Джим звівся, з розумінням киваючи головою.
– Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.
– Це далеко.
– Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, – просто відповів він.
Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.
– Бачте, – м’яко додала Амантіс, – тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу – так само, як і у вас в Джорджії… – вона раптом замовкла. – Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?
– Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!
– А ви… А ви що-небудь заробили?
– Ні, мем, – відповів він. – Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.
– Не варто було! – обурено скрикнула Амантіс.
– Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!
Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.
До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.
– Хотів купити вам подарунок, – ніяково промовив він, – однак гроші скінчилися ще до того, як зміг його вибрати, тому вирішив, що пришлю вам щось з Джорджії.
А це вам невеличкий сувенір на пам’ять. Вам, звісно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у світ, вам захочеться показати всім цим молодикам, що таке справжня південна маїсова горілка!
Вона взяла пляшку.
– Дякую вам, Джиме.
– Та немає за що! – він обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Віддай леді молоток!
– Ох, залиште його собі! – зі сльозами на очах мовила Амантіс. – Прошу вас, пообіцяйте що завітаєте ще!
– Можливо.
На мить він звів погляд на її волосся кольору пшениці та блакитні очі, трохи сонні й оповиті серпанком від сліз. Потім сів у автомобіль, і як тільки його нога вперлася в зчеплення, південець різко змінився.
– Кажу вам «до побачення», мем! – випалив він з разючою гідністю. – На зиму ми від’їжджаємо на Південь!
Чоловік махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бік Палм-Біч, Сент-Огастін, Маямі. Його вірний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сів на своє місце та почав трястися разом з автомобілем, який піддався вібрації.
– На зиму, на південь! – повторив Джим, і потім з ніжністю додав: – Ви – найкрасивіша дівчина на світі! Повертайтеся додому, лягайте в гамак і засинайте… Засинайте!
Слова його прозвучали, мов колискова. Він вклонився – його уклін, шанобливий, сповнений гідності й глибокий, призначався не тільки їй, але й всій американській півночі…
І от вони, оповиті недоречною хмарою пилу, покотилися доріжкою. Але не встигли вони доїхати до першого повороту, як Амантіс побачила, що автомобіль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’їхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли свої місця. Поворот – і ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свідчила про те, що вони тільки що були тут.
Даймонд Дік
Навесні 1919 року, коли Даяна Дікі повернулася з Франції, її батьки думали, що за колишні гріхи вона розплатилася повністю. Рік дівчина прослужила в Червоному Хресті й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…
Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.
– Я Даймонд Дік, і всі, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-іншому, – дурноголові!
– Юній панянці таке ім’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?
– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, – терпляче пояснювала Даяна. – Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні – тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.
Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.
– Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?
– Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!
– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?
Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.
– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…
Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.
Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.
Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», – і ця новина не могла не звеселити її матір.
Однак, зустрічаючи Даяну в Нью-Йорку, місіс Дікі навряд чи була готовою до розгляду таких помітних змін. У лімузині, що прямував до Гринвіча, вона не зводила з доньки сповненого гідності погляду.
– Всі пишаються тобою, Даяно. Будинок потопає у квітах. Треба ж: тобі всього дев’ятнадцять, а ти стільки всього побачила й стільки всього зробила!
З-під полів ефектного шафранового капелюшка очі Даяни стежили за П’ятою авеню, де рясніли прапори на честь повернення дивізій.
– Війна закінчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.
– Так, – радісно підхопила її мати, – і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.
Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.
– Ти стала більш виваженою, – почала мати. – Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.
– Цієї осені хочу «вийти у світ».
– Але ж я думала… – місіс Дікі затнулася й кашлянула. – Ходили чутки, тож я вирішила…
– Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?
– Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.
Даяна мовчала, а її мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобілі починала гнітити. Місіс Дікі завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.
– Сім’я Ебботів з Бостона така хороша, – зважившись, боязко заговорила вона. – Я кілька разів зустрічалася з його матір’ю, вона розповідала, який син вірний…