Таким чином, можна відзначити, що «Історія Флоренції» – це блискучий пам’ятник політичної думки пізнього Відродження, історико-філософське дослідження розвитку національного республіканського ладу.
Це була остання праця Мак’явеллі.
Усунення Медічі від влади та запровадження у Флоренції республіканського режиму зродили в Мак’явеллі надію на повернення до практичної політичної діяльності. 1526 р. він організував у Флоренції Магістрат оборони, головним адміністратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помічником.
Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено іспанськими військами, а у Флоренції відбулися вибори до Великої ради.
Роки страждань та зневіри виснажили Мак’явеллі. Важко було впізнати того веселого молодого чоловіка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчині, що передчасно зістарівся: «Груди кістляві, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голені, запалі щоки. Очі сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокійно, але в них багато затаєної думи, і вони здатні спалахувати поривами рішучості та завзяття. Багато дум і під високим зморщеним чолом із залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великі та малі душевні болі, туга, розчарування. Вуста хтиві; якщо на них заграє усмішка, вона буде насмішкувата, недовірлива, зла, цинічна і навряд чи добродушна. Ніс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кінцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епікурійця, Мефістофеля в мінорі. На гравюрі немає фарб, і так стає шкода, що обличчя одного з найвидатніших людей Італії та Європи не увічнене пензлем великого майстра…»[5].
Таким був Мак’явеллі, коли балотувався на посаду канцлера Флорентійської республіки в 1527 р.
На жаль, за якихось п’ятнадцять років у настроях та політичних уподобаннях флорентійців відбулися разючі зміни; від того, коли вони високо оцінили діяльність, патріотизм Мак’явеллі та його відданість Флоренції, і до того, коли, переживши тиранію Медічі й повернувшись до ідеї республіки, вони почали цінувати не стільки її велич як центру культури, мистецтва та освіти, скільки стабільність ситого життя. До нас дійшли окремі висловлювання членів Великої ради на адресу Мак’явеллі. «Мак’явеллі провадить життя, невідповідне звичаям і нерелігійне, він їсть скоромне в день святої п’ятниці, чи хтось його бачив на проповідях?» – запитував один із «батьків міста». Другий: «Він сидів у шинку, гірше того – в бібліотеці, читав старі книжки. Не хочемо філософів! Геть філософів!» – «Геть вчених! Батьківщина потребує людей благонадійних, а не вчених, – заявив представник одного із знатних родів Флоренції Леон Альбіцці. – Мак’явеллі історик… він насмішник і ставить себе понад усіма»[6]. За Мак’явеллі проголосувало 12 чоловік, проти – 555. Геніального політичного теоретика, талановитого практика і полум’яного патріота не сприйняли сучасники, як це часто буває з тими, хто значно випереджає свій час.
Невдовзі по тому Мак’явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.
Те, чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак’явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.
Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».
Фактично ж творцями мак’явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всі твори Мак’явеллі було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Східній Європі єзуїт Антоніо Поссевіно, що працював над довершенням релігійної унії спочатку в Москві, а пізніше в Україні (1581–1582), не заглиблюючись у самий твір Мак’явеллі, написав супроти нього трактат; через п’ять років після цього іспанський чернець П’єтро Рибаданейра в книзі «Про релігію й доброчинства християнських державців, проти Мак’явеллі» заперечує несумісність релігії з політикою. Протягом усього XVII ст. клерикальні кола вели активну боротьбу з політичними ідеями Мак’явеллі.
Саме цей наступ клерикалів і породив поняття «мак’явеллізм», а сам автор книг «Державець» та «Історія Флоренції» здобув репутацію людини жорстокої, аморальної, без честі й совісті. Наступ прихильників папства на ідеї, висловлені Мак’явеллі, зрозумілий, якщо згадати, що політика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення єдиної італійської національної держави. Це лише один бік питання, а другий – протидія появі світських знань та їх відокремленню від «теологічної науки», як називалося богослов’я в ті часи.
Перше місце серед світських знань Мак’явеллі відводить моралі, що її він розглядав як певну сукупність інтересів, виховуваних у співжитті громадян у державі. Саме мораль покликана навчити останніх вважати загальнодержавне благо за вище мірило своїх вчинків.
Звідси – детальна розробка питань управління державою, показ сутності «ремесла» політика.
Мак’явеллі поставив нерозв’язну за його часів проблему – поєднання норм високої особистої моралі й успіху в політиці. Пізніше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибір засобів, гангренозні члени не можна лікувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброєю, неможливо усунути м’якими заходами протидії. Життя, що ледь жевріє, відродиться завдяки насильницьким діям»[7].
І хоч методика управління державою, запропонована Мак’явеллі, неприйнятна, сама проблема – міра співвідношення раціонального та ціннісного: політики, права й моралі – вічна, вона й тепер є надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.
В XIX–XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак’явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.
А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ – ХХ ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).
Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллістський напря- мок», підтриманий P. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.
Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються ідеями Мак’явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне її.
Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак’явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.