– Англія сьогодні оголосила війну Німеччині, – повільно промовив Джек Еліот. – Щойно я поїхав з міста, прийшла ця телеграма.
– Боже, допоможи! – прошепотіла Гертруда Олівер, затамувавши подих. – Мій сон… мій сон. Перша хвиля, – вона подивилася на Аллана Далі й спробувала посміхнутися.
– Це Армагедон? – спитала вона.
– Боюся, що так, – серйозно мовив він.
Навколо вибухнув хор вигуків… Здебільшого легке здивування й інтерес. Мало хто зрозумів важливість цього повідомлення… ще менше розуміли, що це означає для них. Незабаром танці поновилися, а задоволений гул був таким голосним, як ніколи. Гертруда й Аллан Далі стиха стурбовано обговорювали новини. Волтер Блайт зблід і покинув кімнату. Надворі він зустрів Джема, що поспішно підіймався сходами.
– Джеме, ти чув новини?
– Так. Волинщик наближається. Ураааа! Я знав, що Англія не залишить Францію в біді. Я намагався вмовити капітана Йосія підняти прапор, але він сказав, що до сходу сонця не варто. Джек сказав, що завтра збиратимуть добровольців.
– Скільки шуму з нічого, – зневажливо промовила Мері Венс, коли Джем пішов. Вона сиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, не те, що не романтичне, ще й вкрай незручне місце для сидіння. Але Мері й Міллер почувалися страшенно щасливими, сидячи на ньому. Міллер Дуґлас був рослий, дужий неотесаний хлопчина, який вважав язик Мері Венс надзвичайно обдарованим, а її невинні очі-зірки – чи не найбільшими в окрузі. Обоє не мали ані найменшого поняття, чому це Джем Блайт хотів вивісити прапор на маяку.
– Ну і що, буде війна в Європі чи ні? Я певна, нас це не стосується.
Волтер подивився на неї й висловив ще одне дивне пророцтво:
– Перш ніж ця війна закінчиться, – чи то сказав, чи що промимрив крізь зуби Волтер, – її відчує кожен чоловік, жінка й дитина Канади… ти, Мері, це відчуєш… відчуєш просто у своєму серці. Ти втиратимеш сльози над кров’ю цієї війни. І прийде волинщик… він гратиме, поки кожен куточок світу не почує його жахливої непереборної музики. Пройдуть роки, перш ніж смерть закінчить свій танок… роки, Мері. У ті роки розіб’ється мільйони сердець.
– Байки! – відповіла Мері, яка завжди так казала, коли не знала, що відповісти.
Вона зовсім не розуміла, що мав на увазі Волтер, але почувалася дуже незручно. Волтер Блайт завжди казав якісь дивні речі. Цей його старий волинщик… вона не чула про нього ще з тих часів, коли вони грали у Веселковій Долині… а тепер він знову з’явився тут. Словом, не подобалися їй ці загальні фрази.
– Ти часом не перебільшуєш, Волтере? – спитав Гарві Кроуфорд, який саме підійшов до них. – Ця війна не триватиме роками… завершиться через місяць чи два. Англія зітре Німеччину з карти й оком не змигне.
– Думаєш, що війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, закінчиться через кілька тижнів? – емоційно промовив Волтер. – Це не якась мізерна битвочка на Балканах, Гарві. Це боротьба на смерть. Німеччина або завоює, або помре. А ти знаєш, що станеться, якщо вона завоює? Канада стане німецькою колонією.
– Думаю, перед цим станеться ще кілька речей, – здвигнувши плечима, мовив Гарві. – Британський військово-морський флот переможе. А в усьому іншому, ми з Міллером зітремо їх у порох, правда ж, Міллер? Жодні німці не посягнуть на нашу Вітчизну, еге?
Гарві, сміючись, побіг вниз сходами.
– Чесно, я думаю, ці хлопці плетуть якісь нісенітниці, – роздратовано мовила Мері Венс.
Вона встала й потягла Міллера до скелястого пляжу. Їм нечасто вдавалося поговорити, Мері постановила, що не дасть собі зіпсути вечір дурними базіканнями Волтера Блайта про всяких волинщиків, німців й інші абсурдні речі. Вони залишили Волтера стояти наодинці біля сходів на скелі й дивитися на красу Чотирьох Вітрів, які його замислені очі зовсім не помічали.
Найкращі моменти вечора для Рілли також закінчилися. Одразу після оголошення Джека Еліота вона розуміла, що Кеннет про неї більше не думає. Вона раптом відчула самотність і сум. А то було гірше, аніж якби він взагалі її не помітив. Невже таке життя – щойно стається щось приємне, щойно ти отримуєш цю радість, воно вислизає з твоїх рук? Рілла пафосно зауважила про себе, що покидала вечірку значно дорослішою, аніж ішла. Можливо, це правда… можливо, таки подорослішала. Хтозна? Не варто сміятися над муками юності. Вони – страшні, адже молодість ще не знає, що «і це пройде». Рілла зітхнула й пожаліла, що зараз не може виплакатися в подушку в себе вдома.
– Втомилася? – спитав Кеннет, м’яко, але байдуже… ох, як байдуже.
Йому справді було байдуже, втомлена вона чи ні, подумала Рілла.
– Кеннете, – наважилася спитати вона, – ти ж не думаєш, що ця війна матиме якесь значення для нас у Канаді, правда?
– Значення? Звичайно ж, матиме для тих щасливих хлопців, які зможуть взяти в ній участь. Я не зможу… дякуючи своїй пошкодженій щиколотці. Невезуха, я так кажу.
– Не розумію, чому ми повинні брати участь у битвах Англії, – скрикнула Рілла. – Вона цілком може справитися сама.
– Проблема не в цьому. Ми – частина Британської імперії. Це питання співдружність. Ми повинні стояти горою одне за одного. А найгірше, що війна закінчиться, перш ніж я зможу хоч якось долучитися.
– Ти хочеш сказати, що справді б пішов у рядах добровольців, якби не твоя щиколотка? – недовірливо спитала вона.
– Звичайно ж, пішов. Побачиш, тисячі підуть. Б’юсь об заклад, Джем піде… Волтер ще надто слабкий для цього, думаю. І Джеррі Мередіт… він піде! А я ще переживав, що не гратиму в футбол цього року.
Рілла була надто здивованою, аби щось відповісти. Джем… і Джеррі! Нісенітниці! Тато й пан Мередіт цього ніколи не дозволять. Вони ще коледж не закінчили. Ох, чому ж Джек Еліот не приберіг ці новини при собі?
Марк Воррен підійшов і запросив її на танець. Рілла пішла, знаючи, що Кеннету байдуже, піде вона чи залишиться. Ще годину тому на піщаному пляжі він дивився на неї так, наче вона була для нього всім світом. А тепер стала ніким. Його думки поглинула Велика Гра, яку імперії зіграють на вкритих кров’ю полях… Гра, у якій жіноцтво не зможе взяти участь. Жінкам, думала нещасна Рілла, доведеться сидіти й заливатися слізьми вдома. Але усе це – дурість. Кеннет не піде… він сам визнав… Волтер не зможе… дякувати Богу…а Джем і Джеррі мають хоч крихту розуму. Вона не хвилюватиметься… вона насолоджуватиметься вечором. Але яким дивним був Марк Воррен! Як він невміло виконував па! Ну чому, Бога ради, ці хлопці намагаються танцювати й не знають азів танцю? І в кого взагалі ноги такі великі, як човни? От він ще й врізався з нею в когось! Ніколи більше вона з ним не танцюватиме!
Вона танцювала з іншими, хоча увесь запал десь зник, і вона відчула, як боляче натерли ноги її туфельки. Кеннет, схоже, пішов… принаймні його ніде не було видно. Її першу вечірку зіпсовано, хоча певний час вона здавалася прекрасною. Голова боліла…ноги горіли. Але найгірше було попереду. Вона спускалася вниз зі своїми друзями, що жили по той бік гавані, до скелястого пляжу, де вони всі ще затрималися на кілька танців. Було прохолодно й приємно, усі втомилися. Рілла сиділа тихо, не беручи участі у жвавій розмові. Вона була рада, коли хтось гукнув, що човни відправляються на інший бік гавані. З маяка долинали звуки сміху. Кілька пар ще кружляли в павільйоні, проте натовп розвіявся. Рілла оглянулася, шукаючи групу Глена. І не побачила нікого. Вона побігла до маяка. Там теж нікого з Глена не було. Налякана, вона кинулася до сходів на скелях, до підніжжя яких поспішали гості з того берега гавані. Вона могла розгледіти човни внизу… де Джем?… де Джо?
– Ну, Рілло Блайт, я думала, ти уже давно поїхала додому, – мовила Мері Венс, шаллю вказуючи на човен, який відпливав протокою.
Ним керував Міллер Дуґлас.
– Де інші? – видихнула Рілла.
– Ну, вони пішли… Джем пішов годину тому… в Уни розболілася голова. Інші попрямували з Джо приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Бачиш… ось вони пропливають через Бірч Поінт. Я не пішла, бо піднялися хвилі, а в мене морська хвороба. Я можу звідси й пішки додому дійти. Це ж півтори милі. Я думала, ти вже пішла. Де ти була?