Вінстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Він не знав, що змусило його вилити на папір цей потік словесного бруду. Але цікаво було те, що поки він робив це, в його голові спалахнула зовсім інше картина, причому настільки яскраво, що йому здалося, що він навіть зможе її описати. Тепер він зрозумів, що саме цей інцидент і змусив його поспішно втекти додому і почати писати щоденник вже сьогодні.
Сам інцидент стався цього ранку в Міністерстві, якщо звичайно щось настільки туманне і незрозуміле можна назвати «інцидентом». Було близько одинадцятої години ранку, і у Відділі Документації, де працював Вінстон, співробітники якраз витягали стільці зі своїх кабінок і розставляли їх у центрі зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненависті». Вінстон якраз займав своє місце в одному з середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей, яких він знав в обличчя, але ніколи з ними не розмовляв. Першою увійшла дівчина, яку він часто зустрічав у коридорах Міністерства. Він не знав її імені, але знав, що вона працює у Відділі Художньої літератури. Оскільки Вінстон іноді бачив її з забрудненими мастилом руками і гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технічну роботу з обслуговування машин для написання романів. Це була впевнена у собі дівчина років двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодіжної антисексуальної ліги, туго огортав лінію талії її партійного комбінезона, наче навмисно підкреслюючи спокусливі форми її стегон. Вінстону вона не сподобалася ще з найпершої їх зустрічі. І він знав чому. Вона всім своїм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всіх цих партійних збіговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходів, а також загальної благонадійності і стерильності думок. Він не любив майже всіх жінок, особливо молодих і гарненьких. Тому що саме жінки, і в першу чергу молоді, були найбільш фанатичними прихильниками партійних ідеалів, голосніше за всіх вигукували гасла, шпигували за іншими в надії виявити і здати Поліції Думок тих, хто мислив інакше. Але саме ця дівчина здавалася йому більш небезпечною, ніж більшість інших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорі, вона скоса зиркнула на нього, і цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дірку і на мить наповнив його чорним жахом. Йому навіть спало на думку, що вона могла бути агентом Поліції Думок, хоча це і дуже малоймовірно. Проте його охоплювало почуття занепокоєння, змішане з острахом і ворожістю щоразу як вона була десь поруч.
Відразу за нею увійшов О'Брайан, член Внутрішньої Партії, який займав настільки важливу та високу посаду, що Вінстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кімнаті запанувала тиша, коли група людей, яка зібралася навколо стільців, побачила, що до них наближається чорний комбінезон партійної верхівки. О'Брайан був великим, міцним чоловіком з товстою шиєю і жорстоким обличчям, хоча іноді він все ж посміхався (які думки ховалися за тією посмішкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грізну зовнішність, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носі, це було досить мило і якимось дивним чином обеззброювало співрозмовника, адже це надавало зовнішності цього насупленого чоловіка якусь інтелігентність і витонченість. Цей його жест робив його схожим на дворянина вісімнадцятого століття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категоріями). Вінстон бачив О'Брайана близько з десяток разів за майже стільки ж років. Щось у ньому притягувало Вінстона, і не лише тому, що він був заінтригований контрастом між чемними манерами і його борцівською статурою. Скоріше за все це було якесь таємне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стільки на вірі, скільки на надії, що політична ортодоксальність О'Брайана не була ідеальною. Щось у його обличчі неухильно наштовхувало на такі думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партійну неблагонадійність, а просто високий інтелект. Але в будь-якому випадку він виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран і поговорити віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити це своє припущення, та й правду кажучи, не було ніякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, і, вочевидь, вирішив затриматись у Відділі Документації, поки не закінчиться двохвилинка ненависті. Він зайняв місце в одному ряду з Вінстоном, сівши через пару стільців від нього. Між ними сіла невисока світловолоса жінка, яка працювала у сусідній з Вінстоном кабінці. Відразу за ним сіла темноволоса дівчина з червоним поясом.
І ось вже через мить з великого телеекрану у кінці кімнати вирвався жахливий скрегіт, наче працював якийсь незмазанний іржавий механізм. Це був шум, від якого зводило зуби і волосся на потилиці ставало дибки. Двохвилинка Ненависті розпочалася.
Як завжди, на екрані промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннішого та найпідступнішого ворога народу. Де-не-де пролунало шипіння. Маленька рудоволоса жінка скрикнула у пориві страху та відрази. Гольдштейн був бунтівником і зрадником, який колись давно (скільки часу назад ніхто не пам'ятав) був одним з лідерів Партії, майже на рівні самого Старшого Брата, а потім почав вести контрреволюційну діяльність, через що був засуджений на смерть, проте якимось таємничим чином втік і з тих пір десь переховується. Програми двохвилинок ненависті змінювалися кожного дня, але у кожній з них Гольдштейн був головним персонажем. Він був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партії. Усі злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресь та інакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що він все ще живий і виношує свої підступні плани: можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних замовників, а можливо – як періодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самій Океанії.
Діафрагма Вінстона стиснулася у спазмі. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючої суміші емоцій. Це було худорляве єврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся і маленькою борідкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоїсь старечої дурості, і цей його довгий тонкий ніс, на кінчику якого якимось незрозумілим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вівці, і голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партії – атаку настільки перебільшену і спотворену, що навіть дитині було б зрозуміло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподібну, щоб посіяти у комусь не настільки кмітливому, як він, зерно сумніву і наповнити голову бідолахи тривожними думками. Він ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайного укладення миру з Євразією, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки, викрикував, що справжня ідея революції була спотворена – і все це лунало у такій стрімкій манері, яка була свого роду пародією на звичний стиль партійних ораторів, і навіть містила слова новомови. Насправді вона містила навіть більше слів новомови, ніж зазвичай використовував будь-який член Партії у повсякденному житті. І весь цей час, щоб у глядачів не виникало ніяких сумнівів щодо реальної загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекрані марширували нескінченні колони євразійської армії – шеренги міцних абсолютно однакових чоловіків з невиразними азіатськими обличчями. Приглушений ритмічний тупіт солдатських чобіт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.