– Чарлі! – вигукнула Даяна. – Де твоя валіза?
– Я ж до вас тільки на обід, на ніч залишитися не зможу.
Даяна помітила, що він тверезий, але вигляд безжально вказував на те, що потрібно похмелитися. Взявши Чарлі за руку, вона відвела його до двомісного автомобіля з червоними колесами, припаркованого неподалік.
– Залазь і сідай, – скомандувала вона. – Здається, що зараз звалишся з ніг.
– Та я ще ніколи не почувався так добре, як сьогодні.
Даяна криво всміхнулася.
– Навіщо тобі сьогодні повертатися?
– Обіцяв… сьогодні в мене назначена зустріч, ти ж знаєш…
– Ой, та почекає вона! – фиркнула Даяна. – Виглядає так, мовби не надто зайнята справами. Хто вона взагалі така?
– Я щось не розумію, чому це тебе взагалі цікавить, Даймонд Дік?
Почувши звичне прізвисько, вона спалахнула:
– Мене цікавить все, що стосується тебе. Хто вона, та дівиця?
– Елейн Рассел. Працює десь… у кіно.
– Виглядає благенько, – промовила Даяна задумливо. – Я постійно про неї згадувала. У тебе теж вигляд не кращий. Що ти з собою робиш: чекаєш, поки почнеться нова війна?
Вони завернули в під’їзну алею великого, безладно спланованого будинку на набережній. На галявині встановлювали брезентовий навіс для танців.
– Дивися! – Даяна вказала на юнака в бриджах, що стояв на бічній веранді. – Це мій брат Брек. Ви не знайомі. Він приїхав із Нью-Гейвена на великодні канікули. Сьогодні в нього танцювальна вечірка.
Зі сходинок веранди їм назустріч зійшов вродливий юнак років вісімнадцяти.
– Він вважає, що ти найвизначніша людина на планеті, – прошепотіла Даяна. – Прикинься, що ти славний зі всіх найславніших.
Коли обох знайомили, трималися вони ніяково.
– Літали нещодавно? – швидко вирвалося в Брека.
– Кілька років вже не літав, – зізнався Чарлі.
– Під час війни я ще малим був, – поскаржився Брек, – але цього літа спробую отримати льотну ліцензію. Це єдине, заради чого варто жити… маю на увазі польоти.
– Ну так, мабуть, – Чарлі трохи розгубився. – Я чув, що на сьогодні ви запланували вечірку?
Брек недбало махнув рукою.
– А, просто збереться ціла купа сусідів. Для вас ця вечірка здасться жахливо нудною – після того, що ви побачили.
Чарлі безпорадно повернувся до Даяни.
– Ходімо, – засміялася вона. – Ходімо в будинок.
Місіс Дікі зустріла їх в холі й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойності. Всі в будинку поводилися з ним шанобливо, і, чого б не торкалася бесіда, у ній так чи інак з’являлася тема війни.
– Чим ви тепер займаєтеся? – запитав містер Дікі. – Перейняли бізнес від батька?
– Від бізнесу нічого не залишилося, – відповів Чарлі відверто. – Я так, сам по собі.
Містер Дікі трохи подумав.
– Якщо у вас немає якихось планів, ви могли б цього тижня зайти до мене в офіс. Маю для вас невеличку пропозицію, либонь, вас ще й зацікавить.
На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрібна. Він не каліка, а війна вже п’ять років як закінчилася. І всі подібні розмови припинилися теж.
Після танців обіцяли вечерю, і перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлі з Даяною, а також містером та місіс Дікі розділили трапезу нагорі, у бібліотеці. Атмосфера під час споживання їжі була незатишною, говорив переважно містер Дікі, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обід закінчився й вони з Даяною випливли на оточену сутінками веранду, Чарлі відчув полегшення.
– Чарлі… – Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. – Не повертайся сьогодні в Нью-Йорк. Побудь зі мною кілька днів. Мені потрібно з тобою поговорити, а сьогодні, через вечірку, я не можу налаштуватися на розмову.
– Я приїду знову… цього тижня, – відсторонено відповів він.
– Але чому б тобі не залишитися?
– Я обіцяв повернутися об одинадцятій.
– Об одинадцятій? – Даяна подивилася на нього з докором. – Виходить, що ти повинен доповідати тій дівиці про те, як і з ким проводиш вечори?
– Вона мені подобається! – обурився він. – Я не дитина, Даймонд Дік, і мені здається, ти занадто багато собі дозволяєш. Я думав, ти остаточно перестала цікавитися моїм життям ще п’ять років тому.
– Ти не залишишся?
– Ні.
– Добре… тоді в нашому розпорядженні всього одна година. Пішли звідси, посидимо на парапеті біля затоки.
Разом вони ступили в глибокі сутінки, наповнені густим запахом солі й троянд.
– Пам’ятаєш, коли ми востаннє ходили кудись разом? – шепнула Даяна.
– Ну… ні. Не пригадую. Коли це було?
– Немає значення, якщо ти забув.
На набережній Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.
– Весна, Чарлі.
– Знову.
– Ні, просто весна. «Знову» шепоче про старість, – Даяна завагалася. – Чарлі…
– Так, Даймонд Дік.
– Я всі ці п’ять років чекала нагоди з тобою поговорити.
Краєм ока вона помітила, що Чарлі хмуриться, і змінила тон.
– Де ти збираєшся працювати, Чарлі?
– Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний.
– Ти хочеш сказати, єдина робота, до якої ти цілком придатний, це військова справа.
– Так, – злегка зацікавившись, Чарлі повернувся до Даяни. – Війна для мене все. Це здасться дивним, але про ті дні я згадую як про найщасливіші у своєму житті.
– Розумію, про що ти, – повагом промовила Даяна. – Таких безпощадних переживань і драматичних подій у житті нашого покоління більш не буде.
Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлі знову заговорив, його голос дещо тремтів.
– За час війни я дещо втратив – втратив частинку себе, яку, навіть якщо захочу, вже не повернути. У певному сенсі це була моя війна, а не можна ж ненавидіти те, що тобі належало, – раптом він повернувся до Даяни. – Даймонд Дік, нумо, зізнайся: ми ж кохали одне одного, і мені здається… зараз цей спектакль розігрувати безглуздо.
Вона судомно зітхнула.
Так, – слабким голосом погодилася Даймонд Дік, – зізнаюся.
– Я зрозумів твої наміри, і не сумніваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тільки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кількома фразами з давньою любов’ю.
– Це зозла.
Чарлі кинув пильний погляд на Даяну.
– Брехня, Даймонд Дік. Хоч… навіть, коли б ти й кохала мене, вже нічого немає значення. Я вже не та людина, що була п’ять років тому – хіба ти не бачиш? І зараз, всі ночі, осяяні місячним сяйвом, я проміняв би на випивку. Здається, я більше навіть не здатен кохати таку дівчину, як ти.
Даяна кивнула.
– Зрозуміло.
– Чому ти не вийшла за мене п’ять років тому, Даймонд Дік?
– Не знаю, – відповіла вона, трохи помовчавши. – Я схибила.
– Схибила! – ображено повторив він. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парі чи рулетка.
– Ні, це не були ігри.
Хвилину тривала тиша – потім Даяна обернулася до Чарлі. Очі її блищали.
– Не поцілуєш мене, Чарлі? – запитала вона прямо.
Він відсахнувся.
– Це що, так важко? Раніше я ніколи не просила чоловіка мене поцілувати.
Чарлі скрикнув і зіскочив з парапету.
– Я – в місто, – промимрив він.
– Гаразд, коли тобі вже так огидне моє товариство.
– Даяно, – Чарлі підійшов ближче, обійняв її коліна й заглянув в очі. – Ти ж знаєш, якщо я тебе поцілую, мені доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоєї доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І після твого поцілунку я не зможу повернутися… до іншої дівчини.
– Прощай, – раптом кинула вона.
Чарлі завагався, потім безпорадно запротестував:
– Ти ставиш мене в незручне становище.
– Прощай.
– Послухай, Даяно…
– Будь ласка, йди.
Він повернувся й швидко пішов до будинку.
Даяна сиділа нерухомо, вечірній бриз грайливо куйовдив її шифонову сукню. Місяць вже зійшов вище, а затокою плив трикутник сріблястої луски, ніжно здригаючись під жорсткий металевий бренькіт банджо на галявині.
Нарешті люба самота – нарешті. Не залишилося навіть примари, супровідника на шляху крізь роки. Можна скільки душі завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срібло зірок по всьому небу за мить потьмяніло.