Серце Рілли завмерло… о, навіть якщо це й фізіологічно неможливо, вона подумала, що таки завмерло. Врешті-решт, він стояв там. Вона зробила висновок, що він не підійде – хоча, хіба не байдуже? Чи побачить він її? Чи зверне на неї увагу? Звичайно, він не запросить її на танець – на це марно й сподіватися. Він думав, що вона просто звичайна дитина. Ще три тижні тому називав її «Павуком», коли якось ввечері приїхав до Інглсайду. Вона тоді плакала зверху на сходах і ненавиділа його. Але серце її завмерло, коли вона побачила, як він перетинає павільйон і йде їй на зустріч. То він іде до неї… справді?… справді?… так, справді! Він дивився на неї… він був тут, біля неї… він уважно дивився на неї зверху вниз, а в його темно-сірих очах було щось таке, чого Рілла ніколи раніше не бачила. Ох, несила витримати! Вечір тривав, як і раніше… навколо кружляли пари танцівників, а хлопці, які не могли знайти собі партнерок, вешталися павільйоном, десь на скелях обіймалися ніжні парочки… ніхто, здавалося, не розумів, яка дивовижна річ щойно сталася!
Кеннет був високим хлопчиною, гарним на вигляд з якоюсь безтурботною витонченістю, на фоні якого інші хлопці виглядали незграбно й дивакувато. Казали, він був надзвичайно розумним, його оточували міські хлопчаки та студенти університету. Він ще мав репутацію серцеїда. Але що йому дісталося, так це сміх, оксамитовий голос, перед яким не могло встояти жодне дівоче серце, і небезпечне вміння слухати так, наче він все життя чекав саме на ці слова.
– Рілла-ма-Рілла? – спитав він низьким голосом.
– Авзеш, – відповіла Рілла й одразу пошкодувала, що не може кинутися зі скель маяка чи просто безслідно зникнути з цього глузливого світу.
Рілла шепелявила в ранньому дитинстві, але то було давно. Тільки коли вона переживала або напружувалася, шепелявлення поверталося. Вона не шепелявила вже цілий рік, а саме в цей момент, коли вона так хотіла виглядати дорослою й витонченою, треба було прошепелявити, як дитина! Яке приниження, вона відчувала, як сльози ось-ось потечуть з її очей. Наступної хвилини вона буде… ревіти… так, просто ревіти… вона хотіла, щоб Кеннет пішов геть… от би він взагалі не підходив до неї! Вечірка зіпсута. Усе перетворилося в порох і попіл.
А він назвав її «Рілла-ма-Рілла»… не «Павук» чи «Дитя» чи «Кішка», як називав її, відколи помітив. Вона зовсім не заперечувала, що він використав ласкаве прізвисько Волтера. У його низькому пестливому голосі воно звучало красиво, з легким наголосом на «ма». Як гарно було б, якби вона не осоромилася. Вона не наважувалася підняти очі, боячись побачити насмішку в його очах. Відтак вона втупилася вниз. Її вії були дуже довгі й темні, повіки – виразні й кремові, тож ефект від того погляду був дивовижний і провокативний. Кеннет відмітив, що Рілла Блайт, зрештою, стане найкрасивішою серед інглсайдських дівчат. Він хотів, аби вона подивилася догори, хотів спіймати знову той короткий, стриманий запитальний погляд. Не було жодних сумнівів, що на вечірці вона була найчарівнішою.
Що він сказав? Рілла просто не повірила власним вухам.
– Потанцюємо?
– Авжеж, – відповіла Рілла.
Вона промовила це з таким рішучим наміром не шепелявити, що слова просто вилетіли з її рота. Знову з’явився хороший настрій. Згода прозвучала так сміливо… так нетерпляче… наче вона була готова на нього стрибнути! Що він про неї подумає? Ох, які страшні речі трапляються, коли дівчина просто хоче проявити себе якнайкраще?
Кеннет провів її поміж інших танцівників.
– Думаю, моя щиколотка дозволить протанцювати принаймні один танок, – промовив він.
– Як твоя щиколотка? – спитала Рілла.
Ох, чому вона не спитала щось інше? Вона знала, йому набридли постійні розпитування про щиколотку. Чула, як він жалівся в Інглсайді – чула, як він говорив Ді, що носитиме на грудях плакат, аби повідомити усім, що він іде на поправку. А тепер вона взяла й спитала про це знову.
Кеннет втомився від розпитувань про свою щиколотку. Але його не так часто питали про це губки з такою милою привабливою ямочкою над ними. Можливо, саме тому він дуже терпляче відповів, що йде на поправку й щиколотка його турбує все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.
– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як ніколи, але доведеться відмовитися від гри в футбол цієї осені.
Вони танцювали разом, а Рілла не помічала, з якою заздрістю дивилася на неї кожна дівчина в залі. Після танцю вони пішли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рівнинну стежку між скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а відтак сіли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як із Нан та Ді. Рілла, не зумівши перебороти незрозумілу сором’язливість, була не надто говірка й думала, що він вважатиме її страшенно дурною, але поза тим усе було чарівно – вишуканість місячної ночі, сяйво моря, крихітні маленькі хвильки, що накочувалися на пісок, прохолодний дивний нічний вітер, що тихо виспівував в траві на гребні дюн, і далека музика, що солодко витала над каналом.
– Веселий ритм місячного сяйва для веселощів русалок, – м’яко процитував Кеннет один із Волтерових віршів.
Він і вона наодинці серед чар звуків та пейзажів! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трішки розумніше, як панна Олівер… ба, якби хоча б говорила так, як до інших хлопців! Але слова не приходили, вона могла тільки слухати й знову й знову мимрити коротенькі звичні фрази. Можливо, її мрійливі очі, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замість неї. У будь-якому випадку, Кеннет не поспішав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалі. Він знайшов для неї місце біля вікна на кухні маяка, сів поруч на підвіконня, поки вона їла морозиво й торт. Рілла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла її перша вечірка. Вона її ніколи не забуде. Кімната відлунювала сміхом і жартами. Красиві молоді оченята виблискували й сяяли. З павільйону долинала мелодія скрипки та ритмічні па танцівників.
Але серед групи хлопців, що зібралися біля дверей і схвильовано щось обговорювали, було неспокійно. Молодий юнак пробився крізь юрбу й став біля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Еліот з того краю гавані… студент медичного факультету університету Макгілла, тихий хлопець, не надто зацікавлений у соціальному житті. Його запросили на вечірку, але не надто розраховували на його прихід, адже йому треба було їхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звідти він мав пізно. Але він був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.
Гертруда Олівер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врешті-решт, вона все-таки насолоджувалася вечіркою, адже зустрілася зі знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнім і значно старшим за більшість гостей, почувався зайвим і з радістю склав компанію цій розумній дівчині, яка говорила про все, що коїлося у світі та різноманітні події із завзяттям і енергійністю справжньої людини. Насолоджуючись приємним товариством, вона й зовсім забула про всі негаразди того дня. Тепер вони раптом повернулися до неї. Які новини приніс Джек Еліот? У пам’яті раптом спливли рядки з вірша «гулянки звуки гупають вночі»… «Та раптом – вслухайтеся! – то похоронні дзвони!»[9]… чому вона згадала про це зараз? Чому Джек Еліот замовк… так, наче йому не було що сказати? Чому він просто стовбичив тут, пильно вдивляючись з важливим виглядом?
– Спитай його… спитай його, – гарячково звернулася вона до Аллана Далі. Але хтось уже спитав. Раптом у кімнаті запала тиша. Мелодія скрипки знадвору змовкла, там теж запала тиша. Здалеку до них долинав стогін затоки… з Атлантичного океану наближався шторм. Дівочий сміх долинав зі скель й одразу розсіювався, наче злякавшись раптової тиші.