Василь Симоненко - Игорь Коляда

Ігор Коляда

Василь Симоненко

Серія «Знамениті українці» заснована в 2009 році

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© І. А. Коляда, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

* * *

Присвячую

Василині Миколаївні Хайруліній —

моєму педагогу-наставнику,

що слугує прикладом самовідданого

учительського служіння.

«Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України».

Євген Сверстюк

I

Родовід Василя Симоненка[1]

Мав сильну і горду вдачу —

Наш батько, Щербань Трохим,

Умів так давати здачі,

Що всі рахувалися з ним.

В. Симоненко «Прокляття»

Василь Симоненко по материнській лінії належав до роду з прадавнім козацьким корінням, витоки якого сягають XVIII ст. Серед прародичів – гречкосії й кравці, писарі й шевці, кожум’яки й теслі. Усі чоловіки вирізнялися дужістю, силою, гордістю. Рід мав низку гілок, які нараховують 71 представника: Панащуки, Галичі, Онішки. Його засновником був чотири рази прадід волосний писар Панас Щербань. Тож по-селянському всіх і кликали – Панащуками.

З Панащуківської гілки Щербанівського роду походив прапрадід Федір Григорович Щербань (онук Панаса Щербаня), козак родом з с. Новаки, що на Лубенщині (нині Полтавська обл.). Двір Панащуків розташовувався на кутку Корені наприкінці села Новаки, що межа в межу з с. Біївці. Хата стояла біля шляху до Лубен, менша частина городу та саду біля неї була на рівнині, а більша – в долині, де протікала річка Новачка. У народних переказах від сивої давнини її зображали не тільки повноводною, а й судноплавною.

Прапрадід В. Симоненка козак Федір Щербань, за родинними переказами, був високий, кремезний, дуже чорнявий, розумний та мудрий, а ще й досить освічений: обіймав посаду волосного писаря у волості Тарандиці Лубенського повіту. Одружився з єдиною донькою в козацькій родині Сизоненків (Сизьонки) – дуже вродливій Ганнусі Сизоненко і пристав до неї в прийми в село Біївці Лубенського повіту. Так започаткувалося відгалуження Щербанівського роду в селі Біївці.

Дати народження та смерті Федора та Ганнусі Щербанів не збереглися: у XVIII ст. народилися, а у XIX ст. – пішли із життя. Проте в Новаках і Біївцях про них добре згадували ще довго, кажучи: «були хоч куди козаками». Своїм нащадкам вони передали козацьке завзяття, вроджену мудрість, а ще вроду та чорнявість. Щербані з давніх-давен славились тим, що попри спокійну вдачу, одразу давали відкоша всім, хто наважувався несправедливо їх зачепити. Гідність у роду цінувалася дуже високо. Так було завжди, і це знали всі…

Федір та Ганнуся Щербані народили чотирьох синів: Антона, Івана, Михайла й Трохима. Прадід В. Симоненка наймолодший – Трохим – з’явився на світ 1829 року і прожив коротке життя. Під час будівництва хати тягав дубові колоди, надірвався й незабаром помер. Йому не було й пів сотні літ. Трохим Федорович Щербань походив на батька – кремезний, високий, дужий, мудрий. Одружився з високою, ставною, чорнявою та вродливою Варварою Максимівною Остапенко.

За родинною легендою в неї зберігалася царська грамота, отримана її батьком за військові заслуги, яка давала йому право (прапрадіду В. Симоненка, Максимові Остапенкові) бути дворянином. Згодом грамота перейшла на зберігання до їхніх синів – Петра та Федора. Але хлопці не надали тому паперу ніякого значення, а коли згадали й почали шукати, то не знайшли.

Мати В. Симоненка, Ганна Федорівна Щербань-Симоненко, яка померла на 90-му році життя, згадувала, як під час Першої світової війни її бабуся шукала гербову грамоту на приналежність їхнього роду до дворянства. Імовірно, дід Трохим крутив із того царського паперу цигарки-самокрутки. «Та й навіщо вона здалася, коли дід і бабка все життя поралися коло землі – як усі односельці», – казав Василь, але згадував, що чув багато переказів про свій рід, про дворянську грамоту, котру заховали «за совітів» його діди та так потім і не знайшли.

Варвара Максимівна Остапенко-Щербань зналася на лікарських рослинах. До її хати частенько навідувалися хворі з Біївців та ближніх сіл. Та перш ніж дати їм цілющих трав, вона садовила їх під іконами на ослін і читала замовляння. А ще була знаменитою повитухою: майже всі діти в Біївцях вважали її своєю бабусею, бо вона їх «зловила» при народженні. Її кликали породіллі з панських родин та сімей священників, особливо, коли пологи були тяжкими – у Варвари Максимівни завжди було все гаразд. Усі набуті знання та вміння вона залюбки передавала нащадкам, зокрема й матері Василя Симоненка – Ганні Федорівні Щербань-Симоненко.

Трохим Федорович та Варвара Максимівна Щербані мали шестеро дітей: Катерину, Одарку, Панаса, Дмитра, Петра і наймолодшого Федора. Проте виросли лише двоє найменших синів Петро та Федір – 1874 і 1876 р.н.

Померла Варвара Максимівна увечері на Івана Купала – 6 липня 1918 року, на 81-му році життя при невістках: Парасці Павлівні, дружині Петра, та Варварі Потапівні, дружині Федора. Сини були на війні, тому не змогли закрити очі своїй нені.

Василевий дід, Федір Щербань, взяв від батька міцне здоров’я та силу, а від матері – мудрість і різноманітні здібності. У дитячі роки освіту здобував завдяки товаришуванню із сином біївських панів Поручченків. Жили вони близько. Панського сина вчитель навчав грамоти вдома. А малий Федір тим часом стояв під вікнами кімнати й усе уважно запам’ятовував.

«Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав, – згадувала мати В. Симоненка Ганна Федорівна. Його увагу привертав навіть шкільний підручник географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Василь із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується до екзаменів…». Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони пів дня сперечалися про історію утворення Пруссії… Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, – кажу йому, – сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Приську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради»[2].

Свої різнобічні знання, мудрість життєвого досвіду передав єдиній дочці Ганні Федорівні, а згодом і внукові – Василеві Симоненкові. Та не тільки до наук мав талант Федір. Разом із братом Петром вони багато вишивали й рушників, і сорочок, бо їхні сестри Катерина та Одарка, які мали б це робити, – померли. Причому не тільки хрестиком, а й лиштвою, різними прутиками, вирізом та вирізовкою.

Одружився Федір Трохимович Щербань 1904 року з напівсиротою Варварою Потапівною Сурмило (народилась у грудні 1875 р.) з села Калайденці. Вона теж походила із заможної козацької родини. «Мої батьки, – пригадувала мати В. Симоненка Ганна Федорівна, – Федір Трохимович та Варвара Потапівна – замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід…». Варвара Потапівна Сурмило-Щербань мала дуже густе темно-каштанове волосся, а її довгі коси досягали нижнього рубця довгої спідниці. Могла їх розчесати тільки гребінкою, якою микають мички з конопель та льону для прядіння.

Варвара Потапівна мала добру й щедру вдачу. Дуже любила дітей – і своїх, і чужих. «Дядина Варвара Потапівна, – згадувала Марія Петрівна Щербань, – так гарно вив’язувала дівчат шовковими хустками, що до неї в свята ішли всі дівки. Так вив’язувати в с. Біївці більше ніхто не вмів. Тоді спеціально для вив’язування були дуже гарні хустки з натурального шовку з чорною основою і темно-червоним пітканням, з синьою основою і рожевим пітканням».