– Мамо! – холодний, як лід, голос Даяни перервав її замріяні просторікування. – Вже не знаю, що й від кого ти там чула, але я зовсім не заручена з Чарлі Ебботом. І, будь ласка, більше не згадуй при мені ці чутки.
У листопаді, у бальному залі готелю «Рітц», відбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумілою іронією: у свої дев’ятнадцять Даяна пірнула в таку реальність, сповнену відчайдушності, жаху й болі, що бундючним вдовам, котрі заселяли цей штучний маленький світ, навіть не снилася.
Але Даяна була молода, а штучний маленький світ вабив ароматом орхідей, приємним, веселим снобізмом й оркестрами, які творили з життєвих печалей і роздумів нові мелодії. Всю ніч саксофони всіма ладами грали «Біл-стріт блюз», а п’ять сотень пар золотих і сріблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кімнатки, в яких ці поважні, солодкі пульсації тривали вічність, а тим часом врізнобіч кружляли свіжі обличчя, нагадуючи рожеві пелюстки, зрушені з паркету подихом печальних труб.
Сезон поспішав, не відставала від нього в цьому сутінковому Всесвіті й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячі побачень з тисячею чоловіків, засинаючи разом зі світанковою зорею – вечірня сукня валялася на підлозі біля ліжка, коштовні камінці й шифон спочивали разом зі в’ялими орхідеями.
Рік поступово перейшов у літо. Нью-Йорк піддався моді на шелихвісток, спідниці стали коротшими, сумні оркестри виконували нові мелодії. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як раніше увібрала в себе підвищений нервовий тонус військових років; втім, важко було не помітити, що Даяні не до вподоби залицяння, що попри її популярність, ніхто не асоціює її ім’я з якимось чоловічим прізвиськом. «Випадків» було чимало, та коли симпатія переростала в кохання, дівчина поспішала розлучитися з шанувальником раз і назавжди.
Наступний рік вилився в довгі ночі танців та курортні поїздки на Південь. Легковажність випарувалася й забулася; спідниці стрімко опустилися до землі, саксофони заспівали нові композиції для свіжого дівочого квіту. Більшість з тих, хто почав виїжджати разом із Даяною, вже вийшла заміж, інші навіть народили дітей. Але Даяна серед мінливого світу продовжувала танцювати під нові ритми.
На третій рік, вдивляючись в її свіже, гоже личко, люди не вірили, що вона була на війні. Молоде покоління вже співвідносило цю подію з туманним минулим, з предковічними днями, що жахали їх старших братів та сестер. І Даяна відчувала, що з останнім відлунням війни відімре і її юність. Тепер її майже не називали Даймондом Діком. Коли ж це якось і траплялося, то її погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свідомість її не могла стулити докупи два уламки розбитого навпіл життя.
Минуло п’ять років, у Бостоні розорилася одна маклерська фірма, і з Парижа повернувся додому герой війни Чарлі Еббот – закоренілий пияк, мов рак на мілині.
Вперше Даяна побачила його в ресторані «Мон-Мієль»: той сидів за бічним столиком із пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспішно кинувши вибачення своєму супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлі глянув на неї, і в Даяни раптом підкосилися ноги: він змарнів і скидався на тінь, а його великі й темні, як і в Даяни, очі палали вогнем.
– Як, Чарлі…
Чарлі, похитуючись, встав, і вони потиснули один одному руки. Він буркотливо представив свою компаньйонку, та дівиця за столиком виразила своє невдоволення, змірявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.
– Як, Чарлі… – повторила Даяна, – ти, виявляється, повернувся.
– Повернувся назавжди.
– Мені потрібно з тобою побачитися, Чарлі. Побачитися… якомога швидше. Не хочеш з’їздити завтра за місто?
– Завтра? – Чарлі кинув на біляву дівчину винуватий погляд. – У мене призначена зустріч. Завтра – не знаю. Може, якось цього тижня…
– Скасуй свою зустріч.
Приятелька Чарлі тарабанила пальцями по скатертині, а її очі нервово бігали по залу. Зачувши цю фразу, вона різко звернула погляд назад до столика.
– Чарлі! – багатозначно хмурячись, гримнула дівиця.
– Так, знаю, – відгукнувся він веселим тоном і повернувся до Дайани. – Завтра я не можу. У мене призначена зустріч.
– Мені просто необхідно побачитися з тобою завтра, – безжально наполягала Даяна. – Досить витріщатися на мене, як ідіот. Обіцяй, що будеш завтра в Гринвічі.
– У чому річ? – заскреготіла молодиця. – Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого?
– Елейн, Елейн, – дорікнув їй Чарлі.
– Я зустріну тебе в Гринвічі з шестигодинним потягом, – холоднокровно продовжувала Даяна. – Якщо не зможеш позбутися цієї… цієї особи, – вона вказала на дівчину недбалим помахом руки, – направ її в кіно.
Скрикнувши щось незрозуміле, дівчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлі, відвернулася, махнула своєму супутнику в іншому кінці зали та вийшла за поріг.
– Не подобається вона мені, – заявила сварливим тоном дівчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалі така? Одна з твоїх колишніх?
– Це правда, – насупився Чарлі. – Моя колишня. І – єдина.
– О, і ви з пелюшок знайомі.
– Ні, – Чарлі похитав головою. – Вперше зустрілися на війні, вона працювала в їдальні.
– Вона? – Елейн здивовано підняла брови. – Не схоже, щоб вона…
– О, їй вже не дев’ятнадцять… їй майже двадцять п’ять, – Чарлі розсміявся. – Я зустрів її одного разу біля польового складу поблизу Суассона; вона сиділа на ящику, а навколо кишіло стільки лейтенантів, що вистачило б на цілий полк. А через три тижні ми вже заручилися!
– А що потім? – різким голосом запитала Елейн.
– Звичайна історія, – Чарлі вимовив це не без гіркоти. – Вона розірвала заручини. Тільки одного не зрозумію: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своєї ескадрильї. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, від того все й поїхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такі барвисті: через кілька годин мій літак впав, і те, що відбувалося до того, так і вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цікавитися навколишнім світом, виявилося, що все тепер інше. Спочатку я мізкував, що винен в цьому інший чоловік.
– Вона розірвала заручини?
– Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала біля мого ліжка і якось дивно дивилася на мене. Я не витримав і попрохав люстерко: думав, що замість обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постійно думає про нас, що сумнівається в заручинах, і так далі. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав літак, між нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тільки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нібито ми обоє прагнемо волі, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не відав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тоді в подушки та побажав не бачити більше білого світу. А через два місяці я почув, що вона відпливла на батьківщину.
Елейн тривожно схилилася до нього:
– Не їдь до неї за місто, Чарлі. Благаю, не їдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчі так і написано.
Чарлі хитнув головою й розсміявся.
– Хоче, хоче, – не вгамовувалася Елейн. – Я бачу. Вона мені відразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зі мною в Нью-Йорку.
– Ні, – не погодився Чарлі. – Я поїду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дік – моя колишня дівчина.
Вечоріло. Даяна, облита золотим світлом, стояла на платформі. Проти її бездоганної свіжості Чарлі Еббот скидався на пом’яту, стару ганчірку. Було йому всього лиш двадцять дев’ять, але чотири роки розсіяного життя залишили чимало зморшок навколо його красивих темних очей. Навіть його хода здавалася втомленою, а не витонченою й спортивною, як раніше. Він переставляв ноги заради того, щоб просто переміщатися; інших цілей не було.