Федір Трохимович та Варвара Потапівна мали чотирьох дітей: Мелашку, Михайла, Павла і Ганну. Залишилась одна донька – Ганна Федорівна Щербань. Вона згадувала: «Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано – у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у 1949 р. – на 76 році життя».
Федір Трохимович вдруге не одружувався. Пояснив дочці: «Яку жінку я не візьму, вона тобі матір’ю не буде. Тож будемо якось жити самі, без мачухи». Він дуже любив і жалів свою єдину доньку Ганну.
Приблизно 1925 року на своєму дворищі Федір Трохимович побудував нову хату. У цій хаті народився Василь Симоненко.
II
Василева Мама
Я хотів би, як ти прожити.
Щоб не тліти, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти любити,
Ненавидіти, як ти уміть.
В. Симоненко «Матері»
У родині Федора Трохимовича та Варвари Прокопівни Щербань року 1910-го, місяця вересня, у 16-й день знайшлася дівчинка, яку нарекли Ганною. Батько постійно пропадав на роботі, а мати дівчинки мала хворе серце, тому передовсім вихованням доньки опікувалася бабуся – Варвара Максимівна Остапенко-Щербань. Бабця Варвара знала силу-силенну цікавих історій і Ганнуся залюбки слухала її оповідки. Таке спілкування спонукало дівчинку прислухатися до мови односельців, придивлятися до обрядів, заучувати народні пісні, навчатися різних способів лікування.
Серед однолітків її вирізняла добра пам’ять і спостережливість. Вона дуже любила народну мудрість. Багато всього, що живе в українському народові, знала від свого батька, Федора Трохимовича, дещо від бабусі, Варвари Максимівни, односельців, зокрема від Садового Лавріна – свекра знаменитої баби Онисі. Дід Лаврін був живою скарбницею всього народного.
Згодом Ганна Федорівна збере чимало прислів’їв, приказок та примовок, записавши їх в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Свої записи вона спорядила словами: «Люди народжуються і вмирають, а прислів’я летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю пташку, що має такі міцні крила».
Перлини народної мудрості, що записала Ганна Федорівна, мають непересічне значення. Вони ті промінчики, якими висвічує поезія її сина. Ось звідки черпав мудрість та образність вічно молодий витязь української літератури, ось звідки його велика любов до рідної мови, яку він, помноживши на свій талант, передав людям у чистих гранях поезії.
Розгорнімо й ми цей зошит та прочитаймо, що: «Багатство тимчасове, а горе вічне. Батіжок купив, а конячку – потім. Важко дише, та казна чи вмре. Гість недовго буде, та багато побачить. Два коти в мішку не помиряться. Збирається, як свекор пелюшки прати. Краса до вінця, розум – до кінця. На проханого гостя треба багато місця. Не радій, як знайдеш, не плач, як загубиш. Не сокира теше, а майстер. Ой, як мені набридло лагідною бути, хоч би хутчій заміж вийти. Пройшла, як свиня, то хоч би хрюкнула. Радуйся, макогоне, бо макітра тріснула. Скільки не плач, золота сльоза не випливе».
Дитинство матері В. Симоненка припало на вихори Української революції, братовбивчого протистояння та роки утвердження більшовицької влади з її комуністичними експериментами на селі та боротьбою з упокоренням українського селянства. Унещасливило її дитинство й рання смерть матері, без любові та турботи якої вона залишилась у 15-річному віці.
Ганна Щербань мріяла вчителювати. «Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковнопарафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилась в ШКМ – школі колгоспної молоді», – розказувала Ганна Федорівна на схилі літ. Наче все складалося щасливо – після шкільного навчання дівчина вступила до Лубенського інституту народної освіти. Проте довго пробути їй тут не довелось
На шляху заповітної мрії юнки став закоханий у неї односелець Іван Перелай, теж студент. Хлопчина так розпалився, що вирішив Ганну взяти за себе. Однак дівчині він не подобався, а настирливі залицяння дедалі більше дратували. Тоді Іван вирішив гордячку провчити – добився, що її виключили з інституту.
Дехто з дослідників припускає, що ображений Іван повідомив дирекцію інституту про дворянське походження Ганни, яка його ретельно приховувала. Також хлопчина міг донести про перебування Федора Трохимовича у війську Симона Петлюри, що воював проти більшовиків.
Тож довелося недавній студентці повертатися до своїх рідних Біївців. «Ну, що було робити? Знову пішла до школи – закінчила восьмий клас в Тарандинцях. Це там, де мій Вася закінчив десятирічку. Там же я два роки вчилася в школі крою і шиття. Спасибі батькові – продав корову та купив мені швейну машинку», – згадувала Ганна Федорівна. Вона мріяла стати вчителькою, а пощастило тільки повчитися на курсах крою й шиття. На старенькій зінгерівській швейній машинці шила весь одяг синові (крім пальта) й обшивала односельців, заробляючи на хліб дитині й старому батькові.
Якщо хтось журився, що малувато тканини, йому говорили: «Понеси шити до Гальки (Ганни Федорівни), вона пошиє так, що і гарно буде, і тканини вистачить, і одіж буде не тісною». Майстриня до глибокої старості «шила усе сама – крім пальта». Називала машинку своєю годувальницею. Вона була дуже схожою на свою бабцю Варвару Максимівну: спокійна, урівноважена, сильна духом і з великою жадобою до знань. Варвара Максимівна також прищепила своїй онучці пошану до народної медицини, тому вона й товаришувала з сільським знахарем Лавріном Садовим, який був свекром Онисі, яку Василь Симоненко увічнив у вірші «Баба Онися».
Матері Василя Симоненка також генетично передалися мистецькі здібності роду. Тому Ганна прагнула духовного зростання. Ставши на порі, володіла гроном талантів. Усю свою молодість провела на сільській сцені, співаючи та граючи в аматорських виставах. За переказами була «неперевершеною» у ролях Наталки Полтавки, циганки Ази, інших героїнь.
Невисока, білява, із синіми очима дівчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубкові. Багато хлопців із навколишніх сіл засилали старостів, серед них – і директор школи, й інспектор народної освіти. Та в гурті сільських парубків найбільше виділяла високого, чорнявого, вродливого Андрія Леонтійовича Симоненка із села Новаки. Він гарно малював, добре тримався на сцені.
Ганна розпізнала в ньому тонку художню натуру й обрала своїм нареченим. «…парубком Андрій залицявся відразу до двох дівчат: Марії Вобли та Ганни Щербань: обидві завагітніли. Приходив до Марії, обіцяв одружитись, якщо вона дасть грошей, щоб заплатити Ганні за відмову одруження (в рахунок аліментів), потім ішов по гроші до Ганни, кудись їздив, заводив нові залицяння до дівчат та жінок. До Ганни Федорівни та сина Василя іноді навідувався та обіцяв, що повернеться, і житимуть разом. Ганна Щербань від таких відвідин відмовилась – виростила, виховала та вивчила сина сама. На селі вважали, що Василь начебто «нагуляний», але це зовсім не так – по батькові він Андрійович, його прізвище – Симоненко. Батька мав і на нього був схожий, продовжив рід Симоненків. Але, на жаль, Василь виростав напівсиротою при живому батькові, який за чутками, останні роки життя проживав на Лубенщині»[3].
Через молодість, брак життєвого досвіду дівчина не побачила того, об що згодом спіткнулася: Андрій ще не подорослішав. Він, наче підліток, шукав насолоди в чуттєвих стосунках, тож не міг взяти на себе відповідальність за інших, створити сім’ю. Тому завжди тікав від сірості, занудливих буднів родинного життя. Обов’язки його лякали. Тому таким неміцним виявилось їхнє єднання. «Андрій Леонтійович був сільським вчителем, гарно малював, був учасником драмгуртка, продавцем у лавці (сільському магазині). Торгував недовго».