Миттєво його обличчя почервоніло, а з очей потекли сльози. Рідина була наче та азотна кислота, і вже після першого ковтка виникало відчуття, що тебе б'ють по голові гумовим кийком. Але печіння майже відразу зникало, і світ виглядав вже не так паскудно. Він вийняв з кишені зім'яту пачку з написом «Сигарети Перемога», дістав цигарку, але з необережності взяв її вертикально, тому весь тютюн висипався на підлогу. З наступною він впорався краще. Він повернувся назад до вітальні та сів за маленький столик зліва від телеекрану. З шухляди столу він дістав перову ручку, пляшечку з чорнилами та товсту записну книжку з червоним корінцем і обкладинкою з мармуровим візерунком.
Телеекран у його вітальні висів чомусь не так, як у всіх. Замість того, щоб розміщуватися, як зазвичай, у торцевій стіні, щоб охоплювати всю кімнату, він був вбудований у стіну навпроти вікна. Збоку від нього була невелика ніша, в якій і сидів зараз Вінстон. Коли будувався цей будинок, вона, ймовірно, призначалася для книжкового стелажу. Втискаючись у цю нішу, Вінстон міг залишатися поза зоною видимості телеекрану. Його, звичайно, було чутно, але поки він залишався у своєму нинішньому положенні, видно його не було, і це головне. Таке незвичайне планування кімнати частково й спонукало його до того, що він збирався зараз зробити.
Але також на це його надихнув записник, який він щойно дістав з шухляди. Це був надзвичайно красивий записник. Трохи пожовклі від віку сторінки були зроблені з щільного гладенького паперу, який не виробляли вже принаймні років сорок. Але Вінстон припускав, що цей записник був набагато старшим. Він побачив його у вітрині маленької крамнички з усіляким старим барахлом у бідному кварталі (в якому саме він вже й не пам'ятав), і одразу ж ним опанувало непереборне бажання заволодіти цією річчю. Взагалі, члени Партії не повинні були ходити за покупками до таких магазинів (їх називали «точки вільної торгівлі»), але цього правила не дотримувалися занадто строго, тому що в таких магазинах були різні товари, такі як шнурки та леза для гоління, які не можна було більше ніде дістати. Вінстон швидко оглянув вулицю, а потім прослизнув усередину і купив цей блокнот за два долари п'ятдесят центів. У той момент він навіть не розумів, навіщо він йому потрібен. З деяким почуттям провини він відніс його додому у своєму портфелі. Навіть якщо він там нічого не напише, вже те, що він володіє такою річчю, компрометувало його.
Зараз він збирався відкрити цей записник. Не те щоб це було протизаконно (нічого не було протизаконним, оскільки законів як таких більше просто не існувало), але якби його хтось застукав за цим заняттям, покаранням звичайно ж була б смерть або, як мінімум, двадцять п'ять років у виправному таборі. Вінстон відковиряв з кінчика пера заводське мастило. Перо було архаїчним інструментом, і зараз рідко використовувалось навіть для підписання документів. Він теж купив його потайки, не зміг втриматися, бо йому здалося, що такий гарний кремовий папір був вартий того, щоб на ньому писали справжнім пером, а не дряпали гострим хімічним олівцем. Насправді Вінстон не звик писати від руки. Крім дуже коротких заміток, він зазвичай все надиктовував, що, звичайно, було неможливо в даній ситуації. Він занурив перо у чорнило і на мить завмер. Усередині нього все здригнулося. Торкнутися паперу ручкою було вирішальним кроком. Маленькими кострубатими літерами він написав:
«4 квітня 1984 р.»…
Він відхилився. Його охопило почуття повної безпорадності. По-перше, він не був точно впевнений, що зараз 1984 рік. Швидше за все, рік був все ж правильний, оскільки він був цілком упевнений, що йому тридцять дев'ять років, і народився він ймовірно у 1944 або 1945 році. В наші дні неможливо було точно визначити дату, завжди була ймовірність помилитися на рік чи два.
Та й взагалі, для кого, власне, він пише цей щоденник? Послання майбутнім поколінням? Його думки на мить закрутилися навколо сумнівної дати на сторінці, а потім він згадав слово з новомови – «дводумство». У цей момент він вперше усвідомив масштаби того, що зараз збирався зробити. Яке ще послання майбутнім поколінням? Це було неможливо за своєю природою. Або майбутнє буде таке саме як сьогодення, і у цьому випадку до нього ніхто не буде дослухатися, або воно буде відрізнятися від того, що коїться зараз, і тоді його писанина буде безглуздою і нікому не потрібною.
Деякий час він сидів, тупо витріщаючись на кремовий папір. Його ступор перервала різка військова музика, що зазвучала з телеекрану. Навіть дивно, що зараз він не просто втратив здатність висловлювати свої думки, але навіть забув, що він взагалі мав намір написати. Кілька тижнів він готувався до цього моменту, і йому ніколи не спадало на думку, що йому знадобиться ще щось, крім сміливості. Саме написання здавалося легким. Все, що йому потрібно було зробити, це перенести на папір нескінченний монолог, який крутився в його голові буквально роками. Але у цей момент весь його словниковий запас вичерпався. Більше того, у нього почала нестерпно свербіти варикозна виразка. Він не наважувався почухати її, тому що після цього вона завжди запалювалась. Секунди цокали, а думки Вінстона були зосереджені лише на порожній сторінці перед ним, свербінні шкіри над щиколоткою, гучному військовому марші, який лунав з динаміку, та легкому сп'янінні, викликаному джином.
І тут раптово він почав щось швидко записувати, напевно, навіть не до кінця усвідомлюючи, що саме він писав. Його невеликий, трохи дитячий почерк стрибав то догори, то донизу по сторінці, спершу він забував лише про великі літери, а потім і про розділові знаки:
«4 квітня 1984 року. Вчора ввечері ходив у кіно. Показують там лише військові фільми. Один був дуже непоганий – про біженців на борту корабля, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри, на яких товстун намагається врятуватися, стрибає у воду і пливе, але його переслідує гвинтокрил: спочатку він борсається у воді, як морська свиня, потім гвинтокрил бере його на приціл, і ось кулі пролітають крізь нього, наче ті макарони через друшляк, а море навколо нього стає рожевим від крові, він швидко тоне, а вода проходить через дірки від куль в його тілі. Публіка просто ревіла від захвату і дико реготала, коли він тонув. Потім на екрані з'явилася рятувальна шлюпка з дітьми, а над нею також кружляв гвинтокрил. у шлюпці була жінка середніх років, можливо вона була єврейкою, вона сиділа спереду човна з маленьким хлопчиком років трьох на руках. цей хлопчик кричав від переляку і ховав голову між її грудей, немов намагався сховатися від небезпеки прямо у ній, а жінка обіймала та втішала його, і весь час прикривала його своїм тілом, хоча сама посиніла від переляку. можливо, вона наївно вважала, що її руки можуть захистити його від куль. потім гвинтокрил скинув 20-кілограмову бомбу прямо на них, і човен розлетівся на друзки. потім з'явився чудовий кадр, який показував, як дитяча рука злітає прямо у повітря, мабуть, на гвинтокрилі була встановлена камера, щоб стежити за тим, що відбувається. з партійних місць пролунав шквал оплесків, але жінка, яка сиділа в частині залі, яка була призначена для пролетаріату, раптом почала піднімати шум і кричати що не можна показувати таке при дітях але вони ж це не прямо при дітях а потім прийшла поліція і вигнала її з кінотеатру я не думаю що з нею щось трапилося адже нікому немає діла до того що говорять ці проли типова реакція пролів вони ніколи…»