Даяна просиділа майже годину, розглядаючи іскри світла на тому березі. Але ось по її шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вітерець, і вона зіскочила з парапету, обережно приземлившись на світлу гальку узбережжя.
– Даяно!
До неї наближався Брек, схвильований і розчервонілий після вечірки.
– Даяно! Я хотів тебе познайомити зі своїм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.
Вона похитала головою.
– У мене закололо в скронях, піду нагору.
Підійшовши ближче, Брек помітив, що на її віях колишуться блискучі сльози.
– Даяно, що трапилося?
– Нічого.
– Але щось же трапилося.
– Нічого, Бреку. Але моя тобі порада – будь обережним! Думай, в кого закохуєшся.
– Ти закохана в… Чарлі Еббота?
З неї вирвався химерний, печальний смішок.
– Я? О, Боже, Бреку! Ні! Я ні в кого не закохана. Я не створена для ніжних почуттів. Я й себе більше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумів?
Раптом вона кинулася до будинку, високо піднімаючи спідницю, щоб не намочити її росою. У своїй кімнаті скинула туфлі та звалилася в темряві на ліжко.
– Треба було бути обачнішою, – шепотіла вона собі. – Життя завжди мене карало за легковажність. Спакувала свою любов у бонбоньєрку й піднесла, мов для солодкого частування.
Вікно було відчинене, печальні саксофони на галявині безладно розповідали якусь меланхолійну історію. Чорношкірий хлопець обманював жінку, якій поклявся в коханні. Коханка красномовно його застерігала: не обманюй красуню Джеллі-Ролл, навіть коли шкіра її біліша від кориці…
На столику біля ліжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.
– Так.
– Одну хвилину, будь ласка. Дзвінок з Нью-Йорку.
У голові промайнула гадка, що телефонує Чарлі, але це ж неможливо. Він ще в дорозі.
– Алло, – голос був жіночий. – Це будинок Дікі?
– Так.
– Містер Чарльз Еббот біля вас?
Серце Даяни мовби закрижаніло: цей голос належав білявці з ресторану.
– Що? – запитала вона заціпеніло.
– Будь ласка, я хотіла б негайно поговорити з містером Ебботом.
– Ви… ви не зможете з ним поговорити. Він поїхав.
Пауза. Жіночий голос недовірливо бовкнув:
– Я не вірю.
Даяна міцніше стиснула телефонну слухавку.
– Я знаю з ким розмовляю, – у голосі прорізалася істерична нота. – Мені потрібен містер Еббот. Якщо ви брешете, він дізнається, і це вам просто так не минеться.
– Заспокойтеся, врешті-решт.
– Якщо він поїхав, то куди?
– Я не знаю.
– Якщо його через пів години не буде в мене, я зрозумію, що ви брехали, і тоді…
Даяна поклала слухавку й знову впала на ліжко, надто втомлена від життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявині грав оркестр, і вітерець ніс в кімнату слова:
Ой чи не справді з розуму зійшов?Не говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.
Будь зі мною милим, будь душі поет:Бо я маю вдома кулемет.Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала – якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.
Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.
Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.
У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.
– Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!
Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.
– Нумо, Даймонд Дік! – голосно прошепотіла вона.
Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.
Даймонд Дік! Це ім’я впало одного разу їй в очі на обкладинці «жовтого» журналу, символізуючи її дитячий бунт проти беззубого існування. Даймонд Дік тримав вухо насторожі, жив за власними законами, судячи про все по-своєму. Коли правосуддя зволікало, він вистрибував на сідло й галопом мчав у передгір’я, бо, керуючись безпомилковим інстинктом, був вищим та розумнішим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнім і безмежно справедливим. А заповідь, якої він дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторінках, полягала перш за все в тому, щоб захистити свої володіння.
Через півтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мієль». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачів, а сонмище пар у вечірніх туалетах проводили Даяну цікавими поглядами, коли та прослизнула у двері. Усередині вона відразу звернулася до метрдотеля.
– Ви знаєте таку дівчину, Елейн Рассел?
– Так, міс Дікі. Вона в нас частий гість.
– А чи не підкажете, де вона мешкає?
Метрдотель задумався.
– Дізнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспішаю.
Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безліч разів, з різними супутниками. Раніше вона ніколи не зверталася до нього з проханнями.
Метрдотель поспіхом обшукував поглядом зал.
– Сідайте, – запропонував він.
– Не варто. Краще покваптеся.
Метрдотель перетнув залу й щось прошепотів чоловікові за одним зі столиків. Незабаром він повернувся з адресою, це була квартира на 49-й вулиці.
У машині Даяна подивилася на наручний годинник: наближалася північ, дуже вдалий час. Її заворожувало очікування відчайдушних, небезпечних пригод, усе, що оточувало – мерехтливі вивіски, блискавично швидкі таксі, зірки у вишині – дихало романтикою. Либонь, з численних перехожих, лиш вона заслужила на те, щоб пережити авантюру цієї ночі – першу з часів війни.
Різко звернувши на 49-ту Східну вулицю, вона почала розглядати будинки по обидва боки. Ось той, що треба:
з вивіскою «Елксон», широким порталом, звідки непривітно струменіло жовте світло. У вестибюлі чорношкірий юнак-ліфтер запитав її ім’я.
– Скажіть, що має забрати пакет із кіностудії.
Ліфтер з шумом включив панель виклику.
– Міс Рассел? Тут прийшла леді, каже, щоб ви забрали пакет з кіностудії.
Пауза.
– Он як… Гаразд, – він обернувся до Даяни. – Вона не очікувала на пакет, але віднести можна, – оглянувши її, ліфтер раптом спохмурнів. – Так у вас і немає пакета.
Нічого не відповівши, Даяна увійшла в кабіну, ліфтер ступив за нею та з черепашачою неквапливістю зачинив двері…
– Перші двері направо.
Даяна почекала, поки ліфт став спускатися, потім постукала. Її пальці міцно обхопили пістолет у кишені блейзера.
Стрімкі кроки, сміх; двері відчинилися, і Даяна рішуче увійшла.
Квартирка була маленька: спальня, ванна, кухня в рожевих і білих тонах, просочені ароматами тижневого приготування страв. Двері відчинила сама Елейн Рассел. Одягнена по-вечірньому, через руку перекинута смарагдова елегантна накидка. Чарлі Еббот лежав в єдиному м’якому кріслі й пив коктейль.
– Що в біса таке? – скрикнула Елейн.
Різким рухом Даяна зачинила за собою двері; Елейн, роззявивши рот, відступила.
– Доброго вечора, – холодно привіталася Даяна. Тут у неї в голові спливла фраза з забутого бульварного роману. – Сподіваюся, я вам не завадила.