Фрэнсис Фицджеральд - Гітара, кості, кастет стр 3.

Молодик простував далі: стояв спекотний день, чоловікам у публічних місцях не дозволялося знімати свої піджаки, та Джим, житель найпівденнішої Джорджії, наприкінці своєї подорожі залишався таким же свіжим і бадьорим, як і на початку. Того дня він відвідав десять маєтків. Кожен, хто слідував би за ним, прийняв би його за досить обдарованого бутлегера з продукцією вищого ґатунку.

Прохання побачитися саме з юними членами сім’ї звучало так незвично, що навіть найбільш суворі дворецькі втрачали закостенілу пильність. Коли він покидав маєтки, уважний спостерігач помітив би, що кожного разу групка зацікавлених очиць супроводжувала його до виходу, а піднесений шепіт натякав про наступну зустріч.

Наступного дня він відвідав дванадцять будинків. Саутгемптон був надзвичайно великим: він міг би ходити так ще тиждень, не зустрівши двічі одного й того ж дворецького – та цікавили його лише багаті, розкішні особняки.

Третього дня Джим зробив те, що у свій час радили багатьом, та небагато робили, – він винайняв зал. Либонь, йому підказали мешканці громіздких особняків віком від шістнадцяти до двадцяти.

Орендований зал колись був «Приватною гімназією містера Сноркі для джентльменів». Він розташовувався над гаражем південної частини Саутгемптона і в дні своєї колишньої слави, мушу повідомити із жалем, був тим місцем, де джентльмени під пильним наглядом містера Сноркі виправляли наслідки бурхливо проведеної ночі. Зараз зал занедбали – містер Сноркі закинув цю справу, виїхав з міста та помер.

А зараз ми пропустимо три тижні, протягом яких, припустимо, проєкт, пов’язаний з орендою залу та відвідинами дюжини найбільших особняків у Саутгемптоні, йшов своїм мирним шляхом.

Одразу перейдемо до того липневого дня, коли містер Джим Пауелл відправив телеграму міс Амантіс Пауелл.

У ній говорилося те, що, якщо міс все ще прагне розкошів вищого суспільства, то їй слід прибути в Саутгемптон найшвидшим потягом. А він зустріне її на вокзалі.

У Джима вільного часу не було, тож, коли вона не прибула у вказаний час, він не став її чекати. Джентльмен припустив, що Амантіс прибуде іншим потягом, розвернувся, зібравшись надолужити свій проєкт… і… і зустрів її у дверях вокзалу; вона ввійшла з вулиці.

– Але ж… як ви…

– Ну, – відповіла Амантіс, – я приїхала сьогодні зранку, та не хотіла вас турбувати, тому знайшла досить пристойний, якщо точніше, нудний пансіон на Оушен Род.

Вона зовсім не скидалася на ту мляву Амантіс у гамаку на веранді, думав він. Дівчина вдягнула блідо-голубий костюм та маленький ошатний капелюшок, прикрашений закрученим пером, – виглядала майже так, як молодиці віком від шістнадцяти до двадцяти, які останнім часом повністю заволоділи його увагою. Авжеж, вона неодмінно потоваришує з ними.

Глибоко вклонившись, він запросив її в таксі та всівся поруч.

– Чи не час для розкриття вашого плану? – запитала вона.

– Вся справа в тутешніх світських панянках, – він безтурботно змахнув рукою. – Тепер я знаю всіх!

– А де ж вони?

– Зараз вони із Гюго. Пам’ятаєте? Це мій камердинер.

– Із Гюго? – очі її з подиву заокруглилися. – Чому? Про що це ви?

– Ну, тепер у мене тут щось на кшталт школи… у вас це, напевно, так називається.

– Школа?

– Взагалі-то це Академія. Я – директор. Це я її сформував.

І, ніби збиваючи термометр, витрусив із піджака картку.

– Гляньте.

Вона взяла візитку. Великими літерами на ній було написано:

Вона здивовано глянула на картку.

– Гра в кості, кастет і гітара? – перепитала зі страхом.

– Так, мем.

– Що це значить? Ви… ви продаєте це?

– Ні, мем. Я цьому навчаю. Це моя робота.

– Гітара, кості, кастет? А що таке М. ДЖ. Н.?

– Це – «Магістр джазових наук».

– Але що це таке? Що за науки?

– Що ж, як би вам пояснити. Одного вечора, коли я був в Нью-Йорку, то розмовляв з одним п’яним молодиком. Він сів до мене в авто. Гуляв з якоюсь світською панянкою – і загубив її.

– Загубив?

– Так, мем. Думаю, він забув про те, де її загубив. І, звісно, неабияк розхвилювався. Ну, я й подумав, що в такий час життя цих дівчат… ну, світських дівчат… сповнене небезпек, тому курс мого навчання розкриває способи захисту проти цих загроз.

– Ви вчите їх, як користуватися кастетом?

– Так, мем, якщо це необхідно. Наприклад, візьмімо дівчину, котра приходить в кафе, в якому їй краще було б не з’являтися. Затим її кавалер випиває трохи більше, ніж слід, і засинає, а тим часом до неї підходить інший зі словами «Привіт, крихітко!», чи що там зазвичай тутешні серцеїди говорять. Що їй робити? Панянка не може кричати, бо тепер справжні леді не кричать. Ні-ні! Вона лиш засовує руку в кишеню, надіває на руку захисний кастет фірми «Пауелл», дівочий розмір, виконує один рух, який я називаю Світський Хук, і оп-па! Цей здоровило опиняється на підлозі.

– Ну… ну а гітара для чого? – з тривогою прошепотіла Амантіс. – Що, слід ще комусь вцідити нею?

– Боже збав, мем! – з жахом вигукнув Джим. – Ні. Жодну леді в моїй Академії не напучують підіймати гітару на кого б там не було. Я навчаю їх гри. Ух! Ви б почули. Після кількох уроків можна подумати, що декотрі з них – темношкірі!

– А кості?

– Кості? Вони мені, як рідні. Мій дід був тим ще гравцем. Я навчаю їх як ними грати. Захистимо не тільки людину, але й гаманець.

– А учні у вас є?

– Мем, у мене навчаються найкращі та найзаможніші люди зі всього міста. Та я ще не все вам розповів. Вони знають – що таке «джоллі-Ролл» та «схід над Міссісіпі». А одна пані прийшла й повідомила, що хоче навчитися клацати пальцями. Маю на увазі клацати так, як всі люди. Сказала, що з дитинства так і не навчилася. Я дав їй пару-трійку уроків і оп-па! Її батько пожалівся, що піде з дому.

– І як часто проходять заняття?

– Тричі на тиждень. Ми якраз туди їдемо.

– А я яким боком?

– Ну, ви просто будете однією з моїх учениць. Я повідомив їм, що ви з дуже благородної сім’ї родом із Нью-Джерсі. Не говорив, що ваш батько – суддя, я збрехав, що він володіє патентом на рафінад.

Вона роззявила рота.

– Отже, все, що вам слід робити, – продовжував він, – це вдати, що у вічі не бачили жодного перукаря.

Зараз вони під’їхали до південного краю міста, й Амантіс помітила ряд автомобілів, припаркованих перед двоповерховою будівлею. Машини були присадкуваті, великі, ошатні та блискучі. Ці авта вироблялися спеціально для розв’язання проблем мільйонера, які морочили собі голову над тим, що подарувати синкам на їхнє вісімнадцятиріччя.

Затим, вузькими східцями, Амантіс піднялася на другий поверх. На дверях, з яких долинала музика та смішки, красувався надпис:

– Запрошую вас, – мовив директор, розчахнувши перед нею двері.

Амантіс опинилася у великій, просторій кімнаті, наповненій дівчатами та хлопцями приблизно її віку. Спочатку їй здалося, що перед нею своєрідна сцена післяобіднього чаювання, та через деякий час вона усвідомила, що вся процедура підкоряється певному мотиву та схемі.

Учні були поділені на групи, одні сиділи, навколішки, інші стояли, та всі з головою поринули у свої заняття. Пів дюжини молодих леді зібралися в коло навколо якихось невидимих предметів; їхні голоси, суміш криків та вигуків, – жалібних, прохальних, благальних, заклинальних, великостраждальних – звучали теноровою партією, фоном якої слугував містичний стукіт.

Біля дівчат четверо молодиків оточили темношкірого юнака; ним виявився не хто інший, як недавній камердинер містера Пауелла. Юнаки, якимись неспорідненими фразами, кричали на Гюго, виражаючи широку гаму емоцій. Їх голоси то зростали до ремствування, то спадали й звучали розслаблено й тихо. Кожного разу Гюго відповідав їм: то схвалював, то виправляв, то критикував.

– А що вони роблять? – прошепотіла Джиму Амантіс.