Саме в ці часи сформувалися основні засади наукової творчості Мак’явеллі. Вони зводилися до намагання оцінювати конкретні події крізь досвід інших народів та держав.
Крім зовнішніх конфліктів, Італія часів Мак’явеллі переживала внутрішні труднощі, пов’язані з тим, що зміцніли національні держави – Іспанія, Португалія, Франція, Англія, де королівська влада, спираючись на підтримку міського населення, створила всі умови для розвитку торгового, фінансового та промислового капіталу, й цим самим сприяла витісненню італійських купців із земель, де вони віками панували. Ослабленню італійських земель сприяла також і політика Ватикану, який не був зацікавлений у їхній єдності, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманістично-ренесансних явищ.
Даремно Мак’явеллі закликав до єднання всіх італійських земель перед небезпекою іноземного загарбання. Засліплені власною гординею, породженою переконанням у своїй культурній вищості, та ідеєю прямої спадкоємності щодо Риму та Греції, італійські держави й далі ворогували між собою, чим сприяли розгрому Італії, зокрема й падінню Флорентійської республіки. Після розгрому іспанськими військами французів при Равенні в квітні 1512 р. й жахливої різанини, яку вони вчинили, гонфалоньєр (голова Флорентійської республіки) тікає з Флоренції. Відновлюється Синьйорія Медічі. Мак’явеллі спочатку висилають з міста, а 1513 р. арештовують, кидають до в’язниці й піддають тортурам (його підтягували на дибі й завдали шість ударів батогом). Із в’язниці він вийшов завдяки амністії, у зв’язку з обранням на папський престол Джованні Медічі, який прийняв ім’я папи Льва X.
Ці переслідування були пов’язані з тим, що Мак’явеллі мав дружні стосунки з групою змовників проти тиранії Медічі. Змова була невдалою. Це була змова таких собі «книжників», далеких від уміння здійснювати конкретну політику. Так, один із змовників примудрився навіть загубити аркуш з іменами вісімнадцяти учасників, яких невдовзі й схопили. Організаторів змови – Паоло Босколі та Агостіно Каппоні – було страчено.
Мак’явеллі разом із сім’єю переселяється до свого невеличкого маєтку в сільській місцевості – Сант-Андреа в Перкуссіна. Розташований біля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маєток дістав назву «Готельчик» («Альбергаччо»).
Позбавлений у віці сорока чотирьох років прибутків та всіх посад, Мак’явеллі тяжко переживає це. Він живе життям, ритм якого описує в листі від 10 грудня 1514 р. до свого друга Віталі: «Я встаю зі сходом сонця і йду до гаю подивитися на роботу лісорубів, які вирубують мій ліс, звідти прямую до струмка, а потім до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишені – або з Данте чи Петраркою, або з Тібулом чи Овідієм. Я читаю про їхні любовні інтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, і деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потім заходжу до корчми, що при великій дорозі, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батьківщини, прислухаюся до їхніх розмов та приглядаюся до різних уподобань і фантазій людей. Тим часом настає обідня пора, і я сідаю зі своєю сім’єю за скромну трапезу… Після обіду знову повертаюся до корчми, де зазвичай уже сидять корчмар, м’ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настає вечір, повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. На порозі скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкішне світське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привітно ними зустрінутий, я споживаю те, до чого придатний і для чого народжений (йдеться про спілкування з книжками античних філософів, поетів, мислителів. – А. Б.). І мені не соромно розмовляти з ними, питати про причини їхніх вчинків, а вони охоче мені відповідають. Через чотири години я не відчуваю втоми, забуваю всі страждання, не помічаю злиднів, мене не лякає смерть, і я весь поринаю в цей забутий світ»[3].
Саме в цей період відбувається формування Мак’явеллі як мислителя. Цьому сприяв той трагічний факт, що Флоренція втратила геніального практика в політиці, штовхнувши його на шлях теоретичної діяльності.
Відомо, що сучасники давали високу оцінку Мак’явеллі як політику. В ці роки він отримує ряд пропозицій – зайняти місце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римі, стати на службу до французького монарха. Але Мак’явеллі, патріот Флоренції, не може прийняти ці пропозиції від її ворогів.
Важко виділити певні етапи творчості Мак’явеллі, бо він водночас займався всім, що й створило таке широке розмаїття його праць, – про це свідчать самі назви творів: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» (1513–1516), «Діалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514–1516), «Золотий осел» (1516–1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про військове мистецтво» (1519–1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо» (1520), «Опис подій у місті Луцці» (1520–1525), комедія «Кліція», «Історія Флоренції» (1520–1526), переклад байок Плавта та інші.
Кожен з творів Мак’явеллі має свою неповторну цінність. Так, у комедії «Мандрагора» автор довів до завершення стильові особливості, характерні для «Комедії про скриню» (1508) Лодовіко Аріосто та комедії «Каландро» (1513) кардинала Бабієні. Саме тому Мак’явеллі вважається засновником сучасної комедіографії.
Маловідомими, але, на наш погляд, важливими з позицій аналізу становлення мислителя й теоретика, є літературні твори Мак’явеллі. Крім «Мандрагори», комедія «Кліція» відкриває нам ще один бік його творчості – глибокий зв’язок з римською драматургією. Разом з тим у сюжеті «Кліції» відтворено одну зі сторінок життя Мак’явеллі – його «любовний шал» до співачки та актриси Раффакані Салютаті. Комедійність невесела – змальовуючи себе в образі старого залицяльника Нікомаха (в імені якого простежується абревіатура імені Нікколо Мак’явеллі), висміюючи його (а фактично самого себе), автор змальовує суперечливість «потоку життя».
В єдиному своєму новелістичному творі «Бельфагор» Мак’явеллі підкреслює зло реального життя – чорт, познайомившись із земними конфліктами й трагедіями, проситься назад у пекло. Там спокійніше, ніж на землі.
У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім’я, – «Державець» та «Історія Флоренції».
І все ж уся літературна творчість Мак’явеллі нерозривно пов’язана і певною мірою підпорядкована Мак’явеллі-політику: практику та теоретику.
Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак’явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з’являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).
Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак’явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.
І хоч за часів Мак’явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.