен, а помилково заніс його до будинку пастора.
– Брюс обожнює Джема, – відповіла пані Блайт. – Коли він приїжджає сюди, ходить слідом за Джемом тихенько, наче вірний малий собака, поглядаючи на нього з-під чорних брів. Він ладен заради Джема на все, я цьому дуже вірю.
– А Джем і Фейт стануть парою?
Пані Блайт усміхнулася. Усім було відомо, що панна Корнелія, яка так ненавиділа чоловіків, у похилому віці взялася створювати пари.
– Вони просто добрі друзі, панно Корнеліє.
– Дуже добрі друзі, я певна, – із розумінням підтвердила панна Корнелія. – Я все чула про вчинки молоді.
– Я не сумніваюся, що Мері Венс бачить, чим Ви займаєтеся, пані Маршал Еліот, – багатозначно сказала Сьюзан, – але думаю, соромно говорити про дітей, що створюють пари.
– Дітей! Джему двадцять один, а Фейт дев’ятнадцять, – різко відповіла панна Корнелія. – Не забувай, Сьюзан, що ми, старші люди, не єдині дорослі в цьому світі.
Ображена Сьюзан, яка не могла згадувати про свій вік, не з суєтності, а від страху, що люди подумають, наче вона не може працювати, повернулася до своїх «Нотаток».
– Карл Мередіт та Ширлі Блайт повернулися додому ввечері минулої п’ятниці з Академії Квінз. Ми розуміємо, що Карл матиме практику в школі Гарбоу Гед наступного року, проте певні, що він користуватиметься популярністю та буде успішним вчителем.
– Він в будь-якому випадку навчить дітей усього, що знає про комах, – сказала панна Корнелія. – Він ще навчається у Квінзі, але пан Мередіт та Розмарі хотіли, аби він поїхав до Редмонда цієї осені. Проте Карл має незламний стрижень всередині, він хоче самостійно заробити собі на навчання в коледжі. У нього все буде добре.
– Волтер Блайт, який викладав у Лоубріджі останні два роки, звільнився, – прочитала Сьюзан. – Він хоче вирушити до Редмонда цієї осені.
– А Волтер має достатньо сил, щоб переїхати до Редмонда? – стурбовано спитала панна Корнелія.
– Ми сподіваємося, що до осені матиме, – відповіла пані Блайт. – Пробайдикувати все літо на відкритому повітрі під сонячним промінням піде йому на користь.
– Тиф важко подолати, – співчутливо сказала панна Корнелія. – Особливо, коли Волтер заледве уник небезпеки. Думаю, йому краще ще рік не йти в коледж. Але ж він такий амбіційний. А Ді й Нан теж поїдуть?
– Так. Вони обидві хотіли вчителювати ще рік, але Гілберт думає, їм краще поїхати до Редмонда цієї осені.
– Я цьому рада. Вони пильнуватимуть Волтера й глядітимуть, аби він не надто сильно вчився. Думаю, – продовжувала панна Корнелія, краєм ока глянувши на Сьюзан, – що після такої різкої реакції кілька хвилин тому, небезпечно мені припускати, що Джеррі Мередіт задивляється на Нан.
Сьюзан пропустила це повз вуха, а пані Блайт знову засміялася.
– Люба панно Корнелія, я надто зайнята, правда?… з усіма замилуваннями хлопчиків та дівчаток навколо мене? Якби я сприймала все це серйозно, з розуму б зійшла. Але ж ні… поки що важко усвідомити, що вони виросли. Коли я дивлюся на двох своїх високих синів, аж дивно, як вони могли бути пухкенькими, милими малюками з ямочками, яких я цілувала й пригортала, співала їм колискові ще ніби вчора… ніби вчора, панно Корнелія. Хіба ж Джем не був найдорожчим дитинчам у старому Будинку Мрії? А тепер він бакалавр і уже залицяється до дівчат.
– Усі ми дорослішаємо, – зітхнула панна Корнелія.
– Єдина частинка, яка нагадує мені про мої літа, – відповіла пані Блайт, – це щиколотка, яку я зламала, коли Джозі Пай підбила мене пройтися гребеневим брусом Баррі ще колись у Зелених Дахах. Болить, коли дує вітер зі сходу. Я не можу визнати, що в мене ревматизм. Але таки болить. А щодо дітей, вони та Мередіти запланували весело провести літні канікули, перш ніж повертатися до навчання восени. Вони така весела маленька зграйка. Для них цей дім – то вічний вихор веселощів.
– А Рілла поїде до Квінза, коли Ширлі повернеться назад?
– Ще не вирішили. Я б не хотіла. Її тато думає, вона ще не надто зміцніла… вона переросла свою силу… незвично висока, як на дівчинку п’ятнадцяти років. Я не боюся її відпустити… ну, але жахливо, коли жодної дитини не залишиться вдома наступної зими. Ми з Сьюзан будемо одна з одною боротися, аби розвіяти одноманітність.
Сьюзан у відповідь на цей жарт усміхнулася. Оце ідея боротися з «любою пані лікаркою».
– А сама Рілла хоче поїхати? – спитала панна Корнелія.
– Ні. Правда в тім, що Рілла – єдина дитина, яка не має амбіцій. Я б справді хотіла, щоби вона була хоч трішки амбіційною. У неї взагалі немає жодних серйозних ідей, її праведні прагнення, схоже, уже в минулому.
– А чому Ви так думаєте, пані лікарко, люба? – скрикнула Сьюзан, яка не могла витримати жодного слова проти будь-якого мешканця Інглсайду, навіть від самих мешканців. – Дівчинка гарно проводить час, я вважаю. У неї ще буде вдосталь часу подумати про Латину та Грецьку.
– Я б хотіла побачити в ній хоч дрібку відповідальності, Сьюзан. Ти ж сама прекрасно знаєш, вона зазнається.
– І має на те підстави, – відповіла Сьюзан. – Вона найкрасивіша дівчина Глен Сент Мері. Думаєте, усі ці гарбоуські МакАллістери, Кроуфорди та Еліоти матимуть таку шкіру, як у Рілли, хоча б через чотири покоління? Та де. Ні, пані лікарко, люба, я знаю своє місце, але не дозволю Вам так говорити про Ріллу. Послухайте тільки, пані Маршал Еліот.
У Сьюзан з’явився шанс відповісти панні Корнелії на її втручання в особисте життя дітей. Вона зі смаком прочитала уривок.
– Міллер Дуґлас вирішив не їхати на Захід. Він каже, що старий Острів Принца Едуарда для нього цілком гарне місце, тож він продовжуватиме господарювати на фермі після своєї тітки пані Алек Девіс.
Сьюзан пильно поглянула на панну Корнелію.
– Я чула, пані Маршал Еліот, що Міллер женихається до Мері Венс.
Постріл влучив панні Корнелії просто в серце. Її миловидне обличчя почервоніло.
– Я не дозволю Міллеру Дуґласу вештатися навколо Мері, – чітко вимовила вона. – Він з бідної сім’ї. Його батько був таким собі вигнанцем родини Дуґласів… Вони ніколи насправді не зважали на нього… його мама з тих жахливих Ділліонсів з Гарбоу Гед.
– Здається, я чула, пані Маршал Еліот, що батьків самої Мері Венс не можна назвати аристократами.
– Мері Венс добре виховали, вона кмітлива, розумна, здібна дівчинка, – відповіла таким же тоном панна Корнелія. – Вона так просто не дістанеться Міллеру Дуґласу, повірте мені! Вона знає, що я про це думаю, і ніколине проявить непослух.
– Ну, думаю, не варто Вам хвилюватися, пані Маршал Еліот, адже пані Алек Девіс, як і Ви, проти. Каже, її небіж ніколи не візьме собі за дружину невідому дівчину, як Мері Венс.
Сьюзан повернулася до попередньої теми, відчуваючи, що отримала перевагу в цій словесній сутичці й прочитала ще одну «нотатку».
– Раді повідомити, що панна Олівер залишається викладати ще на один рік. Панна Олівер проведе ще одну чесно зароблену відпустку вдома в Лоубріджі.
– Я така рада, що Гертруда залишиться, – зауважила пані Блайт. – Ми б дуже за нею сумували. Вона так гарно впливає на Ріллу, яка на неї готова молитися. Вони подруги, не зважаючи на різницю у віці.