В цей момент на східцях веранди з’явився Гюго й крикнув:
– Біла леді із заднього двору запитує мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що мені їй відповісти?
– Скажи: «Так, мем, будьте ласкаві», – наказав господар. І тільки-но Гюго зник, він довірливо зізнався Амантіс: – Цей хлопчина зовсім нічого не тямить. Нічого не хоче робити, допоки я йому не дозволю. Я його виховав, – не без гордості додав він.
Коли принесли сандвічі, містер Пауелл встав. Він не звик до білих слуг і очевидно очікував на те, що їх зазнайомлять.
– Ви заміжня леді? – запитав він Амантіс, коли служниця вийшла.
– Ні, – відповіла вона й і з присутньою вісімнадцятирічній дівчині впевненістю додала: – Я стара діва.
Він знову ввічливо розсміявся.
– Ви маєте на увазі, що ви – світська дівчина?
Вона похитала головою. Зі збентеженим захватом містер Пауелл помітив, що жовтизна її волосся нагадує золото.
– Хіба цей древній будинок підходить для світської дівчини? – весело пролопотіла вона. – Зовсім ні. Я – сільська дівчина. Рум’янець – дійсно справжній, принаймні при денному світлі. Залицяльники – перспективні молоді цирульники зі сусідніх сіл, до рукавів їхніх піджаків постійно чіпляється якесь волосся.
– Вашому батьку не слід дозволяти вам посиденьки із сільськими цирульниками, – зневажливо мовив гість і задумався: – Вам треба вийти в нью-йоркський світ.
– Ні, – Амантіс сумно похитала головою. – Я надто симпатична. Аби стати світською дівчиною в Нью-Йорку, треба мати довгий ніс, випнуту щелепу та сукню, як в актрис із п’єс трирічної давності.
Джим почав ритмічно постукувати стопою по підлозі веранди, і через секунду Амантіс усвідомила, що несвідомо повторює за ним.
– Зупиніться! – наказала вона, – не змушуйте мене робити це.
Він глянув вниз на свої стопи.
– Вибачте, – соромливо попрохав він. – Я і не помітив… у мене просто звичка така.
Напружену бесіду перебив Гюго, що з’явився на східцях веранди, тримаючи в руках молоток та жменю цвяхів.
Містер Пауелл неохоче встав та глянув на годинника.
– Чорт забери, нам пора, – промовив він, спохмурнівши. – Слухайте. А чи б хотіли ви стати нью-йоркською світською леді, відвідувати всякі там бали й так далі, про що пишуть у книгах – як там панство розкидається грішми?
Дівчина зацікавлено глянула на нього.
– Твоя родина знайома з людьми із вищого світу? – продовжував він.
– У мене лиш батько, і, розумієте, він суддя.
– Це погано, – погодився він.
Амантіс якимось чином вилізла із гамака, й обоє пліч-о-пліч рушили до дороги.
– Гаразд, тоді я буду на сторожі й повідомлю що можна зробити, – наполягав Джим. – Такій красуні, як ви, необхідно жити серед людей вищого рангу. Розумієте, може виявитися, що ми з вами рідня, а нам, Пауеллам, слід триматися разом.
– Що ви збираєтеся робити в Нью-Йорку?
У цю хвилю вони були вже майже біля воріт, і гість вказав на два сумовиті останки свого авто.
– Водити таксомотор. Ось цей, що перед вами. Тільки він постійно розвалюється на частини.
– І ви гадаєте заробляти цим в Нью-Йорку?
Джим з непевністю зиркнув на неї.
Такій вродливиці варто врешті опанувати себе та перестати труситися, як осиковий лист, над кожною дрібницею.
– Так, мем, – відповів він з гідністю.
Амантіс споглядала, як господар зі слугою прикріплювали верхню частину авто до нижньої, як злісно колотили їх цвяхами. Опісля містер Пауелл взявся за кермо, а його камердинер вмостився поруч із ним.
– Превелике вам вдячний за гостинність. Передайте привіт вашому батьку.
– Передам, – запевнила вона. – Навідайте мене, коли вас не налякає присутність перукаря в кімнаті.
Помахом руки містер Пауелл відкинув таку неприємну думку.
– Ваше товариство завжди для мене буде чарівливим, – і, аби заглушити зухвалість своїх прощальних слів, з надією увімкнув мотор. – Ви найвродливіша дівчина зі всіх північанок, яких я зустрічав тут, – інші вам і в служниці не годяться.
Двигун застогнав, забряжчав, і містер Пауелл із південної Джорджії на власному авто, із власним камердинером, з власними цілями та у власній хмарі пилу продовжив подорож на Північ, аби провести там літо.
II
Амантіс думала, що більш ніколи його не зустріне. Струнка й прекрасна, вона повернулася у свій гамак, ледь розтулила ліве око назустріч червню, затим закрила його та із задоволенням повернулася в країну снів.
Втім одного дня, коли літній плющ вже встиг оповити хиткі боки червоної гойдалки на газоні, містер Джим Пауелл, штат Джорджія, повернувся з шумом в її життя. Вони, як і тоді, всілися на розлогій веранді.
– У мене з’явився грандіозний план, – повідомив він їй.
– Ви, як і збиралися, працювали таксистом?
– Так, мем, та бізнес з цього поганенький. Я чергував біля всіх цих готелів та театрів, проте пасажирів не дочекався.
– Жодних?
– Ну, одного вечора декілька п’яних молодиків всілися до мене, та тільки-но я рушив з місця, як авто розвалилося на частини. А наступного вечора дощило й інших таксі не було, то до мене сіла леді: сказала, що до неї довго пішки добиратися. Та на пів шляху змусила мене зупинитися й вийшла з авто. Так і побрела під дощем – певно, з розуму зійшла. Доволі специфічна публіка в Нью-Йорку.
– І ви повертаєтеся додому? – співчутливо запитала Амантіс.
– Ні, мем. У мене зародилася ідея, – його голубі очі звузилися. – Цей ваш перукар, з волоссям на рукавах, бував у вас?
– Ні. Він… він більше не приходить.
– Ну, тоді першочергово я б хотів залишити своє авто у вас. Його колір не підходить для таксі. В оплату за збереження можете їздити на ньому скільки завгодно. Нічого поганого з ним не станеться, тільки майте з собою напоготові молоток та цвяхи.
– Я про нього попіклуюся, – перебила Амантіс, – та куди ж-бо ви зібралися?
– Саутгемптон. Це, мабуть, найпривабливіше місце з усіх тих, що поблизу – туди я й зібрався.
Амантіс від здивування стрибнула на ноги.
– І що ви там робитимете?
– Слухайте, – Джим довірливо прихилився до неї. – Ви справді хотіли б стати нью-йоркською світською леді?
– Ще і як.
– Це все, що потрібно було вияснити, – нерозбірливо озвався він. – Ви просто пару-трійку тижнів чекайте тут, на цій веранді… і спіть собі. А якщо навідуватимуться до вас перукарі з волоссям на рукавах, то гоніть їх. Кажіть, що спати хочеться.
– А потім що?
– Потім пришлю вам звістку. Повідомите старому батечку, що він може судити всіх, кого хоче, проте за танці не посміє. Мем, – продовжував він рішучим тоном, – Світськість! Та через місяць я забезпечу вам таку світськість, що й зроду вам не снилася.
Далі Джим волів не говорити нічого. Тримався він так, що можна було подумати: він доставить Амантіс до моря розваг й почне зі всієї сили занурювати її туди зі словами: «Ну як, мем, вам достатньо весело? А чи не підкинути більше розваг, мем?»
– Що ж, – протягнула Амантіс, ліниво міркуючи, – розкіш липневого й серпневого сну мало з чим зрівняється, та якщо напишете листа, я із задоволенням заскочу в Саутгемптон.
Джим щасливо схопився за пальці.
– Світськість, – запевнив її своїм командним тоном, – яка вам і не снилася.
Через три дні у двері громіздкого й приголомшливого маєтку Медісон-Харлан в Саутгемптоні постукав молодик із жовтим пером у солом’яному капелюсі. У дворецького він запитав, чи в будинку проживають юні особи віком від шістнадцяти до двадцяти. Йому відповіли, що опису відповідають міс Женев’єва Харлан та містер Рональд Харлан, опісля чого гість простягнув дворецькому незвичайну картку та спокусливим джорджіанським діалектом попрохав ознайомити з нею вищезгаданих осіб.
У результаті він цілу годину тет-а-тет бесідував із містером Рональдом Харланом (учнем школи Хіллкіс) та міс Женев’євою Харлан (доволі відомою відвідувачкою Саутгемптонських балів). Коли він покидав маєток, у руках у нього була коротка записка, в якій вгадувався почерк міс Харлан і яку, разом зі своєю своєрідною карткою, він простягав вже в сусідньому великому маєтку. Особняк належав сімейству Кліфтон-Гарно. Магічним чином він домігся бесіди зі схожою аудієнцією.