Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак’явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.
Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак’явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити, монархічний («монологічний») характер. На зміну йому приходить республіканський принцип, коли авторитетними стають не тільки біблійні істини, але й античні авторитети та східна мудрість (певний поліфонізм). І єдине, що абсолютне в цьому вічно рухливому світі, – це універсальна людина, наділена безмежними пристрастями, що й становить її найбільшу цінність.
Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стає мірилом людського буття, його найвищого змісту. І це зрозуміло. Людина-творець, орієнтована на земні, можна сказати, «тілесні» цінності, відкидала усталені норми моралі, в епоху Відродження нерозривно пов’язані ще й з мораллю клерикально-християнською, бо нові моральні засади ще тільки формувалися.
І можна сміливо зазначити, що біля джерел цієї нової моралі одним із перших стояв Нікколо Мак’явеллі. Адже до «Державця» існувало поняття вірності Богу, князю, королю, синьйорові, а Мак’явеллі перший проголосив ідею stato – ідею Батьківщини.
Власне, звідси його зацікавлення політичною проблематикою. Мак’явеллі проголосив ідею єдності Італії значно раніше від того часу, коли окремі народи Європи, усвідомивши свою національну ідентичність, стали на шлях національно-визвольної боротьби, відомої як «Весна народів» (1848 p.). Оцінюючи значення заклику Мак’явеллі до національної єдності, видатний італійський поет кінця XIX ст. Джозуе Кардуччі зазначає: «Я – Італія велика і єдина. І виховав мене Нікколо Мак’явеллі!»
Як же з цим узгодити високу оцінку єдинодержавної монархічної влади, якою сповнені сторінки «Державця»? Це стає зрозумілим, коли згадати, що монархічна влада протиставлялася сваволі нобілітету, земельній аристократії та папству і була фактично шляхом до республіканського ладу. За часів Мак’явеллі питання політичного ладу опинилося в центрі уваги відомих мислителів та діячів Флоренції, які пропонували різні політичні системи. Так, Гвіччардіні обстоював ідею олігархічної республіки, О. Джанотті та Паруто – конфедерацію республік. Мак’явеллі ж проголосив ідею регіональної абсолютистської держави, створеної на основі Флорентійської республіки.
Це та основна мета, яку обґрунтовує Мак’явеллі. Але він не обмежується її формулюванням. У «Державці» він детально розробляє методи досягнення поставленої мети. Тут уперше виділено суто політичну діяльність в окрему сферу і розглянуто її особливості.
Ця діяльність, як вважає Мак’явеллі, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою ціною. А це можна здійснити, розмежувавши сфери політики та моралі.
Якщо згадати, що державу протягом сторіч розглядали як втілення волі Божої та божественної мудрості так само, як і моралі, то визнання людської природи державності цілком закономірно має певною мірою протиставляти політику та мораль. Мораль залишається виразником волі Божої, політика ж – проявом людської волі. Це й стало тим змістовним внеском, який був продиктований ренесансним світобаченням: «Фортуна розпоряджається однією половиною наших дій, але дозволяє нам управляти другою половиною». Ця свобода «управління» проявляється, за Мак’явеллі, в умінні узгодити свої вчинки з фортуною. Оскільки ж фортуна мінлива, то мудрість державця полягає в тому, що він має повсякчас шукати такого способу дії, який би відповідав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначає успіхи чи неуспіхи державця. Моральним стає все те, що дає можливість досягнути успіхів будь-якою ціною.
Це певною мірою пояснює ту суперечливість моральних оцінок, які наводить Мак’явеллі у своїй праці і які покликані відіграти роль «прикладів» для показу тих шляхів, що їх повинен обирати державець залежно від ситуації.
Обґрунтування республіканських ідей Мак’явеллі завершує на сторінках «Історії Флоренції». Ця праця, замовлена йому флорентійським університетом, який тоді очолював Джуліо Медічі, писалася протягом 1520–1526 років, за умови виплати авторові 100 флоринів щорічно, а відтак була вручена папі Климентові VII. У ті часи міста-держави замовляли вченим написання своїх історій. Відомі хроніки Віллані, Стефані, Каппоні, «Декади» Бйондо, «Історія Флоренції» Кавальканті, «Флорентійська історія» Поджо Браччоліні та інші праці.
Мак’явеллі викладає історичні факти не завжди послідовно, у нього є велика кількість помилкових оцінок. Але відомий дослідник західноєвропейської середньовічної історіографії О. Л. Ванштейн сказав так: «Місце, яке займає Мак’явеллі в історіографії, визначається не фактичним змістом його праць, а оцінками окремих явищ та загальною історичною концепцією, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стає на службу інтересам сьогодення»[4].
Зрозуміло, що історіографічні принципи Мак’явеллі аж ніяк не вписувалися в ті історіософські концепції, які були провідними у творчості письменників та мислителів Середньовіччя і присвячувалися питанням про співвідношення світської та духовної влади, влади папи, імператора тощо. У всіх подібних дослідженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вічності, отож земні проблеми були підпорядковані цій концепції.
Це знову ж таки не збігалося з політичними роздумами Мак’явеллі. Тим більше що він із самого початку відокремлює політику від релігії, надаючи останній певного «інструментального» змісту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллі, мають викликати страх.
Разом з релігією він відокремлює від політики право, яке в Середньовіччі спиралося на принципи християнської догматики.
Зрештою, Мак’явеллі був носієм релігійного індиферентизму, характерного для мислителів його часу. Дух вільних досліджень, негативне ставлення до середньовічних ідеалів, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою інтелектуального життя тогочасної Італії.
Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллі стояв на позиціях прийняття аморалізму. Він скоріше зайняв позицію стороннього спостерігача, що виявилася у факті «описового» ставлення до вчинків політичних діячів, про які він розповідав на сторінках своїх праць.
Особлива цінність «Історії Флоренції» у тому, що автор започатковує нове історіографічне світобачення. Певна річ, ми звикли до розуміння нерозривного зв’язку зовнішніх та внутрішніх політичних факторів, але слід пам’ятати, що Мак’явеллі перший сказав про це. Стоячи біля витоків буржуазної науки, Мак’явеллі розробив програму величезної історичної ваги, органічно пов’язав свою теорію з практичними вимогами дійсності, з ідеями прогресу.
Загалом «Історія Флоренції» не лише охоплює історичні події Італії, але й висвітлює політичну історію міжнародних відносин у Західній Європі. Це чітко виражено в самій структурі праці.
Так, перша книга присвячена політичній історії Давнього Риму, хоч і охоплює період до XV ст. У трьох наступних розглядається історія Флоренції аж до встановлення Синьйорії Медічі в 1434 р. У другій частині, яка складається з 4 книг, досліджується історія правління Медічі в XV ст.